Горілка постійно дорожчає, а люди поступово дешевшають
Величезна проблема міста – п’янство. П’ють тут, начебто завтра ніколи не настане, п’ють запоями, інколи сім’ями. Якщо в сім’ї двоє п’яниць – це вже занадто. П’ють навіть тоді, коли збільшуються ціни на алкоголь. Відбувається дивна диспропорція: горілка постійно дорожчає, а люди поступово дешевшають. Як у відомому анекдоті. Дитя запитує у батька: «Тату, по телевізору сказали, що пляшка горілки буде коштувати 200 гривень, ти будеш менше пити?» «Ні, синку, ти будеш менше їсти, – відповідає батько».
Сьогодні понад 70% населення Радомишльського району вживає спиртні напої – люди займаються руйнацією власного здоров’я. Колись жителі району були кріпаками, в радянські часи стали колгоспниками, зараз далеко не всі можуть себе якось ідентифікувати. Від свободи багато хто втратив сенс життя. В пошуках нового змісту зловживають самогоном – 30 гривень пів літра.
Сільські та міські діти по-тверезому від’їжджають на заробітки чи на навчання, щоб не повертатися. До російсько-української війни сотні радомишлян їздили в Росію на заробітки й ставали «батраками». Пішла тенденція масово від’їжджати на роботу в Польщу, Чехію та інші країни, інколи навіть сім’ями, стаючи за кордоном «євронаймитами», до котрих багато європейців ставляться з презирством. Зрідка телефонують батькам або ж батьки до них. Слухають місцеві новини – хто з ким спить, хто від чого помер, на скільки півторачка (велика пляшка з-під коли. -Авт.) самогону подорожчала.
В місті й селі праця коштує копійки, а точніше – літри
В місті й селі праця коштує копійки, а точніше – літри. Тому й за пляшку деякі індивідууми можуть викопати за один підхід цілий город. Пляшка господарями заздалегідь прихована до завершення роботи. Таких персонажів у районі можна знайти в кожному населеному пункті. Багато радомишлян вважають, що хто не знає смаку горілки – той не розуміє смаку води.
Наш народ жалісливий, з розумінням ставиться до п’яниць. Всім відома приказка: «П’яниця проспиться, а дурень – ніколи».
На жаль, не всі радомишляни сьогодні розуміють, що таке здоровий спосіб життя. Точніше, розуміють, але по-своєму. Здоровий спосіб життя для наших «пересічних громадян» – це п’янка на свіжому повітрі з дебошем після неї. Понапиваються – і нумо дурну силу показувати! Дурість кожного видно. Не потрібно недооцінювати вплив алкоголю. Народна мудрість каже: випив сто грам – з’їж кілограм.
Спиртне – супутник життя постійний. Тим більше, коли у тебе багато друзів, а в календарі – суцільні свята: сімейні, релігійні, державні. Випити в компанії чарку горілки і закусити оселедцем чи солоним огірком – більшість «за»! Випити й закусити вважається хорошою розвагою. П’янка – один із найбільш популярних рецептів ліків у житті, співрозмовник і товариш по чарці – різні речі, різні уявлення про задоволення. Як жити: п’єш – тебе не любить дружина, не п’єш – тебе не шанують «друзі».
Коли з’являється та межа, за котрою настає повна деградація?
Це непомітний процес, начебто людина переходить у світ, де сприйняття життя не має ніякого стосунку до життя. Деякі стверджують – «Та мене ж життя не балує. Що мені лишається робити?» Спиваються від щастя, спиваються від горя, від визнання чи невизнання, від власного невдоволення життям і від всього підряд. І виправдовують себе обставинами, знаходять «вагомі» причини. А причина одна – спиваються, тому що спиваються.
П’яницям здається, що алкогольні напої рятують від переживань тощо. Народне прислів’я переконливо повчає: «Втопити біду в п’янстві неможливо, бо вона навчилася плавати».
В країні тотальна алкоголізація
Немає нічого дивного, що в країні тотальна алкоголізація, місто Радомишль і район за останні десятиліття накрила масована хвиля алкогольної вакханалії. Практично в кожному продуктовому магазині є так звані «розливайки», де продають на розлив фальсифіковану горілку невідомого походження. Людей навіть не зупиняє той факт, що в Україні нерідко трапляються випадки смертельних отруєнь контрафактним алкоголем із «наливайок».
Якщо поряд з вашим будинком чи місцем роботи недалеко з’явилися такі «сусіди» – про спокій і порядок можна забути.
Як ви гадаєте, чому люди з алкогольною залежністю приходять не в магазин, а в «наливайку»? Я цікавився цим питанням. Виявляється – там напої продають дешевше ринкової вартості. І це не завжди «пальонка», як називають в народі неякісну горілку кустарного виробництва. Часто буває, що це просто неліцензійна продукція, котра продана з лікеро-горілчаного заводу нелегально, без сплати податків. Потрібно враховувати, що якість такої горілки сумнівна, тому що вона не проходить жодного контролю.
Не можу сказати за всі «наливайки», але в багатьох із них літр оковитої коштує 100 гривень. Якщо «наливайка» знаходиться в капітальному приміщенні, закрити її вкрай складно. В такому разі можна звернутися до правоохоронних органів, які повинні перевірити законність роботи закладу, переконавшись в наявності ліцензії на продаж алкоголю.
В місті придбати спиртне не проблема
Сотні шинкарок в Радомишлі і по селах відкрито торгують самогоном. Деякі жінки в місті покаялись – перестали продавати горілку й ходять до церкви замолювати гріхи, не пропускаючи жодної служби.
Та як кажуть: «Святе місце пустим не буває». В місті виникло нечуване й небачене явище – деякі чоловіки стали шинкарями. Господи Боже, з глузду можна з’їхати. Колишні горезвісні п’яниці, котрих родичі вилікували від алкогольної залежності, стали «шинкарями» й цілодобово продають самогон своїм же товаришам по чарці.
Гнати самогон і продавати його – багато розуму не потрібно. Новоспечені «бізнесмени» – страшніші будь-яких шинкарок. Так би мовити, «свої хлопці» – знають скільки й коли розвести горілку чи додати якоїсь гидоти. Самогонні гурмани безпомилково визначають, з якого продукту виготовили їх улюблений продукт. На смак визначають «сахаругу», «бурячиху», «хлібну», недогон називають «чемергесом» або «сивухою», а з контрабандного спирту роблять «чемурдяк». Нещасні люди п’ють ці «бормотухи» ще й досить часто похмеляються. Прощавай печінка, але ж за те набагато дешевше, ніж купувати горілку в магазинах. Патологічна жадність у шинкарів у крові – ніколи в житті не дадуть в борг чвертку (в народі кажуть: на хреста. – Авт.).
Ще гірше – колишні офіцери міліції, котрі ще досить молодими оформились на пенсію, прихопивши собі конфісковані у простих людей самогонні апарати й торгують самогоном. Ці самогонні магнати не бояться навіть реформованої поліції (ходять чутки, що місцева поліція теж в долі), ворона вороні око не виклює. Самі п’яніють від безкарності.
Чого їм не вистачає – продавцям чоловічої статі, котрі торгують самогоном? По-людськи ще можна зрозуміти молоду вдову з трьома малолітніми дітьми, котра жене самогон і продає його п’яницям. Кому потрібна тітка з трьома дітьми? Таким бідним, або ж як у наш час сором’язливо кажуть – «малозабезпеченим» потрібно нагодувати, одягти, взути й витягти дітей із злиднів. Всі сили, весь час, гроші й душу жінки вкладають в дітей. Багатьом з цих жінок не потрібен безвіз, немає часу, а головне засобів їздити з нашого безладу за кордон, подивитися, як там живуть люди в цивілізованому Європейському раю. Для повного щастя простим людям багато не потрібно.
«Кирпич на кирпич – давай, бабцю, могорич»
Навіть на дрібному побутовому рівні будь-яка робота по найму не обходиться без пляшки самогонки. З давніх часів укоренилася приказка: «Кирпич на кирпич – давай, бабцю, могорич». Вона не втратила актуальності й сьогодні. Будь-яка почата, завершена або суперечлива справа без пляшки не обходиться.
До речі, в місті та в багатьох селах Радомишльського району жителі, що женуть самогонку для себе чи для дорогих, шанованих гостей, зазвичай подають алкогольний напій, зроблений із яблук, грушок, слив, винограду, абрикосів. У цього фруктового самогону – не менше 50 градусів.
Деякі умільці для особливо шанованих персон можуть приготувати ще й горілку в кавуні. В літній сезон їх привозять із південних країв, особливо – з Херсонщини. Зверху кавуна роблять надріз і вливають первак, тримають в холодному погребі кілька місяців. Ця рожева самогонка – «жесть». Вживають її не склянками, і навіть не чарками, а маленькими коньячними наперстками. Людина практично не п’яніє, а ось ноги не несуть. Саме в такій варіації його заведено пити, якщо є на те значущий привід. В народі цю горілку називають «спотикач».
Багато років тому мені довелося ремонтувати телевізор у дуже доброї людини – Бориса Івановича Самойленка, який багато років працював у магазині в селі Чудин. Він мені розповідав: «А я спеціальну горілку роблю –лимонну, за рецептом мого батька. Знаєте, вона так п’ється, горло не обпалює, можна випити 5-10 літрів». «Ну що Ви, а чи не забагато літрів? Трохи скиньте», – сказав я. Чоловік відповів: «Ну не 10, а на восьмеро людей два літри випиваємо за нашим столом». Горілка справді була незвичайна, але поділитися рецептом виготовлення господар рішуче відмовився. Сімейна таємниця.
П’яним населенням легше керувати як на державному рівні, так і в провінції
Відповідно до чинного законодавства, Кодекс України «Про Адміністративні правопорушення», стаття 176: виготовлення, зберігання самогонки й апаратів для її виготовлення – штраф 51-170 гривень, стаття 177: придбання самогону –17-85 гривень.
Ніхто трагічної статистики не веде у місті і в районі. А кому це потрібно? П’яним населенням легше керувати як на державному рівні, так і в провінції. Народна мудрість каже: «Чому ти п’яний – бо дурний, а чому дурний? Бо п’яний».
Скільки жителів Радомишля за останнє десятиліття згинуло у п’яному тумані? А скільки ще пропаде? Скільки в стані алкогольного сп’яніння загинуло в автокатастрофах? Не їздять, а літають без нагальної на те потреби. А яка кількість людей постраждала через п’яних водіїв? Чимало людей стають каліками: ні жити, ні вмерти. Й дивитися на них страшно. Недарма кажуть: «П’яний за кермом – потенційний злочинець». А скільки п’яних громадян втопилося у водоймах району? Народна приказка стверджує: «П’яному море по коліна». Та мабуть, не для всіх.
Жіночий алкоголізм теж набирає обертів
В цьому контексті варто зауважити, що й жіночий алкоголізм теж набирає обертів. Хоча народна мудрість говорить про інше: чоловікам пити, а жінкам сльози лити. Проте, як то кажуть: бабські сльози швидко висихають. Та буває й по-іншому.
Раніше в Радомишлі траплялися поодинокі випадки, коли жінки спивалися. Зараз це ні для кого не дивина. Жінка, що опустилася, перетворюється на власну тінь – розчіпчене волосся, худюща, набряки під очима. Хто бачив п’яну жінку (а хто її не бачив у наших краях?) – знає, що це за «щастя».
Давня українська приказка стверджує: «Немає нічого страшнішого на світі, ніж єврей бідний, свиня худа, а жінка п’яна». Дуже болісно, коли ввечері поблизу «Сільпо» чи «24 години» я бачу 14-річних дівчаток, які розпивають пиво. Тротуар біля них заставлений пустими пляшками, за якими полюють бабусі, щоб мати якийсь додаток до своєї невеликої пенсії.
Якось один професор Гарвардського університету провів дослідження й дійшов висновку, що за вживанням спиртних напоїв перше місце у світі займають українські жінки. А ось нашим чоловікам відведено почесне третє місце.
Немилосердна доля чекає на жінок, що пристрастилися до чарки – туманна перспектива майбутнього, тут не потрібно плекати ніяких ілюзій. Медичні світила стверджують, що жіночий алкоголізм взагалі не лікується.
Спився народ, ось і помирають люди раз за разом неприродною смертю
Люди все намагаються пояснити дуже просто: підступністю ворогів, злих сил, все має своєрідне трактування. Ні, щоб наприклад сказати: спився народ, ось і помирають люди раз за разом неприродною смертю – топляться, вішаються, розбиваються на автомобілях, тракторах, мотоциклах. А пояснюють по-своєму: така доля! Або ще: «Смерть причину знайде». Та яка ж тут доля – в сорок років п’яному розбитися на машині, залишивши вдома трьох діток?!
Структура народної свідомості – стала й малорухома конструкція. Об’єктивна смертельна статистика: сьогодні в Україні від пияцтва щоденно помирає до 40 людей, і це жорстока реальність. Для порівняння, в 1866 році в Київській, Волинській та Подільській губерніях смертність від вживання спиртних напоїв складала 145–150 осіб на рік, також фіксувалося 81–90 випадків білої гарячки. Статистика – річ вперта. Радомишльський лікар-нарколог Микола Васильович Самійлик повідомив, що в Радомишлі на обліку стоять 800 людей з алкогольною залежністю і щорічно їхня кількість змінюється.
Якось на початку 1990-х відомий український політик, і за сумісництвом письменник, Володимир Яворівський, колишній співець Комуністичної партії, з високої трибуни заявив, що алкоголізм українській нації не загрожує, мовляв, наші предки пили споконвіків і не спились. Щось не можу пригадати, щоб екс-комуніст попросив в українського народу пробачення за довгі роки служіння злочинному комуністичному режиму. Те, що пили ще з давніх давен і в наш час п’ють масово, як то кажуть – по-чорному –- це правда, а ось щодо того, кому це вигідно – питання відкрите. Нікого з новоспечених «демократів» не звинувачують в цілеспрямованому споюванні народу.
Як же боротися з цією хворобою?
Але ніхто не зрозуміє й ніколи не дізнається, як же боротися з цією хворобою. Загальновідомо, що в боротьбі із «зеленим змієм» завжди перемагає цей же самий змій. Лише сама людина може здолати цю хворобу. Адже пияцтво – це і хвороба, і власний вибір, якого можна позбутися й без лікарів.
Зауважу, що схильність до спиртних напоїв у багатьох радомишлян не генетична. Ані їхні батьки, ані дідусі й бабусі не були залежними від зеленого змія. Щодо зловживання спиртним, то й зараз ця проблема не знайшла свого вирішення – ані медичного, ані соціального. Алкоголь забирав життя тисяч радомислян і в дореволюційний час, і в роки радянської влади, гробить він людей і зараз.
До того ж, за останні десятиліття до цього додалася ще й проблема наркоманії. Ото ж, якби жили колишні любителі випивки у наш час, то у них була б ще й спокуса підсісти на наркотики, тобто – померти ще в більш молодшому віці.
Чому в нас так завжди виходить? Чому будь-який захід починається з тосту: «Будьмо! Гей!», а закінчується незмінним «Тьфу».
У духовного наставника, отця Андрія Співака із с. Велика Рача, я спитав: «Що гірше – пити горілку чи продавати самогон?» Священник відповів: «Хто продає самогонку – злочинці, на них хреста немає, а хто пиячить та зловживає спиртним, має алкогольну залежність – це хворі люди, котрі мають потребу в лікуванні.
Можливо, багатьох покоробить, проте алкоголізм у важкій формі призводить до руйнування моральних уявлень про життя. І тут нічого не вдієш. Коли чоловіча рука тягнеться до жінки – це до життя, а якщо до чарки з горілкою – явно до смерті.
У п’яниць інколи виникає дилема: пити, палити чи далі жити? Перед ними два шляхи: або звернутися до Бога, або до радомишльського лікаря-нарколога Миколи Васильовича Самійлика.
Третій шлях веде на цвинтар, проте на побачення з Богом запізнень не буває.
Випробування хворобою має викликати в людини відчуття того, що вона грішна. Так, християнин повинен не лише каятися в гріхах і молитися, але й лікуватися. Віруюча людина від звичайної відрізняється тим, що вона більше довіряє лікарю».
«Гріх не горілка, а гріх – пияцтво»
Отець Андрій вважає, що християнин повинен з вірою виконувати всі медичні настанови, з надією лікуватися, сподіватися на одужання. З любов’ю ставитися до свого лікаря, через розум і руки якого діє Сам Господь.
Священнослужитель нагадав: «Є така церковна православна практика: щоб позбавитися від алкогольної залежності – потрібно молитися до Божої Матері перед її іконами «Віднайдення загиблих» та «Невичерпна Чаша». Та й як можна жити без Бога? А головне – навіщо?!» І, трохи подумавши, панотець додав: «Cвятий Тихон Задонський стверджував: «Гріх не горілка, а гріх – пияцтво».
Можливо це і є сила покаяння? Під час молитви грішники зазвичай приходять до Господа. Досягши дна своєї залежності, коли усвідомлюють, що далі так жити не можуть. Цікаво, що наші люди кидають пити в тому віці, в якому у всьому світі лиш починають. Людина приходить у храм, кається, і батюшка бере над нею духовне опікування». «А що ще залежить від самої людини? Що вона може зробити?», – запитав я.
Отець Андрій відповів: «Багато чого в наших руках. Є цікава притча. В одній давній країні жили два мудреці, але до одного приходило більше людей, ніж до іншого. Тоді другий придумав хитрий хід. Взяв у руки живого метелика й вирішив, що коли прийде до конкурента, то запитає його, що він приніс в руках: живого метелика чи мертвого? І якщо той скаже, що живого, то уб’є комаху й викриє «псевдомудреця». Якщо ж навпаки, то залишить метелика живим. Коли ж він прийшов до шанованого мудреця з метеликом і спитав, живий він чи мертвий, той відповів: «Все в твоїх руках». Дуже багато в наших руках (сила, можливості, таланти). Тільки ми не віримо в себе, а якщо діяти з Божою допомогою, то всі наші зусилля багатократно збільшуються. Але все це відбувається у боротьбі із собою, своїми недоліками».
Жити тут і мріяти про Європу – це, як кажуть в Одесі: «Дві великі різниці»
Важко бути ангелом в місті Радомишлі, тихому, спокійному і комфортному для життя, на відстані години їзди до столиці України. До провінційних міст туристи навідуються рідко, зазвичай там нічого дивитись. Але Радомишль – приємне виключення. Тут є колишній паровий млин Казимира Пекарського – пам’ятка промислової архітектури початку XX століття. Після реставрації цей історичний об’єкт отримав назву «Замок Радомисль». В його стінах зберігається цікава колекція – близько 5 тисяч православних ікон. Тисячі туристів щорічно відвідують Радомишль. В місті хтось обкрадає ближнього, хтось краде у держави чи громади, спокусливі руки деяких чиновників лиш торкаються до легких бюджетних грошей. – починається дерибан. А комусь і нічого вкрасти, як от реформованій поліції, котра ловить всіх, хто краде й сама при цьому не гребує здирством, хабарництвом чи рейдерством. Маємо те, на що заслуговуємо, тому що більшість людей або дуже мало роблять для того, аби змінити ситуацію, або не роблять взагалі нічого.
Не для того, аби поглузувати я провів дослідження щодо алкоголю та наслідків його споживання, а плекаючи любов до співвітчизників. Вирішив показати темні сторони радомишльського життя, щоб, по можливості, перевиховати деяких земляків. Хоча може й дарма, зазвичай такі не перевиховуються і навряд чи почитають колись моє дослідження. Разом з тим хочу запевнити своїх читачів, що порядних людей в місті й районі набагато більше, аніж тих, про кого я згадав. Можна й таким чином описати сучасні реалії, що в цьому світі не захочеться жити. Та завданням дослідника є утвердження в людських серцях добра, любові, терпіння, впевненості, а не розчарування. Намагаюся писати так, щоб дослідження досягнуло не лише розуму, а й серця людини.
Олександр Пирогов
м. Радомишль
