Дитинство в родині, яка переслідувалася, перебування в інтернаті, вечірні відвідини будинку культури після курсів водіїв, виступи для військових у Афганістані та для ліквідаторів у Чорнобильській зоні відчуження — ці складні факти біографії мало хто асоціюватиме з усміхненим красенем Назарієм Яремчуком, якого називають першим секс-символом України.
Але саме таким було його життя, оскільки поряд із шаленим успіхом і всенародною любов’ю Яремчук зазнав чимало випробовувань.
Карпатське дитинство Назарія Яремчука – це час, проведений в обіймах гірських вершин і зелених лісів, де він відкривав для себе прекрасний світ природи та вчився цінувати прості радощі життя.
Назарій Яремчук народився 30 листопада 1951 року в карпатському селі Рівня, яке зараз входить в околиці Вижниці. Він сам називав цю місцину “гірськими воротами”, описуючи її як “місто, як ворота в гори: звідси гора, звідти гора – і Черемош – бистрая вода… Там не можна не співати!”
Справді, в родині Назарія і Марії, батьків майбутнього співака, всі були музично обдаровані: батько співав тенором у церковному хорі, мати грала на мандоліні й виступала в місцевому народному театрі, а старший брат Богдан був популярним співаком у Вижниці.
Назарій був пізньою дитиною, народився, коли його батькові було вже 64 роки. Ще один старший брат Назарія, Дмитро, із яким у них було аж 37 років різниці, на початку 1940-х був учасником українського підпілля і пізніше під іншим іменем емігрував до Канади. КДБ переслідувало його родину, і батько Назарія добровільно віддав усе своє майно колгоспу, коли прийшли “совєти”, в обмін за обіцянку “не чіпати” їх.
Коли Назарію виповнилося 12 років, батько помер, а мати тяжко захворіла і була змушена віддати його до Вижницької школи-інтернату.
Вечори після курсів водіїв
Після закінчення школи Назарій спочатку прагнув вступити до Чернівецького університету на географічний факультет, але не пройшов конкурс. Тож він почав працювати сейсмологом у Західноукраїнській геологорозвідувальній партії і, за направленням військкомату, навчався на курсах водіїв.
Пізніше Назарію все ж вдалося вступити до університету, але поки що він часто вечорами відвідував Вижницький будинок культури, щоб слухати репетиції ще невідомого на той час ВІА “Смерічка”, яким керував Левко Дутківський.
Керівник ансамблю помітив постійного відвідувача і запропонував заспівати пісню на вибір. Яремчук заспівав “Кохану” Ігоря Поклада і Дутківський зрозумів: якщо з юнаком попрацювати, він стане добрим співаком. Сам композитор так згадував цей момент:
“Зазвичай я ніколи не дозволяв стороннім людям бути на репетиціях «Смерічки». Але оскільки тут же, у Будинку культури, проходили курси для водіїв, то для цих молоденьких хлопчиків я робив винятки. Тихо і скромно, у звичайній куфаєчці сидів у залі й Назарій. А коли я його прослухав, відразу запропонував стати солістом «Смерічки»”.
“Дикий Захід” Вижниці
Так, з 1969 року Назарій почав співати у “Смерічці”. Треба сказати, що в ті роки Вижниця стала центром молодіжного життя для всієї Чернівецької області. Ось як це описував сам Дутківський:
“Кожного вечора, приблизно о 11-й годині, до Вижниці прибував потяг з Чернівців, і молодь танцювала до 2-ї ночі. Потім у хлопців і дівчат було дві години, щоб дістатися до потягу, який повертався до Чернівців о 4-й ранку. О 7-й ранку всі вже були у Чернівцях. Я включав кольорові прожектори, і танці ставали подібними до концерту. Молодь просто вибухала енергією від нашої музики. Особливо вразили наші виступи під час повільних танців у стилі блюз, коли саксофоніст підходив до закоханої пари та грав, а вони танцювали”.
Дутківський також називав Вижницю “диким Заходом” для того часу. Він говорив: “Скрізь забороняли танцювати сучасні танці, а у нас, у Вижниці, це було, як на «дикому Заході»: тут можна було танцювати за 50 копійок все, що було модерне на той час, без обмежень і проблем!” За його словами, це стало можливим завдяки лояльному ставленню Вижницького райкому комсомолу, очільник якого підтримував молодий ансамбль.
“Червона рута”, Івасюк і Зінкевич
Виявляється, у цей час в Європі був популярний музичний напрям біґ-біт, і Дутківський вирішив спробувати щось нове: зробити з “Смерічки” естрадний ансамбль, який поєднував би модні ритми з гуцульськими та буковинськими мелодіями.
З “Смерічкою” почав працювати композитор і співак Володимир Івасюк, а Василь Зінкевич став першим солістом-чоловіком у жіночому колективі ВІА. Але для досягнення справжньої популярності ще не вистачало саме Назарія Яремчука…
Так, саме після виконання “Червоної рути” у фіналі “Пісні року-1971” у Москві тріо Зінкевича, Івасюка та Яремчука стало відомим на весь Радянський Союз. Це виступ був настільки вражаючим, що навіть назву ансамблю, “Смерічка”, протитрували з помилками, називаючи його “Семеричка”.
Так, “Червона рута” стала національним хітом, а фільм, який був знятий за цією піснею, робив солістів Назарія Яремчука та Василя Зінкевича справжніми народними улюбленцями. Зйомки відбувалися в живописному карпатському містечку Яремче, де створювався неповторний колорит цього телемюзиклу.
Кохання Назарія Яремчука
У цей час відбуваються зміни і в особистому житті співака — 1972 року Дутковський знайомить Назарія з його майбутньою дружиною Оленою Шевченко, яку запросили як солістку у ВІА “Смерічка”. Дівчина так згадувала цей момент:
“Мене запросили приїхати до Чернівецької філармонії, при якій працювала «Смерічка». Біля входу зустрічав Левко. Почали підніматися сходами, назустріч іде Назарій Яремчук. Чорнявий, з променистими очима, усміхається. «Познайомся, — каже Левко, — це наш Назарій». Я подаю йому руку, а він — мені. Ми зустрічаємося очима і… все. Це було кохання з першого погляду…”
Незабаром Назарій та Олена одружилися в селі Пилипець у Закарпатській області, де мешкали батьки нареченої. За рік у молодого подружжя народився перший син, якого назвали Дмитром, і менше ніж через рік другий — Назарій. Назарій та Олена прожили в шлюбі 15 років, а їхнє розлучення в 1990 році стало великим потрясінням для всіх знайомих. Тоді Олена вийшла заміж удруге і переїхала до Києва, а Назарій залишився в Чернівцях із синами.
З другою дружиною Дариною співак познайомився у селі Тюдів, де вони були сусідами. Коли зустрілися, Назарій давно був розлучений, а Дарина вже чотири роки сама виховувала дочку після смерті чоловіка.
“Мені здавалося, що я знаю Назарія все життя — так легко я з ним спілкувалася. Він такий знаменитий співак — і така проста й щиросердечна людина. Ми навіть не помітили, як проговорили всю ніч. Ніхто нікому ніяких обіцянок не давав. Але я зрозуміла, що той день став особливим у моєму житті. Вже коли Назарій пішов, мій брат Іван, що нас познайомив, зізнався, що співак йому сказав: «Здається мені, що незабаром ми станемо родиною»”, — розповідала Дарина Яремчук.
Весілля зіграли в церкві Іоанна Хрестителя в Косові 1991 року. Розповідають, що в храмі було багато людей, а священник радів, що вінчає знаменитого артиста.
Яремчуки почали спільно виховувати своїх дітей — дружина згадує, що Назарій обожнював гуляти із синами й пасербицею, пишаючись, що в нього такі гарні діти. У 1993 році народилася наймолодша донька Марічка.
Зіркові діти Яремчука
До речі, про дітей — цікаво, що всі троє дітей Яремчука також стали співаками. Дмитро та Назарій Яремчуки виступають в естрадному стилі, отримали звання народних артистів України створили гурт “Брати Яремчуки” та фестиваль “Родина”, присвячений пам’яті батька. А Марія Яремчук стала фіналісткою телешоу “Голос країни” та представляла Україну на “Євробаченні” у 2014 році як учасниця і у 2023-му як запрошена гостя.
Кінець дуету Яремчук-Зінкевич
Але повернімося в 1975 рік — саме тоді розпався зірковий дует Назарія Яремчука і Василя Зінкевича.
Левко Дутківський з ансамблем “Смерічка” були першими, хто розвивали в Україні західну музичну культуру. І, на жаль, на це не могло не звернути увагу партійне керівництво Союзу. Ось як Дутківський згадує, як номенклатура посварила між собою “занадто українських” артистів:
“Нас трьох розбили, чесно кажучи, бо комусь це дуже заважало. Занадто український колектив… У 1974 році, коли Брєжнєв дав квіти “Смерічці” й потиснув руку Дутківському, нас, можна сказати, боялися, нам заздрили. Ми співали все українською, кілька пісень російською й англійською Але був ідеологічний відділ при обкомі партії, вони все знали, як робити. Припустимо, після концерту Назарію дали 10 букетів квітів, Зінкевичу – 5, другий раз – навпаки. Такі дрібниці ті ідеологи підмічали і ними травили. Ніхто не сподівався, що «Смерічка» так вирветься «на Союз»”.
Першим пішов Василь Зінкевич, ставши солістом волинського ВІА “Світязь” у Луцьку. А Назарій, закінчивши університетське навчання, влаштувався працювати старшим інженером на кафедрі економічної географії університету. Але любов до музики виявилася сильнішою — згодом за порадою Дутківського Яремчук повернувся до філармонії назавжди.
Смерть Володимира Івасюка
Тріо Зінкевича, Яремчука й Івасюка пов’язувала не лише сцена — вони були друзями й навіть разом ходили в гірські походи. Згодом, після трагічної смерті Івасюка в 1979 році, Зінкевич з Яремчуком, попри заборону, не побоялися відвідати його похорон, який перетворився на мітинг непокори радянській владі.
Яремчук і Дутківський несли великий вінок білих квітів, яким починалася траурна колона — такий жест міг коштувати не лише спокою чи творчості, а й свободи чи життя.
“Участь публічної людини у похованні Івасюка — це був виклик системі, що псувала життя страхом через спрут КДБ. Табу навіть на ім’я великого композитора й автора пісень діяло ще довго”, — пише дослідниця Оксана Коваленко.
Карколомна кар’єра Яремчука зі “Смерічкою”
Але сценічне розставання Яремчука і Зінкевича не стало фатальним для них як для артистів. У обох далі була стрімка кар’єра, нагороди та міжнародне визнання.
Яремчук у 1978 році стає заслуженим артистом УРСР, у 1980-му випускає диск-гігант “Незрівнянний світ краси” — одну з найкращих платівок в українській дискографії того періоду. Разом з ВІА “Смерічка” представляє державу на міжнародному конкурсі “Братиславська ліра”, згодом стає лавреатом республіканської премії Миколи Островського, лавреатом Всесоюзного конкурсу тематичних програм до 40-річчя закінчення Другої світової, дипломантом ХІІ Всесвітнього фестивалю молоді й студентів у Москві.
Назарій Яремчук був суперзіркою свого часу — але фото скажуть краще про атмосферу його виступів, тож публікуємо підбірку рідкісних світлин.
Виступи в Афганістані й Чорнобильській зоні відчуження
Під час Афганської війни Назарій кілька разів їздив у Афганістан і виступав перед солдатами — згодом у своєму щоденнику він напише рядки: “Погляньмо навколо – скрізь війни, і скрізь замішана Москва! “
Він не цурався іти туди, де людям була потрібна підтримка — після Чорнобильської катастрофи Яремчук тричі був у 30-кілометровій зоні відчуження, де виступав перед ліквідаторами аварії. Важко сказати, чи саме ці поїздки стали причиною важкої хвороби співака і його ранньої смерті, але невдовзі виявилося, що Назарій хворий на рак шлунку.
Про добре серце Назарія розповідала зворушливу історію його дружина Дарина. Це сталося в 1993 році, коли Яремчук з ансамблем “Смерічка” мали виступали з концертами в карпатських селах. Тоді зненацька випало багато снігу, затріщали морози. Перед концертом до Назарія підійшов хлопчик років десяти з листом від свого класу. У ньому було написано так:
“Слава Ісусу Христу! Вельмишановний Назарію Яремчук, дуже просимо Вас впустити нас на Ваш концерт. Ми будемо сидіти тихо. До нас рідко приїжджають артисти, а Ви – вперше. Ми без грошей, бо весь тиждень живемо у пришкільному інтернаті. Дуже любимо пісню «Батько і мати» у Вашому виконанні. Будемо пам’ятати Вашу доброту. Діти з пришкільного інтернату: Ромко, Женя, Таня, Володя, Сергій, Василь, Марія, Світланка, Марія, Василь, Іван та Олександр”.
“Звичайно, всіх цих дітей пропустили на концерт і посадили у першому ряді, – згадувала Дарина. – А за кулісами, у так званій гримерній, плакали всі, особливо Назарій. Напевно, згадав своє босоноге дитинство і школу-інтернат. Він ніколи не нарікав на долю. Ні! Кожен іде своєю стежкою у житті. Але у нього щеміла душа від співчуття до цих маленьких гуцуликів, від болю за цей талановитий і бідний народ, частинкою якого був і він. То був, мабуть, найкращий його концерт”.
Про останні роки життя Назарія Яремчука розкажуть світлини з його сімейного архіву. На них співак у колі друзів та родини, а ще — зі своєю колекцією, присвяченою футболу, адже він був великим футбольним фанатом.
Зустріч із братом-підпільником
Пам’ятаєте історію про брата Назарія, старшого на 37 років, який емігрував до Канади? Наприкінці життя співаку вдалося з ним зустрітися. Довгі роки братова історія була родинною таємницею, адже вона пов’язана з підпільною діяльністю у 1940-х роках.
Дмитро Яремчук, юрист за фахом, був учасникоми українського підпілля на Буковині, належав до “мельниківців”. Коли у 1920–30-х роках українське академічне товариство “Чорноморе” присвячувало увагу “Українській народній книгозбірні у Чернівцях і на Буковині”, він долучився до цієї справи. Це була найбільша громадська бібліотека на Буковині, яка позичала книжки всій країні. Були серед “чорноморців” і ті, хто цікавилися політичними питаннями. Яремчук писав, що хоча всі мали різні світогляди, там діяла справжня свобода поглядів і переконань. Також у Вижниці Дмитро був членом товариства “Український Народний дім ім. Ю. Федьковича”. Радянську владу старший брат Назарія не сприйняв і під чужим ім’ям емігрував до Канади, де брати й побачилися у 1990-х роках.
З Канади Дмитро Яремчук завжди допомагав родичам, тому що знав, як важко живеться родині. Свою знамениту пісню “Лелека з України” Назарій присвятив Дмитру і всім українським емігрантам.
Коли ж Дмитро Яремчук дізнався про хворобу Назарія, він терміново розшукав найкращих лікарів і влаштував брата в госпіталь. Але, на жаль, було вже запізно.
Хвороба і смерть Назарія Яремчука
Операція, яку Яремчуку зробили в Канаді, не допомогла. Він устиг повернутися в Україну і навіть важко хворим продовжив виступати. Назарій з’явився на вечорі Юрія Рибчинського — тоді всі відзначили, як він змарнів. Також не скасував запланованого виступу на Співочому полі.
Поет-пісняр Вадим Крищенко пригадує: “Я зустрів Назарія на Співочому полі в Києві. Це був його останній виступ. Я зайшов за лаштунки сцени. Він готувався до виходу… Та сили, видно, залишали митця. «Вибачте, я трохи приляжу на стільцях», — раптом сказав він мені й, поставивши в ряд два стільці, ліг на них. Та хіба відпочинеш на цих побитих, стареньких стільцях? Назарій швидко піднявся й, через силу всміхаючись, промовив: «Нічого, коли я співаю, мені легше». Я попрямував до глядачів подивитися на його виступ. Назарій співав на диво легко, невимушено. Здавалося, що навіть спалахнули його очі, хода стала якоюсь молодою, впевненою. Але ось помах руки до людей — якийсь кволий, боязкий, наче він прощався з ними назавжди”.
30 червня 1995 року після довготривалої хвороби Назарій Яремчук помер у Чернівцях у колі родини. Його поховали на центральному кладовищі міста. Співакові було 43 роки.
У 1996 році указом президента Назарію Яремчуку посмертно присуджено Шевченківську премію, а у 2021-му — звання Героя України.
Щоденники Назарія Яремчука
Свій щоденник Назарій Яремчук вів багато років і в ньому не боявся бути відвертим. Такі рядки він написав незадовго до своєї смерті, у 1995-му:
”Україну наповнила дешевизна, примітив у гарних обгортках. Ми гордились раніше, що ми — найбільш читаючий народ і дуже розумний. На жаль, це не так. Як кролик перед удавом, наш народ перед урядом з півночі. Ще ніколи з півночі нам не приходило добро. Треба змінитись. Трохи порозумнішати. Купуй вітчизняне. Люди наші будуть мати більшу зайнятість, будуть отримувати зарплату і т. д. Ні! Куплю чуже.
Спитайте у французів про найкращих співаків, акторів, письменників, малярів, вони скажуть: це французи, а потім відзначають інших. Спитайте про це в американців, італійців — та ж відповідь. Розгадка надзвичайно проста. Ні, це не зарозумілість. Своя сорочка ближче до тіла. Протилежна картина з Україною благословенною, де кожен день транслюють телебачення ворожої, інакше не назвеш, держави, де всіх нас переконують, що ми ні на що не здатні, що ми хохляндія, шаровари.
А що вже казати про музику. Навала московського примітиву створила цілковиту пустку в душах молоді. Добивають нас у власному домі-державі ресторанні, напіввульгарні так звані шлягери з московського шоубізнесу. І все це споживає примітивний хохол, як вони кажуть на Україну.
Спитаю, хто з українських артистів виступав з концертами в Москві, Ленінграді за останні роки чи раніше? Відповіді нема. А хто з Москви був в Україні? Відповідь – сотні. І насичують нас. Поруч десятки, сотні співаків, композиторів, фестивалів вищого рівня, ніж у Москві, а у пресі — ні слова!.. Образливо. Лише якесь «явище» з Москви ще й родом з України, преса, ТБ, радіо в один голос створюють дармову рекламу для них, а свої? Кращі!!! Замовчуються. Доки така несправедливість, нелюбов буде у нас в Україні до свого?
Де сформована ідеологія нашого суспільства, нашого народу, народу трудівного, талановитого, мудрого і розважливого, але і народу, який звик терпіти наругу, насильство над собою. Що це значить? Ох, гомосовєтікус. Що ти з нами наробила, Москва? Що ми з собою самі робимо? На фоні екологічних негараздів наша талановита молодь пішла на вулицю. Вулиця – і стихія, і дім. А вулицею володіє Москва, бо там ще гірше, і найгірші звички легше засвоюються.
В нашу країну запущено сотні тисяч агентів Москви для дестабілізації стану в державі, підплачувались виборчі кампанії, і ось результат — парламент не може ухвалити елементарних законів життєдіяльності України, наших громадян. І досі плачемось. Обдурюють нас з допомогою Москви і нас самих обдурють, що не можемо жити добре, без підказки, без керівної ролі найголоднішого, обдертого москвича, але який має атомну зброю, нафту і газ, ще в недалекому минулому викачували з наших надр ці багатства. Нас віками обдирали, гнобили, експлуатували, вивозили все — від сала і чорнозему, від трудящих рук до геніального інтелекту. Тепер ми держава. Не дають будувати. Контррозвідки Москви наплодили чи не сотні газет в Україні, і скрізь пропаганда проти нашої дорогої і рідної, терплячої і серцю милої Батьківщини України.
Любі українці, народе України – це і українці, білоруси, росіяни, євреї, німці, болгари, румуни і всі-всі — будьте пильні! Нас хочуть уярмити, нас хочуть порізнити, розсварити. Не даймо їм цього шансу, бо в нас його не буде. Погляньмо навколо – скрізь війни, і скрізь замішана Москва! Невже нас зловіща історія не навчила?”
Джерело: За матеріалами “Суспільне культура”
