Перший тираж журналу Burda Moden, який видавала німецька медіамагнатка і обманута дружина Енне Бурда, зник з кіосків «Союздруку» в лічені години

  Анна Магдалина пережила важке воєнне дитинство в Оффенбурзі, прифронтовому місті часів Першої світової війни. Її батькові вдалося уникнути призову в армію завдяки своїй професії, але залізничні вузли піддавалися настільки інтенсивним нальотам авіації та артилерії, що ймовірність загинути там була не менше, ніж в окопах Західного фронту. Проте, все обійшлося. Після війни Анну Магдалину віддали до державної початкової школи. Але вчителі не любили ученицю з занадто самостійними судженнями. І вона попросила батька перевести її до приватної школи. З дитинства Анна була норовливою дитиною: вона могла влаштувати істерику, тому що, на її думку, бант, вплетений у її волосся, не пасував до кольору її сукні. Негарно одягнені однокласники з державної школи також ображали її художнє почуття. Але в приватній монастирській школі, де навчалися діти заможних батьків, теж не все було так просто. Однокласники зневажали цю вискочку «з низів», а черниці критикували Анну за те, що, бігаючи по кам’яних коридорах, вона аж надто гучно стукала черевичками, підбитими залізними підковками. Та що могла зробити бідолашна дитина, якщо ці підковки закривали її діряві підошви? Після закінчення школи Анна попросила батька віддати її до комерційного училища, отримавши за навчання диплом з відзнакою. Батько Анни, який на той час перейшов працювати на місцеву електростанцію, влаштував її у відділ обслуговування споживачів, де місцева друкарня Франца Бурди була одним з найбільших клієнтів. На Різдво 1928 року власник друкарні Франц Бурда-старший влаштував для своїх співробітників корпоративний вечір за участю ділових партнерів, «щоб зміцнити дружбу і ділові зв’язки». Анна теж була серед гостей. Син власника друкарні, молодий гульвіса Франц, цілий вечір не зводив з Анни очей за столом. А під час перерви, підстерігши Анну на сходах, обійняв її і вп’явся в її губи гарячим поцілунком, продовжуючи шукати з нею зустрічей… Коли в 1931 році дочка паровозного кочегара з Оффенбурга Анна Магдалена Леммінгер (пізніше вона стала називати себе Енне, як називав її один з залицяльників) виходила заміж за сина німецького промисловця Франца Бурди, заздрості подруг не було меж. Франц Бурда II до того часу закінчив курс навчання у Фрайбурзькому університеті Альберта Людвіга, а також у Мюнхені, Відні та Ерлангені, отримав диплом економіста, захистив дисертацію та отримав ступінь доктора в університеті Ерлангена. Однак він не продовжив академічну кар’єру, оскільки його батько Франц Бурда I запропонував йому стати співвласником друкарні в Оффенбурзі та посаду редактора радіожурналу «Die Sürag» (Süddeutsche Rundfunk AG).

Одним словом, Франц Бурда II був завидним холостяком. Крім того, його ліву щоку прикрашав шрам, який у Німеччині називали «шмісс». Такі шрами зазвичай носили учасники фехтувальних двобоїв, поширених у студентських братствах, починаючи з XVIII століття. Він позначав приналежність власника до «вищого суспільства» та символізував панівний ідеал часу: безстрашну людину, яка не цурається небезпечних ситуацій. Щоправда, злі язики стверджували, що ні в яких дуелях Франц не брав участі, а цей шрам він завдав собі, щоб зробити своє кругле, невиразне обличчя більш мужнім. Проте Франц з гордістю носив свій «шмісс», який робив його схожим на Ернста Кальтенбруннера чи Отто Скорцені.

Першою картою, надрукованою в друкарнях Франца Бурди під час Другої світової, був план українського міста Черкаси

Крім захоплення цими «сильними особистостями», Франц Бурда ІІ також захоплювався їхньою націонал-соціалістичною ідеологією, і, ставши редактором журналу «Die Sürag», повністю віддав його нацистській пропаганді, прославляючи героїв Вермахту, Люфтваффе та Кригсмарине.

Це було оцінено, і в 1938 році його прийняли до лав НСДАП, що принесло політичні та економічні дивіденди. У Німеччині тривала кампанія «деєвреізації» та «аріїзації» ЗМІ, коли нацистський уряд змусив єврейських власників газет і журналів продати свої активи за безцінь і втекти з країни, щоб не потрапити в концтабір. Скориставшись цим, Франц Бурда та його компаньйон Карл Фріц, власник газети «Südwestdruck Karlsruhe», «купили» у єврейських братів Рейс із Мангейма (Gebrüder Bauer oHG) лише за 800 000 рейхсмарок (RM) друкарню, оснащену найсучаснішим американським обладнанням, яке дозволяло їм працювати методом глибокого друку. Таким чином Бурда став найбільшим друкарським магнатом у всій Німеччині. При цьому він неодноразово хвалився, що на його численних підприємствах немає жодного єврея. Тим часом війна вже охопила Європу, а в окупованих Німеччиною країнах залишилися сотні безхазяйних друкарень. Бурді надійшла офіційна пропозиція взяти їх під свою опіку. Але молода дружина відмовила чоловіка від цієї авантюри. Таким величезним господарством було б важко керувати віддалено. А їздити окупованою територією небезпечно. З початком війни Німеччини на Східному фронті Францу Бурді загрожувала ще одна небезпека — бути мобілізованим у війська Вермахту. А він, попри свою демонстративну прихильність націонал-соціалістичним ідеям, не хотів цього робити. Уникнути призову в армію можна було лише одним способом — почати випускати продукцію для фронту на своїх підприємствах. Спочатку Бурда намагався організувати виробництво деталей для танкових двигунів Daimler-Benz. Однак задум провалився — надто відрізнялася специфіка танків і журналів. І тут до Франца дійшло — він же може друкувати топографічні карти для військ! Цікаво, що першою картою, надрукованою в друкарнях Франца Бурди, був план українського міста Черкаси. Однак, незважаючи на чудову якість карт доктора Франца Бурди, Німеччина терпіла поразку за поразкою, і восени 1944 року війна перекинулася на її територію. Друкарня, розташована в Мангеймі поблизу військових заводів, також стала мішенню для англо-американської авіації. Щоб зберегти хоча б частину унікального поліграфічного обладнання, Францу довелося перенести фабрику в тихий провінційний Лар, недалеко від нинішнього німецько-французького кордону. До повного краху Третього рейху лишалися лічені дні. Капітуляція нацистської Німеччини обернулася процесами денацифікації та кадровими чистками німецьких чиновників і підприємців. Францу висунули звинувачення у співпраці з нацистами та участі в геноциді євреїв. Проте йому неймовірно пощастило, що Оффенбург опинився у французькій зоні окупації, де критерії денацифікації були значно м’якшими, ніж в англійській чи американській, і він відбувся п’ятьма днями ув’язнення. Пізніше, у відповідь на звинувачення Франца Бурди в нацизмі журналістами газети Badische Zeitung, його молодший син Губерт сказав на його захист: «Можливо, мій батько прийшов до націонал-соціалізму, але не тому, що він був нацистом, а тому, що він розраховував на хороші можливості як підприємець». Францу вдалося зам’яти скандал із купівлею за безцінь єврейської друкарні, виплативши останньому з братів Райс, який залишився живим, Бертольду — компенсацію в розмірі 443 000 німецьких марок (після грошової реформи 1948 року), що дорівнювало приблизно 6,8 мільйонам рейхсмарок. Це, однак, не призвело до банкрутства підприємств Бурди, оскільки він швидко знайшов спільну мову з французькою окупаційною адміністрацією і почав друкувати французькі поштові марки та шкільні підручники. Значно більшим випробуванням для Франца став його шлюб, який висів на волосині.

Вражена Енне дізналася, що секретарка чоловіка народила від нього доньку Ренату

  Спочатку Анна намагалася вести життя зразкової німецької дружини за правилами трьох К: Kinder, Küche, Kirche. Вона народила Францу трьох синів: Франца (1932), Фрідера (1936) і Губерта (1940) і займалася господарством. Як і більшість німецьких дружин, вона намагалася не звертати уваги на численні романи чоловіка. Однак після війни раптом дізналася, що її Франц веде подвійне життя зі своєю секретаркою Ельфрідою Брейер, яка в 1941 році народила йому дочку Ренату.

  Енне ця новина просто приголомшила. Але її Франц не виявляв особливого каяття — а що в цьому поганого? У багатьох високопоставлених нацистів були коханки. А щодо позашлюбних дітей це навіть віталося націонал-соціалістичною ідеологією: арійська раса має множуватися і розвиватися. Усе змінилося, коли французька окупаційна адміністрація призначила куратором до видавництва Франца Бурди французького офіцера Робера Поте, який у мирний час працював прессекретарем, красивого чоловіка, галантного й дотепного. Він часто бував у них вдома і, знайшовши Енні привабливою жінкою, став приділяти їй увагу. Енне прийняла залицяння охоче, назло своєму невірному чоловікові. Одного разу Поте привіз до їхнього дому французький модний журнал і подарував Енне ідею: вона також може стати видавчинею, якщо створить подібний журнал у Німеччині. Енне поділилася цією ідеєю зі своїм чоловіком, але він сказав, що достатньо багатий, щоб забезпечити свою дружину та дітей, і не вимагає, щоб вона йшла на роботу. А за деякий час вона дізналася: Франц все ж таки заснував модний журнал, а редактором призначив свою коханку Ельфріду Брейер! Журнал виходив під назвою Effi-Moden і друкувався в іншій друкарні, в Ларі, куди він часто їздив «у справах». Крім того, журнал був збитковим і вимивав з їхнього сімейного бюджету неабияку суму грошей. Цього вже Енне стерпіти не могла. Вона найняла адвоката і почала судовий процес проти чоловіка. Вимоги були прості: 1. Суперниця звільняється і зникає з поля зору. 2. Їй переходять активи модного журналу. В іншому випадку — розлучення і поділ майна 50/50. Невірного чоловіка не влаштовував такий розподіл майна, і він погодився на всі умови дружини. Почавши керувати модним журналом, Енне не стала розпускати сформовану редакційну команду, до складу якої входили талановиті журналісти і модельєри. Однак політику журналу довелося змінити. Нова редакторка опитала десятки своїх подруг-домогосподарок, щоб зрозуміти, який матеріал має бути в журналі, щоб вони могли заплатити за нього цілу німецьку марку, а може, й трохи більше. І зрозуміла помилку своєї попередниці. Її журнал повинен бути розрахований не на багатіїв, а на людей середнього достатку. Моделі мають бути не святковими, елітними, а повсякденними, виготовленими з доступних недорогих матеріалів, але, тим не менш, елегантними. А головне, настільки простими, щоб будь-яка господиня могла пошити їх самостійно, на домашній швейній машинці, не звертаючись до кутюр’є. Уже це наштовхнуло Енне на думку, що в журналі можуть бути паперові вкладиші з викрійками пропонованих моделей. Ідея продавати паперові викрійки для одягу не була новою; його запатентував американський підприємець Ебенезер Баттерік ще в 1863 році. Але викрійки як вкладиш у модний журнал були «фішкою», придуманою Енне Бурда. Викрійку на кожну деталь одягу планувалося подавати в кількох варіантах з урахуванням розміру одягу. Викрійки одягу для вагітних повинні містити тимчасові витачки, які б розпускалися в міру зростання живота. Викрійки дитячого одягу також повинні були мати запас матеріалу для подовження штанин або регулювання ширини курточки у міру зростання дитини. Так, у післявоєнні часи одну і ту ж річ доводилося носити кілька років… Перший номер журналу під редакцією Енне Бурда вийшов 1 жовтня 1949 року. Він називався «Фаворит» і, крім моделей одягу і викрійок, містив велику кількість порад для домашніх майстрів і рукодільниць. Ймовірно, тому він зазнав комерційного провалу. І Енне вирішила зосередитися тільки на моделях одягу, перейменувавши журнал у Burda Moden. Burda Moden почала виходити регулярно в січні 1950 року і коштувала 1,4 марки в роздріб і 1,2 марки по передплаті. Перший наклад у 100 000 примірників в Німеччині розмели. Енне зраділа: вона обрала правильний шлях!

Наклад Burda Moden рік від року зростав. Після придбання видавництва Beyer Verlag у Вісбадені та журналу Beyer Mode 1 жовтня 1963 року Burda Moden став найбільшим у світі модним журналом з накладом 1,2 мільйона примірників. Ринок збуту постійно розширювався спочатку до сусідньої Франції, а потім і до решти країн Західної Європи.

«Bu зробили більше, ніж три німецькі посли до вас»

З приходом Михайла Горбачова до влади в срср і початком перебудови Енне Бурда вирішила зробити ще одну «дірку» в «залізній завісі», у сфері жіночої моди. На початку 1987 року вона приїхала в москву для укладення угоди про продаж Burda Moden в срср.

А напередодні 8 березня 1987 року перший трейлер з журналами Burda Moden російською мовою відправився з Німеччини в срср. Щоб не ризикувати, Енне вирішила обмежити тираж 100 тисячами примірників. Але перший номер журналу миттєво зник із кіосків «Союздруку», а в багатьох випадках навіть не дійшов до них, а був розкуплений перекупниками.

  Другий номер уже був надрукований накладом 500 000 примірників і також швидко розійшовся. Наклад третього номера сягнув мільйона. Радянські громадяни хотіли жити, як на Заході, і одягатися, як на Заході. Тодішній міністр закордонних справ Німеччини Ганс-Дітріх Геншер сказав Енне Бурда: «Ви зробили більше, ніж три німецькі посли до вас». Журнал Burda Moden став найтиражнішим модним журналом у світі. На піку свого розвитку наприкінці 1980-х років Burda Moden видавався 18 мовами та продавався більш ніж у 120 країнах. Натхненна шаленим успіхом модного журналу, Енн Бурда заснувала ще кілька журналів. Аnnа з 1974 по 2007 рік, спочатку видана під назвою Burda Spaß an Handarbeiten («Бурда: веселощі з рукоділлям»), Carina з 1977 року і Verena з 1986 по 1997 рік. Після 45 років керування її видавництвом продажі cягнули 172 мільйонів німецьких марок (станом на 1995 рік) — поки Інтернет не почав замінювати паперову пресу. Сам Франц Бурда не помітив, як опинився в тіні слави дружини. Спочатку він сприймав це дуже болісно, намагаючись конкурувати з нею. Він заснував кілька нових журналів Bunte (з 1948), Freizeit Revue (з 1970), але їх слава не вийшла за межі Німеччини. Зрештою він з цим змирився, зрозумівши, що бути чоловіком світової знаменитості не так уже й погано.

  Насправді Франц Бурда не був нацистом «на всю голову», скоріше хитрим буржуа, який грав роль нациста, і зробив великий внесок у становлення нової Німеччини. Наприклад, створив корпоративну програму медичного страхування та пенсійний фонд. Франц був меценатом, заснував Премію Бурди з образотворчого мистецтва та надав фінансову підтримку кільком альпіністським експедиціям. За заслуги перед культурою Технологічний інститут у Карлсруе присвоїв йому звання почесного сенатора.

  Франц помер у 1986 році. Енне продовжувала свою редакторську роботу до 1994 року та вийшла на пенсію у віці 85 років, передавши видавництво Burda своїм синам. На пенсії зайнялася олійним живописом. Енне Бурда померла 3 листопада 2005 року і була похована в Оффенбурзі на кладовищі Вайнгартен, поруч зі своїм чоловіком Францом, увійшовши в історію як жінка, яку розгнівала зрада чоловіка, і чий гнів, втілений у видавничий бізнес, приніс мільйони.