55-річний житомирянин загинув на Донбасі, потрапивши під мінометний вогонь ворога
Коли 24 лютого вся країна здригнулася від жахливого бомбардування і стало відомо про початок війни, житомирянин Анатолій Беляк одразу пішов у військкомат. Вся сім’я була приголомшена його твердим рішенням піти захищати свою країну, адже він не військовий і на той момент чоловіку вже виповнилося 54 роки. Але Анатолій наголосив дружині та своїм трьом дітям, що іде на війну саме заради них і буде захищати свою сім’ю та свою країну до останнього. Наступного дня, 25 лютого він був уже в строю.
А 17 квітня 2023 року водій 3-го мотопіхотного взводу 2-гої мотопіхотної роти військової частини А 4532 Анатолій Беляк, виконуючи бойове завдання в районі містечка Ямпіль Краматорського району, потрапив під ворожий мінометний обстріл та отримав поранення, не сумісне з життям…
“Ми досі чекаємо дзвінка від тата”
– Розумієте, ми досі не можемо збагнути, що тата вже немає, – говорить 24 річна Анна – донька Анатолія Беляка. – Всі ці місяці ми жили тільки його дзвінками і тепер нам здається, що він знову подзвонить і скаже, як завжди: “У мене все гаразд”, навіть, якщо по телефону чутно вибухи. На дев’ятий день після його смерті я ходила до церкви, поставила свічку за упокій і подумала:” Ось тато подзвонить і я скажу, що поставила за нього свічку”. Уявляєте собі, які думки? І його теща декілька разів говорила нам: “Коли подзвонить Толік, я йому скажу…”. А його мати досі не може прийти до тями. Якось ми приїхали на дачу і вона знайшла військову одежу тата, стала її обнімати, цілувати, плакати… Для всіх нас це величезна, непоправна втрата.
17 квітня цього року Анатолій разом з побратимами вийшов на позицію, одразу почався мінометний обстріл і його убили. Тоді загинули і декілька побратимів. Більше тижня сім’я не мала зв’язку з чоловіком, а потім до них прийшли працівники військкомату та повідомили жахливу новину. Але дружина Анжеліка, діти та родичі не хотіли в це вірити, всі сподівалися, що, може, його з кимось переплутали і він живий. Дружина з рідною сестрою Анатолія поїхали на упізнання у Дніпро і… тоді всі сподівання рухнули. Тіло Анатолія привезли в Житомир та поховали 28 квітня цього року.
Анатолій завжди на фронті був першим
Анатолій Беляк народився в Житомирі, вчився у школі № 35, потім освоїв професію електрогазозварювальника. Але все життя працював водієм на різних підприємствах міста. Тоді він і гадки не мав, що скоро стане водієм броньованої розвідувальної машини. На війну чоловік пішов у якості водія, але в ході підготовки отримав посаду стрільця, тож довелося і їздити і стріляти. Починав службу у Бахмуті, потім опинився біля кордону з Білорусією, далі воював під Харковом і останній свій бій провів знову на Донбасі…
– Тато завжди сам нам дзвонив і забороняв нам дзвонити йому. Іноді дзвінки були майже кожного дня, а іноді їх не було тижнями. Одного разу він сказав, що знаходиться на Донбасі в оточенні, і ми дуже за нього переживали і молилися. Але він з побратимами зумів вночі вийти з оточення і для нас це було справжнє щастя. Під час одного з боїв після вибуху міни він отримав поранення у плече, але швидко одужав та одразу повернувся на передову. Лікарі казали, що йому потрібно деякий час побути у госпіталі, але він не послухав. Він завжди і всюди був першим, і ніколи не ховався за чужі спини. У грудні 2022 року тато на десять днів приїздив у відпустку, це було свято. Тоді він побачив усіх своїх рідних і друзів. Обіцяв, що знову приїде в кінці лютого, але не судилося…
“Коли тато дзвонив останній раз, він з нами прощався”
– Останній раз він дзвонив нам на Пасху, – продовжує донька. – Якщо зазвичай він по телефону говорив з мамою чи бабусею і в них розпитував про всіх нас, то в цей раз він окремо поговорив зі всіма членами сім’ї, в тому числі своєю тещею, мамою та сестрою. У 26-річного сина Сергія запитував про роботу, мене просив скоріше народити онуків, а у 14-ого Назара цікавився про школу. Він, напевно, зі всіма нами тоді прощався, бо розумів, що в тому пеклі складно залишитися живим.
За словами доньки Анатолій, крім близьких, дуже любив свою дачу. Навіть коли були страшні запеклі бої, він знаходив можливість подзвонити і дати поради, як краще поставити на дачі огорожу. Він мріяв побудувати баню і завести хазяйство, тому що планував на старості жити саме на дачі.
– Ми повинні зробити все, як він хотів, – каже Анна, – заради пам’яті про тата. Але дача, як і ми всі, залишилася без нього сиротою…
Кореспондентка поговорила з Борисом Невмержицьким – сусідом Анатолія по дачі, і ось що він розповів:” Толя був працьовитий, його знали і поважали всі сусіди, він всім завжди допомагав, був дуже позитивний. Толя любив свою дачу, зробив у будинку ремонт, сам посадив виноград, ретельно доглядав дерева, турботливо обробляв землю. Всім нам його дуже не вистачає, це величезна втрата”…
* * *
Анатолій Беляк, як інші численні добровольці, які пішли захищати свої сім’ї і свою країну та віддали за це своє життя, заслуговує на велику вдячність, пошану, гордість, земний уклін, гарячі молитви. Ми розуміємо, що кожною хвилиною свого життя, кожною посмішкою, кожним сходом сонця ми завдячуємо саме їм, мужнім і незламним воїнам. Вічна пам’ять справжнім героям. Ми ніколи їх не забудемо і ніколи не простимо їхніх вбивць.
Джерело: Народний тижневик “Субота”
Автор: Сніжана Смирнова
