Якось в одній із наших бесід Ольга Фреймут сказала цінну для нас фразу: «Ми з вами завжди разом і в горі, і в радості». Зараз ми в горі, але намагаємося знаходити радощі попри все. А найголовніше – разом, де б ми всі не були.
Разом, незважаючи на тисячі кілометрів, бо Оля з маленькими дітьми нині у Лондоні. Ми поговорили про наболіле, життя в еміграції, родину та нову Олю Фреймут.
У Лондоні я відчуваю, що втрачаю себе
– Олю, у вашому привітанні з Днем Незалежності звучала фраза: «Україно, я без тебе втрачаю себе». Що у вас зараз на душі?
– Впевнена, що зараз в українців спільна душа, і вона болить. У нас біль, горе, відчуття жаху, несправедливості, розпачу, і все це погіршується тим, що ми не переживали схожі емоції. Ми жили в абсолютно щасливій країні, самі цього не усвідомлюючи.
Особисто я відчуваю провину за те, що часто нарікала, казала, що в Європі краще. І тільки тепер, коли пожила в Лондоні, розумію, що найкраще – в Україні.
Так, у Лондоні я відчуваю, що втрачаю себе. Нещодавно я приїжджала в Україну, була деякий час вдома, і відчуття того, хто я є за кордоном і хто я є в Україні, – це дві різні реальності. За кордоном я – одна «з», моє життя поки що тут нічого не значить. Якщо мене завтра тут не стане, мене просто тихенько поховають, і абсолютно не буде важливо, жила я на світі чи не жила. Тоді як в Україні моє життя, і «я» має значення. В Україні моє ДНК, в Україні моя суть.
Коли я перетнула кордон, різниця відчувалася вже з перших секунд – митники посміхнулися, запитали, чому я така сумна, побажали мені як психотерапевти гарного настрою. Коли приїхала до Львова, хлопець, який щойно відкрив своє кафе, вибіг і одразу дав мені кави, люди обіймали мене на вулиці. Я розуміла, що я для України можу багато зробити, але ще більше Україна може зробити для мене.
В Батьківщині наша ідентичність. Мілан Кундера колись казав: «Тільки нещасливі люди покидають Батьківщину». Моя душа – в Україні. Україна мені сниться, часто мені сниться моє місто Новий Розділ з мого глибокого дитинства. Але я не можу зараз і не буду повертатися, поки літають бомби, бо я – мама. І мої материнські інстинкти сильніші за мої егоїстичні бажання повернутися в Україну. Нині я буду в Лондоні оберігати дітей від горя.
– Ви зараз взагалі дуже рідко щось пишете у соцмережі. Немає сил?
– До війни життя в соціальних мережах давалося мені складно. Я завжди була інтровертом. Не знаю, як я стала публічною людиною – це якась випадковість (посміхається). Зараз, коли почалася війна, коли росія на нас напала, я стала абсолютно німою, втратила слова, отримала багато почуттів, і ці почуття, переживання складніші, ніж слова. Я, яка завжди думала, що володію словом, не можу передати те, що відчуваю, бо наскільки великим є горе, відчуття несправедливості і страх.
Але моя сторінка в Інстаграмі стала платформою для важливих повідомлень, збору коштів, благочинних заходів, в яких я беру участь. Дуже дякую майданчику «Магія ранку» у Варшаві, де я два тижні тому провела благодійний захід «Ранок у Варшаві». Ми разом зібрали кошти для 8-го батальйону «Аратта». «Аратта» – це добровольчий батальйон з мого міста Новий Розділ, який з 2014 року захищає Україну і бореться на передовій. Ці хлопці і дівчата – це мої однокласники, мої сусіди, люди, яких я знаю. Багато хто, на жаль, загинув за нашу свободу.
Я роблю якісь такі загальні речі, але навіть зібрати кошти в такий час, коли про Україну забувають, це дуже важливо. Тому дуже дякую «Магії ранку», Євгену Черняку, його проєкту Big Money, він часто проводить різні заходи. Ми з ним збирали гроші для діток-переселенців, які потребують допомоги не тільки в ліках, а й в елементарних побутових речах.
6 жовтня знову відбудеться благочинний захід у Варшаві, я буду його ведучою. Ми збираємо кошти як можемо.
Веду колонку про Україну без цензури у Sunday Express
– У квітні ви написали лист до себе в еміграції. Вам особисто вдається все те, що ви писали? Посміхатися, зберігати стрункість життя…
– Лист до себе в еміграції взагалі написаний за містичних обставин. Я прокинулася вночі й відчула, що мені потрібно швидко щось писати. Ніби хтось мені надиктував ці слова. Зі мною такого раніше ніколи не було. Навіть не пам’ятаю, як це все відбувалося, я просто сиділа в нічній сорочці на краєчку ліжка і писала у своєму телефоні.
У Варшаві, до речі, під час «Магії ранку» одна дівчина сказала: «Дуже вам дякую за слова, які ви сказали про те, як себе краще поводити в засланні, вони допомогли мені створити нову реальність і звикнути до неї».
Я намагаюся бути правильною українкою. Якщо в Києві я могла вийти з розтріпаним волоссям, то тут я особливо стежу за своїм зовнішнім виглядом. Роблю укладки, намагаюся, щоб все було в порядку – і взуття, і нігті. Бо в Лондоні часто запитують – ти звідки? І коли кажу, що я – з України, хочу, щоб вони бачили перед собою доглянуту українку, а не якусь розгублену дівчину.
Я стежу за своєю зовнішністю, але не стежу за своїм гардеробом. Я забрала з Києва свої сукенки. Тут взагалі нічого не купую з одягу, не можу, у мене навіть якась відраза до магазинів лакшері. І під час війни, напевно, було б дивно щось купувати та наряджатися. Це абсолютно не відповідає тому, що я любила робити до війни. Тому в моєму гардеробі мої старі сукеночки, мої балеточки, декілька сумок. І ось така я ходжу по Лондону, але не ганблю нашу націю.
Я розмовляла на дитячому майданчику з одним батьком, він ірландський поет, який розказав мені різницю між росіянами і українцями, на його погляд. Він каже, що росіян видно здалеку, у них лиця наче у бульдогів, обвислі груди, животи, особливо у жінок, тому що нещастя, ненависть роблять своє. А українки – легкі, у них завжди усмішка на обличчі попри труднощі, вони завжди ідуть на контакт, спілкуються, тоді як росіянки навіть не хочуть вчити мову. Росіяни гуртуються купами, їх видно здалеку.
Ми, українці, завжди були частиною Європи. Навіть більше – ми могли б очолювати цю Європу з нашими традиціями, навиками, нашою внутрішньою красою. Я горда бути українкою, і впевнена, що достойно представляю націю тут, у тимчасовому вигнанні.
– Вас війна застала вдома?
– Мені цього року виповнилося 40 (25 лютого. – Авт.), і я, Валерій і Євдокія полетіли у Прованс святкувати мій день народження, чоловік залишився у Києві.
Я не могла подумати, що мої передчуття справдяться. Я відчувала, що буде війна, бо Валерій і Євдокія ходили у міжнародну школу PSI. І коли всіх дипломатів, іноземців почали упродовж ночі виселяти з України, коли мої друзі-іноземці сказали мені, що їх попросили терміново зібрати речі і виїхати за кордон, я зрозуміла, що якась біда має статися. Тому коли їхала за кордон з дітьми, взяла із собою скриньку з коштовностями і їхні документи.
Їхали ми 15 лютого. Пам’ятаю, як заснула, а мені сниться моя прабабуся Марія. Вона – німкеня. Її, чоловіка та їхніх маленьких дітей російська влада виселила в Казахстан, тому що вони – етнічні німці. І ось сниться мені моя прабабуся Марія, вся в чорному, несе в руках якийсь портрет, і раптом цей портрет оживає, на ньому – всі мої прапрародичі, які ніби наступають на мене – і я прокинулася. Відчула, що якесь лихо має статися.
Коли ми були в нашому будинку в Кончі-Заспі, мій внутрішній голос завжди мені казав: «Олю, поки ти тут – все добре, поки ти в цьому домі – все добре». І я хотіла перепитати цей голос: «А якщо не тут – тоді що, погано»? Це було якесь попередження.
То ж з Франції ми вирішили поїхати в Лондон, бо тут у нас родичі, Злата моя – громадянка Британії, ми отримали тут тимчасове резидентство. Ми не подавалися на біженців, я не отримую допомогу від країни, але я можу тут працювати.
Працюю в газеті Sunday Express, яка існує вже понад 120 років, це одна з найулюбленіших газет британців, – пишу щотижневу колонку про Україну без цензури. Жодного разу редактори, на відміну від Інстаграму, не вирізали ні слова з того, що я хочу сказати. І це для мене дуже велика радість. Ця газета багато робить для України, збирає кошти, ліки, пише про Україну і виходить з жовто-блакитним прапором на першій сторінці. У нас з цією командою попереду ще один грандіозний проєкт. Поки рано говорити, але сподіваюся, що і тут, за кордоном, я зможу принести користь.
Діти кожного дня просять перевірити новини – чи не закінчилася війна
– Як Валерій та Євдокія?
– Валерій і Євдокія зараз вже краще. Валерій особливо переживає війну. Спочатку посеред ночі снилися жахи, потім були інші проблеми зі здоров’ям, і я знаю, що вони не готові повернутися в Україну. Коли я їхала в Україну, ми орендували невеличку квартиру у Варшаві, і діти були там з бабусею і дідусем. Валерій хотів їхати зі мною, а Євдокія сказала: «Я боюся бомб». Дитина дуже налякана.
Напевно, в цьому я винувата, бо коли почалася війна, коментувала вголос все, що відбувається, розказувала про вбитих дітей, про злочини Путіна, я не ховала їх від реальності. Напевно, це не правильно, з точки зору психології, напевно, цим я зрушила їхню психіку. І коли Євдокія замовляла бажання на день народження, задуваючи свічки, сказала, що її найбільше бажання – щоб закінчилася війна. Вони кожен день прокидаються з цією думкою, просять мене перевірити новини – чи не закінчилася війна. Я їм завжди кажу, що війна обов’язково закінчиться, і ми повернемося додому. Я вірю в силу нашої армії і наших людей.
Вони передають свої почуття в малюнках. Євдокія у мене взагалі художниця. Вона малює, потім мне ці малюнки. Малюнки дуже унікальні.
– Валерію – 6, він мав іти цього року до школи? Яке навчання ви для них обрали в цей час?
– Валерій іде до школи-онлайн. Навіть у Англії ми не забираємо у дітей українське навчання. Тому Валерій буде вчитися в PSI, це школа з українською системою освіти. Сподіваємося, до нового року війна закінчиться, і ми зможемо повернутися і вчитися в Україні. Я б дуже хотіла, щоб ми вчилися в ліцеї №100 на Подолі, де вчилася моя Злата, де зараз вчиться моя похресниця Габріель.
Коли почалася війна, нам дуже допомогла директор нашої школи Рейчел Колдвелл. Я написала їй листа, вона домовилася з такою ж школою у Лондоні, і діти тут ходили в приватну школу. Але нам далеко добиратися, і якщо відверто, зараз не час тратити гроші на приватні школи. Але в Британії дуже хороша освіта. У нас через дорогу від нашого помешкання є католицька школа, і мій друг Майкл Коул, королівський кореспондент, йому вже майже 80 років, допоміг мені влаштувати дітей до цієї школи. Він дуже переживає за мою сім’ю.
За британською системою, Євдокія вже першокласниця, а Валерій піде у другий клас. Богу дякувати, вони легко спілкуються англійською, ми вчилися з 3 років за американською системою, тому в них немає мовного бар’єру. І ми вже з нетерпінням чекаємо початку навчального року, який тут розпочнеться 5 вересня.
Дуже прикро, що мою Злату обговорюють в інтернеті навіть у війну
– А Злата як почувається? Я читала її пости про війну та її біль.
– Злата в Америці, вона особливо боляче переживає війну, тому що вона дуже далеко від нас. Але я дуже нею пишаюся, тому що вона дуже багато робить для України. Вона давала інтерв’ю на радіо, телебаченні, газетам. Злата добилася того, що у її Dunn School в Санта-Барбарі провели благодійний аукціон і зібрали 260 тисяч доларів на навчання українців в Америці. Тому вже зараз діти з Дніпра, Харкова, Ірпеня приїхали у Санта-Барбару вчитися. Увесь свій біль вона направила в конструктив.
Взагалі вона дуже сильна духом. Їй передалася британська кров, вона дуже мало показує емоції. Але зараз я бачила слабкість. Коли ми були удвох з нею, я прийшла в її спальню, присіла на краєчку ліжка, обійняла її, а вона каже: «Мамо, як важко бути без дому».
Незважаючи на те, що вона вчиться у приватній школі в Америці, чи коли вона зі мною у Лондоні, все одно її дім – це Україна. Їй найскладніше. Через те, що у неї британський паспорт, вона не може отримати певні пільги, які мають американські студенти українського походження. Наприклад, Злата дуже хотіла б працювати. Але оскільки вона британка, Америка не дозволяє їй працювати, будучи студенткою приватної школи. Також, наприклад, вона хотіла б отримати банківський рахунок. Але цього їй теж не можна. Українським дітям її віку зараз відкривають банківські рахунки, дозволяють працювати, а Злата, яка з трьох місяців жила зі мною в Україні, не має цих привілеїв, бо в неї британський паспорт.
– Це так душевно, коли ви їй пишете у коментарях «люблю тебе». А помітила я це, читаючи, як їй, 16-річній дівчинці, інші пишуть образливі коментарі: то не так стала, то не так фотографуєшся, то не схожа на леді… Як вона на це реагує?
– Мені дуже прикро, що мою Злату обговорюють в інтернеті, навіть коли навколо війна, і нам особливо треба проявляти манери, стриманість і толерантність. Коли вона показала фотографії з бойфрендом, то більшості людям здалося, що в нього не такий колір шкіри. Чесно, це мене обурює, бо зараз увесь світ схилився до України, простягає нам руки, а ми в цей час проявляємо якийсь расизм.
У Злати прекрасний бойфренд, я дуже люблю Оскара, це нереально розумна дитина з хорошої сім’ї, він теж дуже багато робить для України. У нього всі думки про Україну, у нього в плейлисті – українські пісні. Він допомагав Златі збирати гроші для українських діток, які приїхали за кордон. Тому мені б хотілося, щоб зараз люди навчилися мислити вище, відкинули свої погані звички. Ми повинні навчитися бути цивілізованими.
Фігура, поза, вираз обличчя, порівняння Злати зі мною – це дуже неправильно, тому що я – є я. Так, я дуже люблю етикет, я досить стримана. А Злата – є Злата. Вона – окремий всесвіт. У мене троє дітей, і всі вони абсолютно різні. Я впевнена, що всі багатодітні мами можуть це підтвердити. Ми всім даємо однакове виховання, але кожен обирає собі свій шлях. І я б не хотіла, щоб Злата зламала свою особистість через те, що її мама колись була відомою в Україні, викладачка етикету чи прихильниця якихось категоричних речей. Навпаки – я у Злати вчуся легкості, любові до свого тіла, до себе, якою я є. Тому що з віком, звичайно, з’являються якісь фізичні недоліки, і саме Злата вчить мене бути природньою і в гармонії з собою.
У Злати дуже красиве серце, вона дуже красива дівчина, у неї високе відчуття стилю, загострене відчуття справедливості, і мені доводиться боротися з цим хейтом. Я б хотіла звернути увагу тих людей, які мучать дітей своїми коментарями: моя Злата сильна, але якщо написати такі образливі речі під фотографіями інших тінейджерів, це велика провокація навіть до самогубства. Діти в такому віці все дуже близько беруть до серця. Тому краще тримати при собі свої злі думки і повертатися у бік світла.
Захоплююся тією Олею Фреймут, яка була до війни
– Ви відкрили безкоштовний доступ до електронних книг свого видавництва, вони – українською мовою. Скачують?
– Так, ми вирішили з командою Snowdrop з початком війни відкрити доступ до наших книг і були здивовані, скільки людей скористалися цією пропозицією. Це дійсно радісно, бо ми змогли якось підтримати одне одного на відстані. Зараз команда Snowdrop намагається відновити видавництво, це дуже-дуже складно, тому що арт-директор – у Празі, дизайнер – у Львові, я – у Лондоні, маркетолог – у Відні, важко зібрати усіх докупи. Але ми працюємо над унікальним проєктом. Поки що я не бачу, як на ньому заробити гроші, але він дуже проймає мене своєю ідейністю. Можливо, отримаємо грант, я б дуже хотіла, щоб цей проєкт склався.
– У багатьох із нас змінилися якісь цінності, пріоритети, навіть професії. Напевно, у вас також. Яка нова Оля Фреймут?
– Я захоплююся тією Олею Фреймут, яка була до війни. Вона була сексі, дотепна, вишукана, з гарними манерами, зухвала, не всім до догоди, вона була з характером. Я навіть відчуваю якусь заздрість до тієї Олі Фреймут, тому що більше такої Олі Фреймут немає. Я зараз зовсім інша. Але я собою пишаюся, бо відчуваю якусь глобальність, яка відбулася в мені. Вся поверхневість зникла.
Я точно знаю, що вистою заради України. Я точно знаю, що зараз мої думки, мрії спрямовані не на якесь особисте досягнення цілей, а на загальнонаціональне. Всі мої мрії, всі мої проєкти, які я зараз планую – сподіваюся, вони успішно завершаться, – присвячені моєму народу, Україні. Я дуже люблю свою країну.
– Коли повернетеся додому, що найперше зробите?
– Коли повернуся, сподіваюся, це буде вже в грудні, зроблю ремонт, хочу просто викинути все зайве. Хочу скликати усю свою велику сім’ю на велике Різдво. Хочу, щоб вся родина, і близька, і далека, була поруч, щоб ми сиділи за величезним столом, колядували і раділи кожному моменту, кожній секунді. Раділи тому, що ми раніше не цінували.