Дуже багато цікавих історій пропонує нам минуле. Сьогодні в нас є можливість поринути у часи процвітання циркової діяльності. З нами поділилася своєю історією життя незвичайна родина. Ці люди інваліди з дитинства. Вони меншого зросту ніж інші, але з великою душею.
74-річна жителька Бердичева Нєбуну Павліна Миколаївна в молодому віці була артисткою цирку. Родом жінка з Андрушівського району, села Нехворощ.
«Нас у сім’ї було четверо, я та три сестри. Мама померла у віці 38 років, а я зовсім крихітна лишилася під доглядом бабусі. Часи були важкі, мені не вистачало грудного молока, я почала відставати у зрості. Жили в бідності, але дуже дружно».
Коли сестри вийшли заміж й поїхали влаштовувати своє життя до Бердичева, пані Павліна залишилася з бабусею й до останніх її днів була поруч. Жінка отримала в спадщину будинок, який згодом продала й переїхала до Бердичева. Тут жінка жила у своїх сестер й мріяла здобути медичну професію. Та не судилося.
Одного разу до м. Бердичів приїхала Львівська філармонія. 16-річна дівчина разом з подругою пішли розважитись. Незвичну зовнішність Павліни помітили зі сцени й запропонували виступати в цирку.
«Я була здивована, але погодилася, прямо з концерту забрали. Поїхала навчатись до Київського цирку, де працювала клоунесою. Мені дуже подобалось. Згодом найняла майстра з постановки номерів і разом з напарником зробила 9 виходів клоунеси й один свій».
Цирк був улюбленою розвагою тодішніх громадян. 40 маленьких людей, які знали, як підняти настрій, ставали справжніми зірками. Затребувані артисти гастролювали в багатьох країнах, де їх тепло приймали.
«На гастролях у Львові я зустріла свого чоловіка Михайла, його також запросили до нашої команди, він ставив номер ілюзію. Мій чоловік родом з Молдови, коли ми з виставою поїхали на його батьківщину, то познайомилися з батьками. Дуже добрі й щирі люди. Через місяць організували нам гарне та пишне весілля й ми залишилися жити там».
У 1986 році пані Павліна поїхала до Києва й вивчила мову міміки та жестів. Після навчання влаштувалась на роботу в Управління сім’ї та соціального захисту, де займалась з людьми з порушеннями слуху та мовлення. Щоб комфортно почуватись у чужій країні, опанувала молдовську мову. Документація у ті часи була латинською, тому не лишалося нічого іншого, як вивчити й цю мову. А чоловік працював годинникарем та майстром швейного устаткування.
18 років життя наших героїв зайняло у Молдові. Спільних дітей не було, бо жили та займалися творчістю. Коли батьки чоловіка померли, нашій героїні захотілось додому у Бердичів.
«Ми продали будинок, найняли бус й перевезли всі речі сюди. Зупинилися у старшої сестри й шукали варіанти для покупки власного житла. Довго вибирали, та все ж знайшли своє гніздечко. Живемо у Бердичеві вже 24 роки».
У нашому місті родина 7 років не могла отримати громадянства. Жінка працювала у компанії «Avon», чоловік влаштувався двірником й продавцем води.
«Не можемо не працювати. Дали нам дуже маленьку пенсію, тому й шукали підробіток. Власну машину ми продали, а за ці кошти купили скутера й два велосипеди, їздимо в гості до сестри».
Сусідка подарувала подружжю клаптик землі в районі базару, там чоловік вирощує виноград, з якого виготовляє вино за молдовським рецептом. Пара розповіла, що сусіди їх люблять і поважають. Нещодавно свою допомогу запропонував родині Центр надання соціальних послуг, що на вулиці Шевченка, 23.
«Хочемо подякувати дівчатам, ми дуже задоволені, дівчата приходять, допомагають прибрати, зняти й попрати штори. Коли у центрі організовували концерти, ми теж виступали. Хоч трішки, але приємно».
Подружжя разом у шлюбі вже 40 років. Доля звела цих людей й показала нам, яке насичене і яскраве життя разом можна прожити, не дивлячись ні на що.
«Ми звичайні люди, такі як всі. Повірте, зріст не має значення. Головне залишатися хорошими й щирими людьми».
