Щотижня акція на підтримку військовополонених Маріупольського гарнізону, всіх полонених та безвісти зниклих нагадує про захисників, яких тисячі родин досі невтомно чекають вдома.
Цей захід став обов’язковим, невід’ємним щотижневим ритуалом для багатьох бердичів’ян; для деяких з них таке найбільше релігійне свято, як Великдень, не стало приводом для його скасування.
Тому, як і зазвичай, у неділю о 12 годині нечисленні мітингувальники зібралися на вулиці Європейській зі стягами та плакатами рідних українських захисників.
Великдень – найдавніше християнське свято, яке сьогодні також стало найголовнішим родинним святом в Україні. Проте у полоні немає свят. Для багатьох військовослужбовців вже третя Пасха минає у неволі, голоді, холоді та у нескінченних фізичних і моральних знущаннях ворога. Українські захисники не знають, чи вистояла країна та як живуть їхні рідні. На щастя, 19 квітня до України вдалося повернути ще 277 воїнів, які перебували у російському полоні. Але сотні сімей досі перебувають в очікуванні на повернення найрідніших.
20 квітня, у Великдень, на центральній вулиці Європейській зібралися родини зниклих безвісти та військовополонених українських захисників, а також небайдужа молодь. Хоч мітингувальників було небагато в порівнянні з попередніми акціями, проте їхні гасла було легко почути перехожим. Їхні голоси перекрикували лише численні сигнали проїжджаючих повз машин.
Як і зазвичай, учасники акції пройшлися від перехрестя біля колишнього готелю «Дружба» до Центральної площі. Повз людей зі стягами та плакатами пливли перехожі зі святковими кошиками, які вони несли на освячення до храмів. Проте кожен небайдужий розумів, що свята в Україні не буде, поки «у нас свіжа паска, а у них – черствий хліб».
