Україна

«Ми з сином впали на асфальт, і я закрив хлопчика собою»: очевидець ракетної атаки в Києві

Ранок 10 жовтня для українців розпочався з повітряних тривог та гучних вибухів, левова частка яких прийшлася на столицю. Світлини із палаючими автівками, величезними вирвами, калюжами крові та найголовніше питання: «Чи ви живі?» — саме так можна коротко описати чорний понеділок для нашої країни. Киянин Андрій Дев’яткін разом із 6-річним сином Іваном дивом врятувались під час ракетного удару у Святошинському районі. Вони були всього за сто метрів від епіцентру вибуху… В одну мить батько поклав хлопчика на землю та закрив собою, а після того обоє плакали і повторювали таке важливе «люблю». Поспілкувались із Андрієм та розпитали про пережите та янголів-охоронців.

— На десятий день війни дружина із сином виїхали зі столиці до Львівської області, а потім — за кордон, — розповідає Андрій Дев’яткін. — Я ж почав займатись волонтерською діяльністю, допомагав нашим військовим, розвозив їжу в напрямку Гостомеля, та по різних військових частинах. У квітні, коли рашисти відійшли з Київщини, повернувся на роботу. Дружина з Іваном приїхали до Києва півтора місяця тому. Його дитячий садочок відкрився нещодавно, і син встиг туди піти лише двічі.

Андрій Дев’яткин з дружиною та сином

— Згадайте ранок 10 жовтня. Куди ви поспішали із сином і як пережили атаку рашистів?

— Ми вийшли з дому, тривала повітряна тривога. Але про вибухи ще не було відомо. Зазвичай ми з Іваном йдемо пішки крізь будинки або їздимо на моєму мотоциклі звичайною дорогою, але цього ранку ми вирішили пройти пішки, саме вулицею, не через житлові будинки… Ми були за поліклінікою, розмовляли про своє, раптом позаду нас пролунав вибух. Ми взагалі перед тим нічого не чули, жодного свисту… Дехто з очевидців стверджує, що неподалік нас впав уламок ракети. Цілком можливо, адже я бачив вирви, які утворюються від самої ракети, тоді шанси вижити були б мінімальними. Після вибуху відразу утворився чорний дім і його розніс вітер. На секунди наче все навкруги завмерло. Близько десяти людей, які знаходились поруч із нами, як стояли, так і залишились на місцях. Після того вони почали присідати, по їхніх обличчях було видно, що вони не знають, що буде далі, чого очікувати. Ми із Іваном впали на асфальт, я закрив сина собою. Сильно обіймав його, цілував і казав, як сильно люблю і що вже все позаду. Спочатку все було добре, потім Іван розплакався. Плакати в такі моменти можна й навіть потрібно, щоб не тримати це в собі… У самого також були сльози на очах, хоча розуміння того, що трапилось, і того, що наше життя висіло «на волосинці», прийшло ближче до вечора… Через кілька хвилин всі встали й кожен пішов по своїх справах. Вже через деякий час приїхали карети «швидкої» та рятувальники. До садочку ми не дійшли десь 300 метрів. Після пережитого вже було не до того, ми повернулись додому. Дякую нашим Ангелам, що знову врятували нас!

Батько з сином опинилися за 100 метрів від місця “прильоту”

— Чому «знову»? Раніше вже були ситуації, коли дивом вдалося уникнути непоправного?

— Так, в понеділок був мій третій день народження, бо перед тим у столиці біля клініки «Охматдит» мене, коли їхав на велосипеді, підрізав водій машини, який хотів завершити маневр на червоне світло. Я перелетів через автівку без шолому та інших засобів захисту. Відбувся подертим коліном. Одним словом, народився у сорочці.

— Із тих людей, хто був поруч у момент вибуху, чи були постраждалі?

— Я не бачив. Уламок впав за поліклініку. Ми не бачили, кого забирали медики. Але вірю в те, що обійшлось.

— Думаю, що ваша дружина сильно занервувала, коли почула вибухи. Як вона це пережила та як почувається син?

— В неї була паніка. Відразу, як ми впали на асфальт, подзвонив їй, аби сказати, що живі. Відправив фото із сином. Кохана плакала від радості. Я її заспокоював. В житловому комплексі, де ми проживаємо, від ударної хвилі вибило вікна, але це дрібниці, коли головне — життя. Моя дружина — психотерапевт із шестирічним досвідом, я навчаюсь на дитячого психолога. Тому із сином багато розмовляємо на різні теми. Три роки тому він зі мною потрапив в аварію, нашу машину двічі вдарило, тож він сильно злякався. Цю ситуацію ми довго обговорювали. Все добре, дитина не боїться їздити в автомобілі. Й після ракетної атаки ми теж говорили весь день, щоб не тримати то в собі, малювали вибух, і під вечір Іван трохи відійшов… Тим, хто зіткнувся із такою ж ситуацією, раджу не мовчати та звертатись до дитячих психологів, які часто працюють безкоштовно чи за донати. Після цієї події я зрозумів, що маю почати власну практику, тому всі бажаючі можуть написати мені у приватні повідомлення https://www.facebook.com/profile.php?id=100 001 141 413 539. А ще хотів би звернутись до жителів України з проханням серйозно ставитись до сигналів тривоги та не ігнорувати їх. Помічаю, що багато хто розслабився, і ми теж. Але війна ще не закінчилась, і небезпека ще загрожує. Тому будьмо відповідальними та обережними, аби дожити до нашої перемоги.

Слідкуйте за нашими новинами в Телеграм-каналі Субота Онлайн

Схожі матеріали

Залишити коментар Facebook