«Мене вбили, заборонивши знімати»: 20 липня згадують Сергія Параджанова

Радянська влада могла відібрати у Сергія Параджанова кінокамеру, закрити його сценарії у чиновницьких кабінетах і відправити режисера до табору. Але змусити його перестати творити система так і не змогла. Коли Параджанову забороняли знімати фільми, він робив їх із клаптиків тканини, старих листівок, уламків посуду, ґудзиків, засушених квітів і всього, що потрапляло до рук.

20 липня минає річниця смерті Сергія Параджанова — українського й вірменського кінорежисера, сценариста та художника, який помер 1990 року в Єревані. Його доля поєднала Тбілісі, Київ і Вірменію, світову славу, радянські заборони, ув’язнення та повернення до кіно після багатьох років вимушеного мовчання.

«Я — вірменин, який народився у Тбілісі й сидів у російській в’язниці за український націоналізм», — так Параджанов говорив про себе.

Майбутній режисер народився 9 січня 1924 року у Тбілісі у вірменській родині. Його батько займався антикваріатом і сподівався, що син продовжить сімейну справу. Сергія ж приваблювали музика, танець, театр і образотворче мистецтво.

Спочатку він вступив до інституту залізничного транспорту, але провчився там лише рік. Потім навчався вокалу у Тбіліській та Московській консерваторіях і паралельно вступив на режисерський факультет Всесоюзного державного інституту кінематографії.

У ВДІКу Параджанов навчався в майстерні режисера Ігоря Савченка. Після закінчення інституту його направили до Києва — на кіностудію імені Олександра Довженка. Саме Україна дала молодому режисерові можливість знайти власну кінематографічну мову й принесла йому світове визнання.

Фільм, який змінив українське кіно

До «Тіней забутих предків» Параджанов уже зняв кілька художніх і документальних картин, однак пізніше ставився до ранніх робіт доволі критично. Справжнім народженням себе як режисера він вважав саме екранізацію повісті Михайла Коцюбинського.

Фільм створили 1964 року на кіностудії імені Довженка. Сценарій написали Сергій Параджанов та Іван Чендей, оператором став Юрій Іллєнко, художником — Георгій Якутович, музику створив Мирослав Скорик. Головні ролі Івана й Марічки виконали Іван Миколайчук і Лариса Кадочникова.

Параджанов не просто переніс на екран трагічну історію кохання. Він створив яскравий світ гуцульських обрядів, одягу, музики, вірувань і щоденного життя. Камера Юрія Іллєнка рухалася так, як глядачі раніше майже не бачили: кружляла разом із героями, падала, бігла лісом і ставала учасницею подій.

«Тіні забутих предків» здобули 39 міжнародних нагород і 28 фестивальних призів, серед яких називають 24 гран-прі. На Заході фільм демонстрували під назвою «Вогняні коні».

Але київська прем’єра 4 вересня 1965 року стала подією не лише в історії кіно. У кінотеатрі «Україна» Іван Дзюба повідомив глядачам про таємні арешти української інтелігенції. В’ячеслав Чорновіл закликав присутніх піднятися проти політичних переслідувань, до протесту долучився Василь Стус.

Параджанов також підтримав протестувальників і відстоював право фільму звучати українською мовою.

«Я довго чинив опір перекладу українського тексту фільму російською мовою, оскільки вважаю цей текст невід’ємною частиною художньої тканини фільму», — говорив режисер.

Після успіху «Тіней» він почав працювати над антивоєнною картиною «Київські фрески». Проєкт радянська цензура закрила, а від фільму збереглися лише кінопроби. Згодом у Вірменії Параджанов зняв «Колір граната» — візуальну поему про поета Саят-Нову. Керівники радянського кінематографа вимагали перемонтувати стрічку, обмежили її прокат, а режисерові фактично перекрили шлях до нових постановок.

Табір не зміг відібрати в нього мистецтво

Параджанов відкрито підтримував українських шістдесятників, підписував звернення проти політичних репресій і вимагав справедливого розгляду справ заарештованої інтелігенції.

Наприкінці 1973 року режисера заарештували у Києві. Наступного року його засудили до п’яти років таборів суворого режиму. Радянська влада використала проти митця кримінальні обвинувачення, а серед претензій до нього фігурував і «український націоналізм».

Для людини з хворим серцем і крихким здоров’ям ув’язнення стало тяжким випробуванням. Однак навіть у таборі Параджанов продовжував творити. Він робив малюнки, ляльки, аплікації, портрети, мініатюри та колажі з найпростіших матеріалів.

За даними Українського інституту національної пам’яті, за роки неволі митець створив близько 800 робіт. Колажі Параджанов називав «спресованими фільмами»: кожен із них мав власну композицію, героїв, драматургію та приховану історію.

«Мене вбили, заборонивши знімати», — зізнавався режисер близьким.

За звільнення Параджанова виступали митці та інтелектуали з різних країн. На його захист ставали французький письменник Луї Арагон, Ліля Брік та інші відомі діячі культури. У грудні 1977 року режисера звільнили достроково, але повернутися до повноцінної роботи в Україні йому не дозволили.

Параджанов оселився у Тбілісі. Навіть після звільнення його сценарії відхиляли, знімальні групи розпускали, а майже кожен новий задум проходив через принизливі чиновницькі заборони.

Повернення до камери й запізніле визнання

Лише у 1980-х роках Параджанов знову зміг знімати. Разом із Додо Абашидзе він створив «Легенду про Сурамську фортецю», а згодом — казкову притчу «Ашик-Керіб». Ці картини повернули режисера на міжнародні фестивалі й підтвердили, що роки заборон не знищили його уяву.

Його фільми захоплювали Федеріко Фелліні, Жана-Люка Годара, Мікеланджело Антоніоні та Андрія Тарковського. Параджанов створив власну кіномову, у якій сюжет часто поступався символам, кольору, музиці, ритуалам і ретельно вибудуваному кадру.

Наприкінці життя режисер почав роботу над автобіографічною картиною «Сповідь». Він устиг відзняти лише невеликий фрагмент. Сергій Параджанов помер 20 липня 1990 року в Єревані у віці 66 років. Його поховали в пантеоні імені Комітаса.

У 1990 році митець отримав звання народного артиста Української РСР. Наступного року Параджанову, Юрію Іллєнку, Ларисі Кадочниковій та Георгію Якутовичу посмертно присудили Шевченківську премію за «Тіні забутих предків».

У 2024 році, до сторіччя режисера, Тарас Томенко створив документальну стрічку «Сентиментальна подорож до планети Параджанова». Архівні матеріали у ній поєднали з ляльковою анімацією — способом, близьким до фантастичного світу самого Параджанова. Спеціальний показ картини відбувся на 15-му Одеському міжнародному кінофестивалі.

У 2024 році Сергія Параджанова посмертно удостоїли відзнаки «Національна легенда України». Разом із ним нагороду посмертно отримала народна артистка України Ніна Матвієнко.

У Єревані працює музей режисера, де зберігаються його колажі, графіка, ляльки, кінематографічні ескізи, листи та особисті речі. Параджанов не дожив до відкриття цього музею лише рік, але створений ним світ пережив і заборони, і цензорів, і державу, яка намагалася приректи митця на забуття.

«Час великодушний і справедливий — він очищає пам’ять, знімає наклепи та образи із засуджених, воскрешає забутих, судить неправедних», — казав Сергій Параджанов.