Колишнього директора Малинської дитячої школи мистецтв, заслуженого працівника культури України, багаторічного керівника народного ансамблю народних інструментів, викладача вищої кваліфікаційної категорії Петра Миколайовича Каліновського особливо представляти не потрібно. Нещодавно в житті знаного в громаді та серед музичної й інтелігентної когорти Житомирщини музиканта й педагога-пенсіонера «зрослися» дві вагомі дати – 30 років тому він очолив музичну школу, а 7 серпня 2022 року відзначив ще й поважну ювілейну дату в своєму житті – 80-річчя.
На заслуженому відпочинку Петро Миколайович із 9 жовтня 2012 року, коли на його місце прийшов талановитий музикант і досвідчений керівник, заслужений працівник культури України Павло Васильович Недашківський.
Про роки, присвячені музиці, дітям, родині, концерти, захоплення та хобі, головні правила в житті та шляхи виходу із складних нинішніх ситуацій – у розмові журналіста «Суботи» з талановитим земляком.
— Петре Миколайовичу, про музику мріяли з дитинства?
— Народився і виріс я в с.Березине Горинського старостинського округу, у родині голови колгоспу Миколи Григоровича Каліновського і передової працівниці місцевого колгоспу Ганни Федорівни. Був наймолодшим у сім’ї. Тоді була велика проблема, можна сказати навіть дефіцит із музичними інструментами. Але ввечері, коли місцева молодь сходилась в центр села на гуляння, і старші хлопці з горища діставали гармошку, на якій грали вдвох, я із розкритим ротом спостерігав за ними і уважно вслухувався у кожен звук гармошки, вивчав пісні… Пізніше спробував і сам грати на гармошці. Сподобалось. Самотужки згодом освоїв і нотну грамоту. Після навчання у Горинській школі навчався у Малинській ЗОШ № 4, де музику викладав заслужений працівник культури, бандурист Іван Степанович Кривенчук. Він ще більше мені, простому сільському хлопчині, допоміг тоді розкрити ще більше музичний талант. Потім брат привіз із республіки Комі гармошку і подарував мені, щоб я удосконалював і надалі навички гри на цьому музичному інструменті. Незабаром виступав за рідну школу на районних оглядах шкільної творчості…Вже тоді зрозумів, що музика — універсальна мова людства.
— А потім була армія?
— До армії ще рік завідував клубами у Горині та рідному Березиному. Під час служби в армії нас навчали у школі сержантів, яку я закінчив із відзнакою. Після навчання потрапив на службу в інженерні війська аж до Німеччини. За зразкове проходження військової служби мене двічі нагороджували значком «Відмінник Радянської армії». Звісно, в армії не забував про музику. Освоїв баян… Подорослішав, і вже тоді зрозумів, що музика – це розум, втілений у прекрасних звуках.
— Як потім склалася доля?
— Після повернення додому з армії, довелось завідувати клубом в с.Українці. Пізніше працював баяністом у районному будинку культури. Був учасником інструментальної групи заслуженої капели бандуристів «Зірниця», народного чоловічого гурту козацької пісні «Маличі». Очолював вокальний ансамбль «Калинонька», що діяв на МДЕЗІ. Закінчив відділ народних інструментів Житомирського музичного училища імені Віктора Косенка та Рівненського державного інституту культури в 1983 році. У 1967 року почав працювати викладачем класу баяна Малинської музичної школи. Потім був і завідуючим відділом народних інструментів, і головою профспілкового комітету школи, і завучем, більше 20 років працював і директором школи мистецтв. Тоді моїм головним правилом були слова когось із великих: «Музика спонукає нас красномовно мислити і вважається в вищою в світі мистецтва».
— З концертами побачили трохи світу?
— О! (посміхається). Від багатьох концертів враження у мене залишилось на все життя! Наприклад, зі зразковою капелою бандуристів «Зірниця» ми побували у Києві, на декаді культури і мистецтв України, виступали на провідних сценах далекого й близького зарубіжжя. З концертами побували також і у Львові, Кам’янці-Подільському, Запоріжжі, Ужгороді, Житомирі. Записувались і на Всесоюзній телепередачі «Веселка», з народним ансамблем козацької пісні «Маличі» виступали навіть в Італії. А як тепло й схвально нам аплодували земляки вже годі й говорити! Нас це дуже надихало, ніби давало нові крила для подальшої творчості, розучування нових музичних творів, їх аранжування…Не даремно мене ще у вузі навчали тому, що музика – це поезія повітря! І не погодитись із цими словами не можна.
— Знаю, багато років Ви очолювати народний ансамбль народних інструментів викладачів школи мистецтв?
— Звісно, це справа не з легких, адже колектив на той час об’єднував 18 викладачів нашого навчального закладу. У репертуарі мали більше 30 різножанрових музичних композицій. Також із цим колективом, в якому я почав парцювати з 1983 року, виступали на багатьох концертах, сценах, провели не одну сотню репетицій…
— За довгі роки роботи на теренах мистецтва й культури вдалося познайомитися з багатьма відомими людьми?
— Так. Після кожного концерту до нас підходили вдячні глядачі, відомі артисти театру, аматори сцени. Дружні стосунки й до сьогодні підтримую з народними йартистами України незабутнім Іваном Сльотою, Юрієм Градовським, Рафаїлом Малиновським, товаришую із Олександром Крутоусом, Євгеном Козаком, Анатолієм Авдієвським та багатьма іншими.
— Надійний тил кожного чоловіка – це його родина…
— Скільки б часу не проводив на роботі, але головне, щоб був затишок і взаєморозуміння у родині. Своєю родиною пишаюся. Дружина, Тетяна Володимирівна, багато років працювала бухгалтером відділу культури. Маю двох дітей: сина Сергія, який працює газоелектрозварником на ПАТ «Рейл» та доньку Оксану, котра працює в центральній міській бібліотеці для дітей. Завжди готові прийти на допомогу чи порадити у важку хвилину і мої брати – Григорій, колишній лісничий ДП «Малинський лісове господарство», який проживає із сім’єю в Березиному і Адам, який працював тривалий час начальником головного управління агропромислового розвитку Рівненської ОДА. Нині він проживає у Рівному. Справжньою розрадою і втіхою на старості років є й наші прекрасні трійко онуків та правнук…
— Окрім музики ще чимось захоплювались?
— Напевно, як і кожен чоловік полюбляю вечорами посидіти з вудками на Малинському водосховищі. Найбільшим уловом вважаю 10-ти кілограмові щуки. Із 70-их років захоплююсь і мисливством. «До торбинки» потрапляли 150-ти кілограмовий кабан, лисиці, зайці, тощо. Якщо випадає вільна хвилинка. Одягаю фартух, і починаю готувати улюблені страви – шашлик, уху…Та й по гриби люблю ходити. Раніше, в компанії колег і друзів, щоб трішки розрядити після напруженого робочого дня обстановку, полюбляв розповідати кумедні історії з життя, анекдоти…Цього від мене завжди чекали як кажуть «на десерт»…
— У роботі з людьми були строгим?
— Моя робота, як керівника і просто педагога, була побудована, у першу чергу, на довірі, взаємоповазі, дисципліні, тактовності, доброті та чесності. Наслідком такої багаторічної співпраці з колективом стало визнання нашої школи мистецтв за часів мого директорства однією з кращих на теренах Житомирщини.
— Болить сьогоднішній стан культури?
— Звісно. Шкода, що в результаті авіабомбардувань рашистами Малина разом із іншими спорудами суттєво постраждала й наша школа мистецтв. Та завдяки небайдужим людям її вдалося відбудувати, щоб там і надалі лунали чарівні звуки музики, а діти пізнавали ази гри на різних музичних інструментах, вивчали теорію музики та нотну грамоту, а ще — навчалися малювати, танцювати… Сьогодні школа мистецтв у надійних руках, адже її директором є також досвідчений фахівець і управлінець, гарний музикант і майстер своєї справи, заслужений працівник культури України, керівник народного хору працівників культури Малинської громади «Серпанок» Павло Васильович Недашківський.
— Що побажаєте землякам у цей нелегкий час?
— Ми всі нині переживаємо нелегкий період в нашій історії. У країні – війна. Гинуть кращі сини йдоньки, визволяючи свою рідну Батьківщину. Не стали тут винятком і окремі населені пункти нашої Малинської громади і рідний Малин. Вірю, що зможемо якнайшвидше перемогти ненависного ворога, а всі Герої-захисники повернуться додому й у нас запанує, як раніше, звичне спокійне та мирне життя!
Бажаю щиро землякам у першу чергу миру й добра, перемоги, а також — людського щастя, благополуччя, міцного козацького здоров’я, неодмінно вірити в свої сили і впевнено долати всі негаразди в житті разом зі своїми рідними та близькими.
Інтерв’ю вів Богдан ЛІСОВСЬКИЙ
Фото автора
