Археологічні знахідки із села Корчак під Житомиром дали назву одній із найдавніших безперечно слов’янських культур. Її представники жили тут у V–VII століттях, пили мед, мешкали в невеликих напівземлянках і, можливо, навіть входили до війська Аттіли.
Кожному народу або етномовній спільноті хочеться бути дуже давніми. Слов’янам важко змагатися з греками, грузинами чи вірменами щодо давності їхніх етносів, але якщо ваші предки жили на Житомирщині, то цілком можливо, що ваше генетичне коріння сягає далекого VII, а то й V століття нашої ери — епохи існування так званої празько-корчацької археологічної культури. Ця культура поряд із кількома іншими визначається вченими як найдавніша безперечно слов’янська.
«Хто ми? Звідки прийшли?»
Слов’яни тієї епохи не мали писемності й державності, але залишили археологам артефакти: кераміку, прикраси, предмети побуту, які дають змогу ідентифікувати й датувати культуру, точніше — культури.
Газета «Субота» поставила кілька запитань старшому науковому співробітнику Інституту археології НАН України Андрію Скибі. Серед них були й «вічні»: «Хто ми? Звідки прийшли?»
Відповідь для неспеціаліста виявилася несподіваною: слов’янське населення півдня Східної Європи — автохтонне, тобто нізвідки не прийшло, а сформувалося там, де живе й дотепер.
Але звідки взялися такі назви археологічних культур: Корчацька, Зарубинецька, Київська тощо? Як виявилося, зовсім не тому, що в цих населених пунктах культури зародилися, а тому, що саме там уперше були знайдені артефакти, які до них належали.
Зокрема, 1950 року в результаті вивчення артефактів, знайдених у селі Корчак під Житомиром, археолог Юрій Кухаренко виділив їх в окрему групу й назвав її «Корчацькою». Подібну кераміку неподалік Праги виявив археолог, українець за походженням, Іван Борковський. Тому він запропонував називати її Празькою. Так археологічна культура, поширена від Ельби й Дунаю до Середнього Дніпра, отримала подвійну назву — празько-корчацька.
Наші предки могли входити до складу війська Аттіли
Продовжуємо розмову з Андрієм Скибою.
— Чи можна празько-корчацьку культуру вважати витоком слов’янства?
— Можу з упевненістю сказати, що на території України знаходять артефакти V–VII століть нашої ери саме празько-корчацького типу. Але їх знаходять також у Польщі, Чехії, Словаччині й навіть на території Берліна.
— У ті часи схід і центр Європи населяли різні народи, зокрема іранські й тюркські. Чому празько-корчацьку та інші подібні культури, які не мають писемних пам’яток, визначають саме як слов’янські?
— Датування знайдених артефактів збігається з письмовими згадками про слов’ян. Починаючи з VI століття з’являються згадки про слов’ян у грецьких і латинських джерелах під їхньою власною назвою: словіни або склавени (склавини). Зокрема, про склавинів згадує готський історик VI століття Йордан у своїй праці «Getica». В описі поминальної трапези у зв’язку зі смертю правителя гунів Аттіли він пише, що склавини приготували якусь «страву». З контексту випливає, що йдеться про поминальну трапезу — так само, як це слово вживається в сучасній українській мові. А пили слов’яни (вони ж склавени, склавини, венеди, анти) мед. Цілком слов’янська назва хмільного напою. Таким чином, період із V до VII століття можна назвати виходом слов’ян на історичну арену і, можливо, у складі війська Аттіли.
— Чи існував у ті далекі часи єдиний слов’янський етнос?
— Треба розуміти, що єдиного слов’янського етносу ніколи не існувало. Була спільнота споріднених племен, які спілкувалися взаємозрозумілими діалектами. Ця спільнота була досить великою й формувалася на різних етнічних субстратах між степом і півднем лісової зони — від басейну Дніпра (включаючи сучасну Житомирщину) до Вісли. Це і є прабатьківщина слов’ян.
Представники празько-корчацької культури — наші безпосередні предки
— Якщо говорити про празько-корчацьку культуру, яка була поширена на дуже великій території, чи була вона скрізь однаковою, однорідною?
— Ні. Відмінності були суттєвими. Так, у Прип’ятському Поліссі, де розташоване село Корчак, поселення були невеликими, хутірського типу, де мешкали одна-дві великі патріархальні родини. А на Дністрі відомі досить великі поселення. Так, у поселенні Рашків-3 на території Чернівецької області знайдено понад 90 жител. Це поселення існувало досить довго — від другої половини V до VII століття. Найбільше зі знайдених поселень корчацько-празької культури — Розтоки. Воно розташоване поблизу Праги. Там досліджено кілька сотень жител. Поліські ж поселення існували недовго — буквально по два-три десятиліття.
— У чому причина таких відмінностей?
— Це пов’язано з особливостями ведення господарства. На Поліссі застосовували підсічно-вогневе землеробство: ділянки лісу підсікали й випалювали, а потім засівали. Коли родючість ділянки виснажувалася, випалювали нову й будували новий хутір, а попередній залишали. У лісостепу розвивалося прогресивніше орне землеробство — з року в рік обробляли ті самі ділянки землі так званими ралами із залізними наконечниками. Як тяглову силу використовували коней і волів. Там давні слов’яни й оселялися, причому надовго.
— Досить скромний побут порівняно з Візантією та Римом…
— Склалося стереотипне уявлення, що слов’янські культури раннього Середньовіччя були дуже бідними. Зокрема, гончарного круга вони не знали, хоча попередні культури успішно його використовували, метали застосовували рідко. Однак протягом останніх двох десятиліть із поширенням металодетекторів з’явилася велика кількість — на жаль, переважно стараннями чорних копачів — чудових артефактів: бронзових і срібних фібул (застібок для плащів), поясних пряжок, інших прикрас і предметів озброєння. Найчастіше такі знахідки походять із Середнього Подніпров’я та Дніпровського Лівобережжя.
— Як були влаштовані житла ранніх слов’ян?
— Це були невеликі (9–16 кв. м) напівземлянки, заглиблені приблизно на метр. Опалювалися вони печами без димоходу, складеними з каменю або глини. Печі мали значні розміри й займали близько чверті площі всього житла. Такі напівземлянки — своєрідний слов’янський бренд.
— Поставимо на завершення «запитання профана»: на жаль, дуже часто доводиться чути й читати, навіть у солідних виданнях, що трипільці — це «перші українці». Чи мають стосунок до слов’ян і, зокрема, українців представники культури епохи пізнього кам’яного та раннього бронзового віків (V тисячоліття до н. е.) — трипільці?
— Трипільська культура не могла бути ані слов’янською, ані українською в етнічному й культурному сенсі. Вона українська в сенсі території, на якій була поширена, і, звичайно ж, залишила тут генетичний слід.
— Представники празько-корчацької, безумовно слов’янської, культури — наші безпосередні предки?
— Так. Так само, як представники пеньківської та колочинської культур. Саме з цим періодом і безпосередньо з населенням, яке залишило пам’ятки перелічених культур, пов’язаний і початок етногенезу українців.
До теми давньої історії краю — про Червону Гору під Коростишевом, де археологи знаходили сліди різних епох — від Трипілля до давньоруського часу.
На Житомирщині врятували стародавню кам’яну бабу: знахідку дослідять археологи
Стародавню кам’яну скульптуру, знайдену біля Мирополя, перевезли до краєзнавчого музею для подальшого дослідження.
Хочете читати більше пояснювальних матеріалів про світ, людей, віру, науку та суспільство?
Підписуйтеся на Telegram-канал Субота Онлайн або стежте за нами у Facebook. Обираємо теми, які справді змушують замислитися.
Джерело: Народний тижневик “Субота”
Автор: Сніжана Вечір
