Україна

«Коли на нас полетіли вікна, дочка крикнула: „Лягай!“ і сама кинулася на підлогу»: сім’я дивом вижила в епіцентрі ракетного удару по Вінниці

14 липня своїм другим Днем народження тепер вважають Лариса Кожухар та її 16-річна донька Вікторія.

Адже вони під час ракетного обстрілу перебували у самого епіцентрі пекла — клініці «Нейромед», де дівчині робили МРТ. Після вибухів школярка не розгубилась, а стрибнула за диван, що й врятувало їй життя. А коли із мамою вдалось вибратись із завалів та вогняної пастки, Вікторія зуміла самотужки собі накласти пов’язку на посічені склом ноги. Зараз потерпілі перебувають у лікарні й поділились пережитим та хто в той трагічний момент став їхнім янголом-охоронцем.

– Якщо раніше ми не вірили у долю, то після пережитого повністю змінили свою думку. Бо хто б міг подумати, що саме цього дня ми приїдемо до Вінниці із рідних Мурованих Курилівців, що за сотню кілометрів від обласного центру. І тут нас застане таке лихо, — каже Лариса Кожухар. — 14 липня на 10:00 моя дочка Вікторія була записана на обстеження в «Нейромеді», а на 14:00 нас повинен був проконсультувати дитячий невролог Павло Ковальчук, який згодом теж потрапить у лікарню, але із 70% опіків тіла.

Вже почалась тривога, а моя дитина саме перебувала у кабінеті МРТ. Й мені якось так стало неспокійно на серці. Я дуже боялась прильотів. Дочка вийшла до мене з кабінету, сіла на дивані. Людей було багато, кожен займався своїми справами — хтось дивився телевізор, хтось телефонував рідним. Вікуся звернула увагу на білі камінчики у вазонах й сказала мені, що вони їй подобаються. Жодних звуків я не чула. Буквально пройшло хвилини дві-три і бічним зором побачила як на нас летять вікна, скло, шматки пластику.

— Як ви вибирались з того пекла?

— Дочка молодець, швидко зорієнтувалась. Крикнула мені «Лягай», сама кинулась за диван на підлогу. Я слідом за нею. Відразу нас засипало — впали стіни, стеля… І лише тоді ми почули хлопок! Потім ще один, і почав ширитись вогонь. Але це не машини вибухали, щось інше. Перше, що промайнуло в голові -дочка. Я кричала «Вікуся, ти жива?» А вона мовчала і ті кілька секунд були найстрашнішими у моєму житті. Коли дитина поворухнулась і подала звук, я заспокоїлась. Дивлюсь на місце, де ми сиділи на диванчику — а там просто нічого не лишилось, тільки металева конструкція. Хотіла піднятись і перевірити наскільки сильно нас засипало, і тут знову вибух. Чомусь подумала, що це фосфорна бомба, бо вогонь нагадував бенгальські вогні. Тому вирішила, що треба трохи почекати, бо обпечемо шкіру, може під завалами нас це врятує.

Лариса Кожухар та її донька Віка

Коли вогню з однієї сторони стало менше, за двадцять сантиметрів від наших голів почало горіти інтенсивніше. Треба було тікати! Я змусила Віку піднятись, ми встали з останніх сил. Кругом завали та чорний дим. Тільки ми двоє. Наче кадри з фільму жахів. Вхід теж засипало. Подивились, що збоку вибило дірку в стіні, туда й почали і вибиратись на вулицю.

Одну жінку завалило у коридорі — стали її витягувати, але в нас не виходило. Ми пообіцяли, що зараз за нею прибіжать. За пару метрів лежала засипана медсестра, їй теж дали слово, що її врятують. Як тільки ми вибрались з того пекла, кричали до перехожих, що потрібно рятувати живих. Чоловіки кинулись до них.

А в той час вогонь перекинувся на стоянку з машинами. Злякавшись, що зараз вони будуть вибухати, добігли до кафе неподалік. У Вікусі були повні кросівки крові, вона не спинялась. Але дочка, побачивши це, не плакала. Вона у мене сильна! Молоді працівники розгубились, винесли аптечку. Віка сама собі зробила перев’язку і нас цивільні вінничани разом із тими, кого витягнули з завалів, повезли у лікарню. Зробили рентгени та перемотали ноги. У Віки посікло склом кінцівки нижче колін, в мене — вище. Нас контузило. Пам’ятаю, як після надання допомоги розправляли штани, з них вилетів той самий білий камінчик, на який звернули увагу у клініці.

Так як людей було багато поранених, нас відправили у дитячу лікарню, потім відпустили додому. Вже у рідному селищі медики вирішили, що слід продовжити лікування. То ж нас відвезли у сусідній район, де зробили операції та витягнули шматки скла. Найбільше боялась за Віку, бо вона алергік та астматик, добре, що обійшлось без ускладнень. Поки ми ще у лікарні, але хочемо додому, там нас чекає наш улюблений песик, про якого піклується нині сусідка та подруга Олена.

Віка після поранення та контузії в лікарні

 

— Трагедія у Вінниці забрала життя 24 людей. Світлини більшості вже оприлюднені. Може серед тих обличь були ті, кого ви бачили того дня поруч?

Коли донька вже мала виходити після МРТ, у кабінет зайшов військовий. Такий статний, гарний, цвіт нації. Він привів на процедуру друга. Сам розвернувся, сів коло нас. Звернула увагу — в нього така довга та густа борода. А тоді він встав і кудись пішов. Потім я дізналась, що звали його Володимир і він загинув на вулиці, бо вийшов туди на зустріч зі знайомим… Адміністратори Катерина Гула та Тетяна Харченко, які сиділи неподалік від нас, теж не врятувались. Такі красиві, молоді, у однієї з них лишився синочок. Чесно кажучи, дивлюсь на фото з місця лиха — не розумію, як ми вижили…

 Можливо, маєте янгола-охоронця сильного?

— Так, це правда. Можливо це мій чоловік, який вже шість років як загинув. Вірю, що з небес він піклується про нас з донькою. А ще я вірю в інтуїцію. Ми чогось до останнього не хотіли їхати у Вінницю. Відкладали від червня. Й тут, попри якийсь внутрішній неспокій, записались на прийом. Крім того, після МРТ я хотіла піти надвір, аби попити чаю, бо після дороги ми зголодніли, але хтось наче всередині сказав — сиди тут. І це нас врятувало.

— Як підтримують вас рідні, земляки та небайдужі після пережитого? Що взагалі відчуваєте в серці?

 Українці — це люди з великої літери. Ще у лікарні якась медсестра дала на дорогу 200 гривень, купила дитині моїй печиво та воду. Психолог залишила свій номер в разі потреби. Коли нас на таксі привезли на вокзал, і я йшла боса, дівчата, які торгували поруч, запропонували віддати свої шльопанці. Аби мені в ноги не було холодно… Інші люди вели Віку з перемотаними ногами до автобуса. Місцеві організували збір коштів, хоча я не просила навіть… Це до сліз зворушливо. Але болить душа, бо великі втрати, серед яких діти. Таке не пробачається ворогам. Єдине молю — щоб це закінчилось вже нарешті! Й хотіла би попросити людей бути більш відповідальними та реагувати на сирени. Ми сильно розслабились, маємо зібратись задля збереження свого життя.

Слідкуйте за нашими новинами в Телеграм-каналі Субота Онлайн

Схожі матеріали

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.

Fill out this field
Fill out this field
Будь ласка, введіть правильний email.
You need to agree with the terms to proceed

Залишити коментар Facebook