Він міг знімати кіно, писати прозу, годинами шукати єдине потрібне слово, а потім раптом заговорити віршами так, ніби до нього українською мовою ніхто не писав. 7 листопада 2026 року виповнюється 90 років від дня народження Миколи Вінграновського — одного з найяскравіших українських поетів-шістдесятників. Його талант помітив сам Олександр Довженко, за акторську роботу він здобув відзнаку в Лос-Анджелесі, а свої вірші міг переписувати багато разів, шукаючи того самого звучання.
Вінграновський народився 7 листопада 1936 року в Богополі, нині частині міста Первомайська на Миколаївщині. Його дитинство припало на війну. А в юності він обрав шлях, який згодом приведе його і на знімальний майданчик, і до великої літератури.
Довженко помітив його вже через два тижні
У 1955 році юний Микола вступив до Київського інституту театрального мистецтва імені Карпенка-Карого. Та провчився там зовсім недовго. Уже за два тижні його помітив Олександр Довженко й запросив навчатися у своїй майстерні у Всесоюзному державному інституті кінематографії в Москві.
Ця зустріч багато що визначила. Вінграновський здобув фах кінорежисера, а ще студентом зіграв головну роль Івана Орлюка у фільмі «Повість полум’яних літ», створеному за сценарієм Довженка.
За цю роль молодий актор отримав золоту медаль кінофестивалю в Лос-Анджелесі.
Згодом Вінграновський працював на Київській кіностудії імені Довженка. Як режисер зняв «Берег надії», «Думу про Британку», «Тихі береги», «Климка». Працював і в документальному кіно, звертаючись до історії України та постатей її культури.
Поет, який не хотів іти в політику
Перші вірші Миколи Вінграновського з’явилися друком у 1957 році. А справжній літературний розголос прийшов 7 квітня 1961-го, коли «Літературна газета» відвела цілу шпальту добірці його поезій.
Наступного року вийшла перша збірка «Атомні прелюди». У ній було стільки розмаху, несподіваних образів і внутрішньої свободи, що поета водночас захоплено вітали й гостро критикували. У 1967 році з’явилася збірка «Сто поезій», яка посіла особливе місце в українській літературі.
У поколінні шістдесятників Вінграновський вирізнявся власним голосом. Його вірші могли починатися з космічних образів, а завершуватися зовсім земною, близькою людині деталлю. Він писав про любов, Україну, природу й людське життя.
А коли чимало митців почали шукати себе в політиці, Вінграновський пояснював свій вибір інакше:
«Загалом же поет — до сорока років, великий поет — до тридцяти, а що робити далі? Тому багато йдуть у політику. А я пишу прозу і знімаю фільми».
Його проза теж мала своїх відданих читачів. «Первінка», «Сіроманець», «Гусенятко», «Манюня», роман «Северин Наливайко» — у цих творах можна побачити іншого Вінграновського: уважного до дитячого світу, природи, людських характерів.
У 1984 році за книжки для дітей письменник отримав Державну премію України імені Тараса Шевченка.
«Я сів не в той літак» — вірш, який хочеться перечитати
Вінграновського називали чарівником слова. Він умів створювати образи, які не поясниш одним реченням, але відчуваєш із першого прочитання.
Ось його вірш 1965 року — про літак, у якого лише одне крило, і людину, яка мала стати другим.
Я сів не в той літак
Спочатку
Думав я
Що сів у той літак
Але я сів
Не в той літак
Він був
З одним крилом
Другим крилом
Мав стати
Я
Я
Ним не став
І ось вже стільки днів
Ми
Однокриле
Летимо
І кожна мить
Загрожує
Падінням
Добре терпляча дорога моя
Що смерті не боюсь я
І що ти про смерть
Не думаєш
Ми
Летимо.
Микола Вінграновський, 1965 рік.
Короткі рядки, майже без розділових знаків. Слова стоять окремо, ніби кожне має власну вагу. І поступово з них складається історія двох, які продовжують летіти, хоча будь-якої миті можуть упасти.
Любив кавуни й міг безліч разів переписувати написане
У спогадах про Вінграновського є зовсім інший бік його характеру. Він любив кавуни, осінь, природу, багато спілкувався з друзями й надзвичайно вимогливо ставився до власних текстів.
Видавництво «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА» згадує, що поет називав себе Миколою «осіннім» і міг безліч разів переписувати свої твори. Він шукав у словах не лише значення, а й особливе звучання.
Кінознавець і письменник Сергій Тримбач високо оцінював його поезію, називаючи кожен вірш одкровенням слова, образу та почуття.
А ще Вінграновський мав особливе ставлення до природи. Звичайний дощ, луг, птах чи осінній холод у його віршах набували власного голосу. Недарма його поезії трапляються і в добірках українських віршів про зиму, які читають і дорослі, і діти.
Він залишив поетичні збірки «На срібнім березі», «Київ», «Губами теплими і оком золотим», «Цю жінку я люблю», «Любове, ні! Не прощавай!» та інші книжки. У його творчості знаходилося місце і великому почуттю, і найдрібнішій деталі сільського життя.
Його остання осінь у поезії
Микола Вінграновський помер 26 травня 2004 року в Києві. Йому було 67 років.
Серед наданих до ювілею творів є вірш, датований 2003 роком. У ньому немає великих космічних образів, якими вражали його ранні поезії. Є тихий луг, мокрий намет, птахи й дощ, що ніяк не вщухає.
Понад лугом сіра сірячина,
І намет мій — мокриво сумне,
Кропить дощик в лузі корівчину,
Чорногуза, чаплю і мене.
І ніхто не йде, не проминає,
А пройде хто — гляне й не признає,
Пробухика й мовчки промине…
Лише дощик, дощик без зупину
Кропить в лузі темну корівчину,
Чорногуза, чаплю і мене.
Микола Вінграновський, 2003 рік.
Хочете більше цікавих новин і корисних матеріалів?
Підписуйтеся на Суботу Онлайн у Telegram або Facebook.
