Груша замість носа, гриб замість рота: навіщо Арчімбольдо складав людей із їжі

Спочатку перед нами старий чоловік із важким поглядом. За мить його ніс перетворюється на зламаний сучок, губи — на деревні гриби, а волосся — на клубок голих гілок. Інше обличчя розсипається на виноград, гарбуз, яблука та груші. Третє виявляється величезним букетом.

Так працюють картини Джузеппе Арчімбольдо — художника, який ще у XVI столітті навчився обманювати людське око краще за багатьох майстрів сучасних оптичних ілюзій.

Арчімбольдо народився у Мілані приблизно 1526 року в родині художника Б’яджо. Його рання кар’єра зовсім не передбачала майбутніх капустяних голів та імператорів із винограду. З 1549 року він працював при Міланському соборі: створював ескізи для вітражів, фресок, прапорів і гербів.

У 1562 році міланця запросили до віденського двору Габсбургів.  Арчімбольдо служив придворним художником у Відні та Празі, працюючи для Максиміліана II, а згодом — для Рудольфа II.

Проте звичайним портретистом він не залишився. Художник вигадував костюми, колісниці та декорації для турнірів і придворних свят, допомагав збирати рідкісні речі для імператорської кунсткамери. У садах і звіринцях Габсбургів він міг розглядати екзотичні рослини й тварин, які потім із майже ботанічною точністю переносив на картини.

У портретах Арчімбольдо рослини перестали бути звичайним тлом і самі перетворилися на людину. Через кілька століть квіти стануть головними героями й у творчості Вінсента ван Гога — історію його найвідомішого циклу «Соняшники» та прихований зміст цих полотен ми розповідали окремо.

Обличчя, у якому помістилася ціла пора року

Першу серію «Пори року» Арчімбольдо створив для Максиміліана II у 1563 році. До наших днів повністю вона не збереглася: тогочасна «Осінь» втрачена. Художник неодноразово повторював успішний задум, і саме до пізнішої серії 1573 року належать чотири роботи, представлені на фото.

Ці полотна, які нині зберігаються у Луврі, імовірно, замовив Максиміліан II як подарунок саксонському курфюрсту Августу.

«Весна» — наймолодше й найніжніше обличчя циклу. Його шкіра складається з рожевих і білих пелюсток, губи — з бутонів троянд, вухо нагадує квіткову чашечку, а волосся перетворюється на розкішний сад. Дослідники нарахували у композиції близько 80 видів рослин. Вони не квітнуть одночасно, отже художник мав замальовувати їх у різні місяці, а вже потім збирати в єдиний портрет.

«Літо» виглядає ситим і самовпевненим. Щока — яблуко, ніс — огірок, підборіддя — груша, губи — вишні. На голові лежать виноград, сливи, баклажан і гарбуз, а одяг сплетений із колосся. На солом’яній тканині Арчімбольдо залишив своє ім’я та дату так, ніби напис справді виткали майстри.

Поряд із європейськими плодами художник зобразив кукурудзу — рослину з Нового Світу, яка тоді ще залишалася дивиною. Те, що нині можна прийняти за веселий городній колаж, для придворної публіки було своєрідною енциклопедією багатств великого світу.

«Осінь» уже не така витончена. Це зрілий, трохи грубий чоловік, який виростає з поламаної бочки. Його волосся — важкі грона винограду, ніс — груша, щока — яблуко, а підборіддя утворює гранат. Гриб стає вухом, інжир — сережкою, гарбуз — короною врожаю.

«Зима» схожа на змученого старого. Обличчя — потрісканий стовбур із наростами й дуплами, ніс — обламаний сук, рот — трутовик. Серед сухих гілок зеленіє плющ, а біля грудей висять лимон та апельсин — кілька живих кольорових плям посеред зимового заціпеніння.

Ці картини були не лише дотепними портретами. Разом із серією «Чотири стихії» вони складали систему: Весна відповідала Повітрю, Літо — Вогню, Осінь — Землі, а Зима — Воді.

Природа змінювалася, але щороку поверталася до початку. Для придворних поетів це означало, що й влада Габсбургів має бути такою самою вічною та всеохопною. В одному обличчі художник поєднував різні рослини, плоди й тварин, а вони мирно співіснували — як народи великої імперії під владою одного монарха.

Картини, які показують інше обличчя після перевертання

Арчімбольдо не обмежився «Порами року». У «Бібліотекарі» він склав людину з книжок, закладок і ключів, а в «Юристі» використав документи, рибу та шматки м’яса. Такі портрети могли одночасно бути придворними жартами, характеристиками професій і доволі гострими карикатурами.

Ще далі художник пішов у картинах-перевертнях. «Кухар» у звичайному положенні виглядає як блюдо зі смаженим м’ясом. Варто повернути дошку на 180 градусів — і курча та порося складаються в людське обличчя.

Так само працює «Садівник»: миска з цибулею, коренеплодами й овочами після перевертання стає пухким усміхненим чоловіком. Побачити одночасно натюрморт і портрет неможливо — одне зображення щоразу витісняє інше.

У 1587 році, після приблизно 25 років при дворі, Арчімбольдо повернувся до Мілана, але продовжив виконувати замовлення Рудольфа II. Саме там він створив свій найвідоміший імператорський портрет — «Вертумна».

Рудольф постав перед глядачем у вигляді римського бога сезонів і перетворень. Його тіло складалося з квітів, овочів і плодів, які дозрівають у різні пори року. З одного боку, це могло здатися безсоромним глузуванням з імператора. З іншого — картина проголошувала його володарем природи й провісником золотої доби.

«Є потворність, прекрасніша за будь-яку красу».

Так друг художника Грегоріо Команіні пояснював дивовижний ефект цих портретів. При дворі з них сміялися, але сміх не принижував монарха — він був частиною складної інтелектуальної гри.

У 1592 році Рудольф II надав Арчімбольдо титул пфальцграфа. Наступного року художник помер у Мілані у віці близько 66 років. У документах причиною назвали ниркову недостатність, а не чуму, яка тоді лякала місто.

Після смерті майстра його слава майже зникла. Через кілька століть дивовижні голови знову відкрили сюрреалісти, зокрема Сальвадор Далі. Вони побачили в Арчімбольдо свого далекого попередника — художника, який умів перетворювати звичайні предмети на образи зі снів.

Та Арчімбольдо не був випадковим фантазером, який просто домальовував носи огірками. За кожною грушею, квіткою чи грибом стояла система: пора року, вік людини, стихія, професія або політичний символ. Він не тікав від реальності — навпаки, розглядав її так уважно, що зумів зібрати з навколишнього світу зовсім нове людське обличчя.