ЇЇ ІСТОРІЯ – ПРИКЛАД ТОГО, ЩО ЖИТТЯ ПІСЛЯ 40 РОКІВ ЛИШЕ ПОЧИНАЄТЬСЯ, І УСПІХУ В ЖИТТІ МОЖЕ ДОСЯГТИ КОЖНА
У 1909 році в провінційному німецькому містечку Оффенбург у родині машиніста поїзда та домогосподарки народилася дівчинка – Анна Магдалена Леммінгер. Саме так від народження звали Енне Бурда. Прізвище, яке знає весь світ, вона отримала від чоловіка. А ім’я Енне замість Анна взяла у юності на честь героїні її улюбленої пісні «Енне з Тарау».
Вона з дитинства проявляла характер: підстриглася під боб, коли всі «пристойні дівчатка» заплітали коси, була непосидющою й активною і завжди обурювалася смиренності й покірності матері, яка все своє життя займалася домом, чоловіком і дітьми. «Ніколи не буду такою!» – зухвало кидала юна Енне.
Закінчивши монастирську школу, вступила на річні комерційні курси, а потім пішла працювати касиркою на міській електростанції.
Якось до Енне, яка приймала платежі за електрику у місцевих підприємців, прийшов з платіжкою симпатичний молодик. Познайомилися: Франц Бурда, власник невеликої друкарні. Закохалися, зустрічалися і в 1931 році одружилися.
Пані Леммінгер стала фрау Бурда і на 20 років занурилася в дітей, кухню, чоловіка. Те, від чого Енне в юності намагалася відцуратися і за що запекло засуджувала маму, стало її звичним життям. Вона теж займалася домом, трьома дітьми – синами Францем, Фрідером та Хубертом – і не працювала. Заробітків сімейного видавничого бізнесу, яким керував чоловік, цілком вистачало. Енне й не підозрювала, що, крім бізнесу, благовірний давно займається ще дечим…
КОХАНИЙ І ЙОГО… КОХАНКА
Франц Бурда давно жив своїм життям – подвійним. Для дружини, родини, колег він був зразковим сім’янином, а паралельно жив на дві сім’ї – зі своєю секретаркою Ельфрід Брейєр. Навіть мав з нею позашлюбну доньку і створив для неї у своєму видавництві журнал мод «Elfi Moden».
Енне про все це дізналася останньою. Як саме, вона не сказала в жодному інтерв’ю. Не ділилася жінка й тим, що в той час відчувала – можна лише уявити. Їй сповнилося 40 років, і вона втратила все, у що вірила, – в сім’ю, в чоловіка, в його порядність, в їхнє кохання. Інша б влаштувала скандал, подала на розлучення і залишила зрадника ні з чим.
Енне вчинила інакше: замість адвокатів з розлучення вона найняла юристів і переоформила «Elfi Moden» на себе, залишивши коханку ні з чим. Чоловіку дозволила жити в їхньому великому сімейному домі разом з дітьми, без розлучення, на правах ділового партнера і за двох умов. Енне поставила чоловіку вимоги: виселити коханку з міста й фінансувати не свої походеньки, а законну дружину та її власний модний журнал.
У 1949 році Енне Бурда очолила видавництво журналу, яке спершу назвала «Favorit». За гроші чоловіка винайняла помічницю по дому і повністю занурилася в нову справу. Вона не вміла шити, не знала видавничої справи, не мала художньої чи дизайнерської освіти, але чітко знала, чого хоче сама і чого хочуть жінки у повоєнній Німеччині.
Енне, як і всі німкені, прагнула повернутися до активного життя і при цьому мати гарний вигляд, знову дозволити собі те, чого позбавила війна, – модних речей, різноманітного гардероба, жіночності, стилю. Про це й був перший номер журналу, який вийшов у 1950 році і який Енне перейменувала в «Burda Moden».
Перший наклад – 100 тисяч примірників – розійшовся майже одразу. Жінки купували його заради красивих фото – «помріяти». Звичайні жінки жили в режимі тотального дефіциту, магазини були порожні, надто дорогі і мало хто міг собі дозволити одяг «з журналу».
Енне Бурда заповзято не лише створювала журнал, а й вивчала побажання читачок. Їй хотілося, щоб жінки не лише розглядали видання, а й одягалися так, як моделі з «Burda Moden». Це й підштовхнуло її до інновації: видавати не просто журнал мод, а журнал мод з викрійками, які могли б освоїти кожна жінка.
Енне Бурда сама шукала кравчинь, контролювала розробки викрійок та журнальних макетів, наймала фотографів, вибирала найкращі моделі та найкращі знімки, знайомилася з кутюр’є, вивчала видавничу справу. І в 1952 році в «Burda Moden» були надруковані перші викрійки. Наклад журналу тут же зріс до 500 тисяч, його купували не лише в Австрії та Швейцарії, а ще у восьми країнах. У 1953 році він продавався вже у США, Канаді, Аргентині та Бразилії.
Жінки різних національностей оцінили новинку: вони могли без особливих витрат одягатися і створювати свій стиль самі. Через 10 років «Burda Moden» став найбільшим у світі модним виданням із тиражем 1,2 мільйона екземплярів. Журнал був розрахований на звичайних жінок із середнім рівнем доходу, які прагнули мати зручне, елегантне та доступне вбрання. Згодом «Burda Moden» розрослося до великого видавничого дому з журналами про кулінарію та домашній затишок.
Енне Бурда не зменшувала темпу навіть під час неймовірних прибутків, працювала без вихідних і стежила за всіма тенденціями, запитами й потребами жінок. Якщо на ринку з’являлися схожі видання – вона їх тут же купувала, щоб зберегти унікальність «Burda Moden» і не множити конкурентів.
У 1987 році нне взяла ще одну бізнес-вершину – поширила свій журнал в радянському союзі. Доклала до цього руку тодішня дружина генсекретаря СРСР Раїса Горбачова, яка любила гарний одяг і особисто запросила німецьку видав чиню в гості. Жінки СРСР буквально полювали на свіжі номери «Burda Moden» і вчилися шити й одягатися з європейським смаком.
Енне Бурда керувала журналом та видавництвом майже 45 років – до 1990-х і відійшла від справ тоді, коли «Burda Moden» виходив мільйонними накладами 16 мовами у понад як 90 країнах. У 85 років передала видавництво трьом синам, але Фрідер та Франц продали свої акції братові Хуберту, який і досі керує цією імперією. При цьому журнал назвали «Burda Style», він видається 17 мовами у більш ніж 100 країнах.
Енне натомість нарешті дозволила собі подорожі та зайнялася малюванням. Але до самої смерті все одно була чимось зайнята: створила кілька благодійних фондів, підтримувала митців, допомагала у забезпеченні самотніх літніх людей. вона померла у 96, в 2005 році.
