Історія про 60-річного чоловіка Ігоря та його маленьку собачку Жужу, які пішки змогли вийти з окупованого Маріуполя і дістатися Запоріжжя, вже стала легендарною.
Зараз Жужа насолоджується весною у столичному парку, вона в безпеці. Однак два тижні тому вона зі своїм господарем Ігорем вирушила у надзвичайно небезпечну мандрівку з окупованого маріуполя до Запоріжжя.
Ігор каже, вона вже значно спокійніша, однак досі здригається від гучних звуків . Маріупольці Жужа й Ігор прожили Маріуполі під постійними обстрілами майже два місяці. І одного ранку 60-річний чоловік зрозумів, треба тікати. Спочатку до Запоріжжя, а потім Києва, де живуть його батьки. Вирушили напередодні Великодня, зруйнованим містом, розбитими дорогами, через 25 російських блок-постів. «Милувались. Собачка- це відволікаючий момент, я потім зрозумів», – каже чоловік.
Кілька ночей довелося провести на блок-постах окупантів, інколи ночували у будинках незнайомців. Між Маріуполем та Запоріжжям – понад 200 кілометрів. Шлях здавався майже нездоланним для маленької Жужі. «Лягає, не хоче йти, а я її вмовляю. Дідуся побачиш, ти ж його любиш, наче розуміла, йшла далі. Це друг мій по життю, останні 9 років. Я б її ніс навіть», – переконує чоловік.
Коли до Запоріжжя лишалося 80 кілометрів, лапи собаки були стерті об асфальт, а Ігор почав втрачати надію. І тоді друзів підібрала вантажівка. Чоловік каже, коли почули, що він із Маріуполя, погодились підвести без вагань.
Новий знайомий довіз сміливців до Запоріжжя, а там їх зустріли волонтери. «Вона аж закричала – людина з Маріуполя. Там всі навіть їсти покидали. Основна увага була на неї, мені навіть образливо було», – жартома каже Ігор.
Людмила Швайка – запорізька волонтерка, яка надала Жужі першу допомогу. «Я повернула, а у неї лапки кровоточили. Особливо передні подушечки стерті до крові. Їх привезли в обід до нас, і вона не зробила жодного кроку до вечора. І я в тому ж ящику віднесла її на потяг, до вагону. Вона не виходила звідти, лежала», – розповідає волонтерка.
Тепер Жужа та Ігор живуть у батьків чоловіка в Києві, та він досі прокидається о 5 ранку. «Там коли перший постріл відбувався, одразу все місто прокидався і одразу одягатися треба. Думки були, якщо уб’є, щоб пристойно виглядати, щоб не валявся голий», – згадує Ігор.
Але свою небезпечну мандрівку друзі вже можуть пригадувати з усмішкою.
