100-річна Марина Захарівна Шиманська із села Глибочок Баранівської громади Звягельського району відкрила секрет довголіття та розповіла, який період свого життя вважає найцікавішим і значущим та що б вона змінила, маючи можливість повернутися на початок свого життя.
Про це повідомила Баранівська міська рада.
Дитинство
Марина Шиманська народилася 1 січня 1924 року в селі Берестівка (раніше — Свинобичі) Житомирської області в родині “середняків”. Була наймолодшою серед своїх дев’яти братів і сестер. Вона розповіла, що у дитинстві зазнала багато горя й страждань, але ніколи не падала духом.
На запитання, як виживали в роки Голодомору, відповіла:
“Я знаю, як голодували, як дітки просили хліба, — розповідає Марина Захарівна. — Батько ще встиг, коли дізнався, що будуть ходити трусити, пашню помолотити. То цілу скриню зерна закопали в садку. А в горшках лише квасоля лишилась. І то свої ходили, комсомольці, ті, які в “совєцьку владу” хотіли. “Сховали, сховали! У діда має бути хліб!”, — отак говорили. І то сусіди недалекі. В однієї жінки дітей дуже багато було, то вона приходила і просила на куліш. Батько ділився. Рятував сусідів. У нас дві корови було: братова й наша. То ялову корову забрали. А на Приймачках (вулиця — ред.) казали, що жінка вже помирала, то вона зарубала чоловіка й дітей годувала” (плаче).
Роки навчання
“Читати бабуся вміє, рахувати”, — розповіла єдина 77-річна дочка Марини Захарівни.
“Я в школу ходила, 5 класів закінчила, — каже Марина Шиманська. — Але дуже ноги застудила, бо весь час в деревняках, постолах. Батько плів. І влітку, і взимку ходили. Взимку сіном, ганчірками замотували.
Одного разу в дощ пішла, намочила ноги і до цієї пори вони болять. Не сподівалася, що доживу до цих літ. На вечорниці не ходила, як молодою була, дуже мало ходила, бо ноги боліли. Слаба була. Був час, коли трохи вилікувала ноги, то ще бігала бігом і думала: “Хто б мене ще догнав!” (сміється). То я у річці, у воді плавала, то й вилічилася трохи”.
Колгоспи
“Ми були “середняками”. У нас була пасіка, свій город, ми всі працювали. У господарстві корова, коні й свині були. Все було. Вітряк був, то його подарували в Ситисько родичу. А коли забирали в колгосп все, то він не захотів віддавати. Його вивезли та й розстріляли біля Житомира десь. Молодого… А батькові сусід старий Бура сказав: “Захаре, віддай трошки в колгосп, що вони будуть казати, бо в Сибір вишлють”. То батько його послухав, і всі лишилися у своїй хаті. Віддали повітку, коней, корови, і самі пішли в колгосп”, — пригадала Марина Захарівна.
У колгоспі вона займалася вирощуванням льону.
“Старші люди вчили косити косою, коси клепали. У років 10-11 ми вже косили. Льон сіяли, пололи, збирали, потім робили полотна всілякі. А Боже, яке гарне було! Шили халати. Не такі, як зараз. Збирання льону коштувало дорожче, а стеління — дешевше. То ланкова записувала там, де дешевше. Обкрадала нас. Було всього на віку”, — розповіла бабуся.
Період Другої світової війни
“Колись такого не було… (плаче). Зараз з неба стріляють. А тоді з рушниці стріляли. А зараз що робиться… (плаче). Господня кара. Винний чи невинний — добивають цих діточок”, — пригадала Марина Захарівна.
“Коли прийшла війна і молодих жінок відправляли в Німеччину, то в Баранівці через хворі ноги Марину Шиманську повернули назад в село”, — підтримала діалог дочка Тамара.
“А як євреїв вивозили. У нас теж жили. У Берестівці. То як виїхали в Новоград, то побили їх, лишився Саша, і Хана(Ганна), і Бетя. Викопали десь яму і сказали, щоб збиралися євреї йти туди. А за ними пішли й українці. Йшли, бо не знали, куди німці їх поведуть. То разом із євреями багато й українців порозстрілювали”, — каже пані Марина.
Після війни життя у Марини Захарівни налагодилося. Згадує про цей час із усмішкою. Наступна сторінка її життя розпочалася з кохання, щоправда не без гіркоти, проте їй було краще, ніж до цього. Одружена вона була двічі.
“З першим чоловіком не склалося — питущим був, знущався, а от другий мене врятував, — каже Марина Захарівна. — Дуже добрий був. Разом прожили років двадцять”.
На питання, у який період часу свого життя повернулася б, відповіла, що однозначно в моменти шлюбу зі своїм другим чоловіком, щоб знову прожити їх. А про можливість змінити щось у житті, каже, що нічого не змінювала б.
Світогляд
“Баба і рано, і ввечері не встає і не лягає спати, щоб не помолитися, — розповідає донька Тамара. — І в церкву поки могла, то постійно ходила. І тижнів два чи три тому помаленьку пішла, посповідалася”.
“Я в Бога вірую, — каже Марина Захарівна. — Зараз в церкву піти не можу, то в телевізорі все видивляюся. Я в Бога з дитинства вірила. Я пісно їла в п’ятницю і в середу. Бога просила, щоб ноги не боліли і я могла ходити. І до цих пір. Останній рік вже молочка можу випити, какао. Кажуть, старим піст попускається”.
На питання, у чому ж секрет довголіття, бабуся відповіла:
“Секрету немає ніякого. Я просила, щоб Бог дав мені здоров’я. Я постила і молилася, щоб могла ходити. В Бога треба вірувати. Ой треба! Бог є на світі”.
