Гарячі новини

Загиблий, зниклий, полонений? Як віра і кохання змінили статус одного десантника з Житомирщини

Дружина Леоніда Кравця з Житомирщини, якого вважали вбитим, знайшла його на відео серед полонених українських військових.

Коли один із побратимів повідомив Тетяні Кравець, що її чоловік загинув під час важкого бою на Донеччині, вона не повірила. Потім їй сказали, що він безвісти зник, але дружина не втратила надії, а почала розшукувати свого Леоніда самостійно.

За плечима Тетяни – стоси звернень і листів до посадовців та організацій в Україні й за кордоном, а ще – гігабайти переглянутих відео та фотографій з військовополоненими, на яких вона шукала свого чоловіка. На одній із світлин жінка таки впізнала його.

Завдяки наполегливості та пошукам дружини нині Леонід у списках військовополонених. Тетяна рахує час від останнього спілкування з чоловіком і вірить, що кожен день наближає його повернення додому. Періодично вона телефонує коханому, зв’язку з яким немає від липня, з надією почути його голос.

Завжди хотілося «набутися» разом

Аби розповісти свою історію, Тетяна Кравець погоджується приїхати зі Звягельського (колишній Новоград-Волинський – ред.) району, де вони з чоловіком жили після одруження, у Житомир. Ми зустрічаємося в кав’ярні, й жінка з усмішкою пригадує часи, коли вони з Леонідом були щасливими. Її кава вже зовсім холодна, та вона не зважає на це. Каже, що про свого чоловіка може розповідати цілодобово? і для неї найважливіше – бути почутою.

Тетяна з Миколаївщини та Леонід із Житомирщини познайомилися у київському метро. Уже після першої розмови зрозуміли, що давно шукали одне одного. Півтора роки вони зустрічалися, а у 2019 одружилися. Подружжя переїхало на Житомирщину, де дружина знайшла собі роботу, а чоловік продовжував працювати на Київщині вахтовим методом.

«Ми постійно разом. Якщо чоловік їде у своїх справах, він завжди бере мене з собою. У перукарню та до косметолога він ходив зі мною, сидів і чекав, ніколи не дорікав, що я там затримувалася. Коли чоловік ремонтує машину, я маю бути поруч; завдяки цьому розуміюся в автомобілі, можу відкрити капот і розібратися, що не так. Нам завжди хотілося «набутися» разом. Ми шкодуємо, що не познайомилися раніше, але доля вирішила за нас. Я з дитинства росла без батька, мама виховувала мене сама. А мій чоловік став для мене батьком і другом одночасно. Я постійно відчувала, що перебуваю під його крилом, а зараз, коли його немає поруч, я – як тіло без душі», – каже Тетяна.

Жінка говорить, що їхнє подружнє життя було щасливим. Вони з Леонідом завжди ладнали та розуміли одне одного з півслова. Коли чоловік був не поруч, вона годинами говорила з ним по телефону, і завжди знаходилися теми для розмов.

«Сьогодні (14 грудня – ред.) – 146 днів, як із ним немає зв’язку, і це нестерпно важко. Востаннє ми спілкувалася 5 липня. Я періодично телефоную Леоніду: через день-два або коли дуже важко на душі. Звичайно, щоразу чую одне й те саме: «Абонент перебуває поза зоною досяжності». У перші місяці я щодня писала Льоні повідомлення. У мене в телефоні він підписаний “Коханий чоловік”», – ділиться жінка.

Загиблий чи безвісти зниклий?

Улітку дружина з чоловіком традиційно їздили відпочивати на Азовське море, а заодно провідували маму Тетяни на Миколаївщині. Та цього року війна внесла кардинальні зміни в їхнє життя.

На початку повномасштабної війни сім’я поїхала до мами, бо на переїзд у Житомирську область та не погоджувалася. Тетяна зізнається, що було страшно, адже її рідне селище розташоване за 30 км до Миколаєва. Хвилювалися і через ризик потрапити під окупацію, та залишити маму саму не могли.

«Мій чоловік дуже любить Україну і хотів одразу йти на війну, але я боялася, що не переживу, якщо він загине і не повернеться до мене. Він для мене – як повітря, без нього просто не зможу дихати. Відмовляла його як могла, але він вирішив, що піде в 79-ту бригаду. Сказав: «Якщо мені Бог велів загинути на війні, захищаючи свою Батьківщину, то так ляже моя карта». Я постійно плакала… Коли ми вранці пили каву, він говорив, що за це якийсь захисник віддав своє життя і він не може сидіти, склавши руки, коли інші боронять Україну. Говорив, що має захистити мене. Я була змушена його відпустити», – розповідає Тетяна.

Леонід Кравець
Леонід Кравець

Чоловік пішов на війну 6 травня, а дружину попросив виїхати за кордон, де вона була б у безпеці. Тетяна поїхала в Польщу й одразу пішла там на роботу. Поки Леонід був на Миколаївщині, зв’язувалися частіше, а коли поїхав на Донеччину, спілкування звели до мінімуму. Інколи чоловік надсилав просто плюсики, аби дружина знала, що він живий.

Наприкінці червня Леонід попередив, що з ним може не бути зв’язку тижні, а то й місяці.

«Останній дзвінок від нього був 5 липня о 12.00. Він сказав, що у нього все добре, як і завжди, а по той бік слухавки я чула страшні вибухи. Я була рада, що почула його. Ввечері він мені не телефонував, наступного дня теж не було ні дзвінка, ні повідомлення. Два-три дні я себе ще заспокоювала, постійно телефонувала, а потім мама порадила відправити йому повідомлення, і я написала: «Сонце, в тебе все добре? Ти вже тривалий час мені не відповідаєш і не телефонуєш». Повідомлення було доставлене, але він не відповів», – говорить дружина десантника.

За кілька днів Тетяні почали писати побратими чоловіка й запитували, як давно вони спілкувалися. Згодом один із них написав їй SMS-повідомлення: «Таню, вибач, але надійшла інформація наче Льоня загинув».

Жінка пригадує, що плакала у той момент, але відчувала, що її чоловік живий. Вона одразу зателефонувала на «гарячу лінію» 79-ї окремої десантно-штурмової бригади. Там їй повідомили, що Леонід Кравець перебуває на завданні і зв’язку з ним може не бути 10 днів. Залишатися за кордоном Тетяна більше не могла, тому повернулася на Миколаївщину.

Про свого чоловіка вона дізнавалася одночасно різне. Командир батальйону, якому Тетяна телефонувала, розповів, що в нього є інформація про загибель Леоніда. Натомість у військкоматі повідомили, що десантник вважається безвісти зниклим із 8 липня.

«Для мене ситуація була незрозумілою, бо командир каже, що Леонід загинув, побратими кажуть, що наче загинув, а військкомат – безвісти зниклий. Щось тут не збігалося, і я вирішила щось робити. Написала заяву в поліцію і зверталася всюди, куди могла», – ділиться жінка.

«Я побачила на фото з полоненими погляд свого чоловіка»

Зі слів Тетяни, перші три місяці вона майже не спала і не могла їсти. Удень обдзвонювала лікарні, бо думала, що Леонід може бути там, а ще поширювала в групах соцмереж по всій Україні інформацію про пошук свого чоловіка. Люди періодично надсилали їй фотографії схожих військових, та коханого серед них не було. Паралельно із тим писала листи в українські та міжнародні інституції, керівникам держав та урядів країн ЄС, які підтримують нашу державу.

“Уночі я дивилася тисячі відео в українських та російських пабліках, – пригадує Тетяна. – Це було страшно, я плакала, але роздивлялася навіть тіла загиблих, бо раптом мій Льоня серед них. 21 серпня я побачила в соцмережі фотографію українських військовополонених. Вона була дуже поганої якості, але я помітила на ній цей погляд – там був мій чоловік. Я розплакалася і гукнула маму, вона теж почала плакати, бо впізнала Льоню. Покликали свою знайому, і вона його впізнала також. Він там був із бородою та худий. Не передати словами, що це було… Я дякувала Богу, що хоч є за що зачепитися, бо відчувати одне, а бачити – інше. Написала адміністратору, щоб дізнатися, де було зроблено фотографію, і мені відписали, що в Оленівці. Я була рада, що побачила чоловіка, але водночас було страшно, що фото з Оленівки, де стався теракт. Та я все одно відчувала, що він живий”.

Згодом жінка згадала, що аналогічний кадр бачила на одному відео. Ще раз його уважно переглянула і знайшла у натовпі полонених свого чоловіка. Тетяна поїхала у військкомат, надала там фото, відео і написала заяву, аби статус її чоловіка змінили з безвісти зниклого на полоненого.

Згодом у російському телеграм-каналі вдалося знайти ще одне фото Леоніда. Як стверджує Тетяна, обличчя полоненого було закрите чорною ганчіркою до верхньої губи, але вона впізнала руки та форму обличчя чоловіка. Це фото вона теж надала як доказ. Оскільки за зразками ДНК тіла військового не виявили, Тетяна вірить, що він живий.

«Наразі українська сторона підтвердила, що Леонід є у списках полонених. За останньою інформацією, яка в мене є, він перебуває в полоні і включений до списків на обмін. Я звертаюся до всіх, хто повідомляє, що їхніх рідних повернули з полону. На початку листопада написала мамі такого військового і надіслала фото свого чоловіка. Через тиждень вона зателефонувала і сказала, що її син впізнав мого чоловіка, бачив його і був із ним в Луганській області. Де він зараз – невідомо. Кожного обміну чекаю з нетерпінням, тримаю телефон при собі, думаю “а раптом…” і сподіваюся на дзвінок. Коли проходить обмін, розглядаю фото, перечитую списки, радію, що наші захисники повертаються. А з іншого боку, думаю – а чому не Леонід? Мама каже: комусь потрібно було звільниться саме сьогодні, – і заспокоює мене, що ми теж дочекаємося», – каже дружина військового.

Тетяна також постійно долучається до мітингів, які влаштовують рідні полонених українських захисників. Жінка говорить, що після кожної зустрічі з тими, хто займається звільненням бранців, вона приходить додому і плаче, потім бере фотографію свого коханого і розмовляє з нею… А тоді знову пише листи і переглядає відео, бо вірить: якщо довго стукати у двері, вони обов’язково відчиняться.

Досвід Тетяни може бути корисним рідним інших військовослужбовців, про яких немає інформації. Цей шлях нелегкий, потребує неабияких зусиль і терпіння, але й підсилює віру в те, що в списках звільнених українських захисників невдовзі буде й десантник Леонід Кравець.

Слідкуйте за нашими новинами в Телеграм-каналі Субота Онлайн

Схожі матеріали

Залишити коментар Facebook