Донька Анатолія Пашкевича Оксана: „Першою виконавицею пісні „Степом, степом” на офіційній сцені була солістка Черкаського народного хору Ольга Павловська, а я — вдома на стільчику! Багато творів авторства мого батька: „Мамина вишня”, „Ой ти, ніченько”, „Виростеш ти, сину”, — і досі приписують народові”
11 лютого воєнного 2023 року геніальному українському диригентові хорового співу і композитору Анатолію Пашкевичу сповнилося б 85….
Анатолій Пашкевич приєднався до більшості на 67 році життя, після важкої та затяжної хвороби. Усі, хто знав митця, запам’ятали його як людину широкої душі, безкорисливу та дуже добру. Видатному майстрові українського хорового співу пощастило бути не просто художнім керівником Черкаського народного хору, засновником і керівником хорових колективів Луцька, Житомира, Чернігова, а й композитором від Бога. Якби він написав одну лише ”Степом, степом…”, пісню, що стала реквіємом за всіма солдатами–українцями, й тоді композитор назавжди вписав би своє ім’я в золоті скрижалі пісенного мистецтва. Однак Анатолій Пашкевич створив десятки чудових, глибоко ліричних, самобутніх пісень, котрі стали народними. Тому не дивно, що на кожному концерті Маестро аплодували не тільки слухачі, а й виконавці. Серед його перлин – „Мамина вишня”, „Хата моя, біла хата”, „Чебреці”, „До сина”, „Ой ти, ніченько”, „Любисток”, „Журавка”, „Ой вербо, вербо”, „Осипає цвіт калина”, „Пісня про Волинь”, написані на слова Дмитра Луценка, Йосипа Струцюка. Доля розпорядалася так, що Василь Симоненко й Анатолій Пашкевич не були знайомі особисто, хоч велику дещицю свого життя віддали землі великого Тараса — Черкащині. І, напевне, обов’язково зустрілися би. І обов’язково б здружилися. Тільки жорстокі життєві реалії, за яких так рано не стало Василя, змусили їх на кілька років розминутися в часі. 8 січня 1935 року народився поет Василь Симоненко і 8 січня 2005 року помер композитор Анатолій Пашкевич… Їхня пісня „Виростеш ти, сину” стала народною, вона гордо стоїть в одному ряду з найвизначнішими українськими музичними творами XX століття. Так вдячна доля розпорядилася, що ці два вірних сини України, велети її Поезії і Музики, побраталися в чудовій мелодії. Симоненко і Пашкевич й поховані поряд — майже навпроти один одного обабіч центральної алеї черкаського кладовища. Про непросту життєву і творчу долю батька в ексклюзивному інтерв’ю розповідає старша донька композитора і диригента Оксана Пашкевич–Ящук.
— Батьки мої побралися в 1962–му, а вже через рік з’явилася я на білий світ. Потім тато одружувався ще двічі: від Людмили (була першим альтом Черкаського народного хору) у нього дві донечки — Олеся і Ярослава, від Катерини (до речі, моєї ровесниці, також співачки цього ж хору) — син Максим.
Мама моя Валентина Олександрівна була медиком за станом душі та за Господнім покликанням. Щира, добра, безкорислива, цілодобово безвідмовна у допомозі людям. Мешкали ми до 1965 року в Житомирі, де батько разом з Анатолієм Авдієвським створював ансамбль „Льонок”. Варто сказати, що татові не пощастило вступити в Київське музичне училище імені Глієра. Проте доля звела його у Новоград–Волинському з директором районного Будинку культури Борисом Шарварком (майбутнім режисером масових святкувань), з допомогою якого він зі своїм незмінним баяном закінчив заочні музичні курси при Всесоюзному будинку народної творчості. Навчався і одночасно служив в армії, доля завела його на Північний морський флот. Після закінчення строкової служби батька залишали баяністом у матроському ансамблі, але він повернувся у рідну Баранівку. Організував там вокальний ансамбль, самодіяльний хор, одержував перемоги на численних олімпіадах та оглядах. На одному із таких оглядів у Києві сам Григорій Верьовка високо оцінив творчі здібності і талант молодого керівника ансамблю!
Малесенькою повсюдно була хвостиком у батька. Брав мене на репетиції: спочатку в Житомирі, а коли у 1965–му переїхали до Черкас, то й там місцева філармонія для мене стала рідною. Першою виконавицею пісні „Степом, степом…” в Черкаському народному хорі була Ольга Павловська. Вона на офіційній сцені, а я — вдома на стільчику! Видавалося, що батьків баян у нашій хаті не замовкав ніколи. Коли приходили гості (а наша оселя була рада кожному завжди), мені ставили посеред хати стільчик і я затягувала „…степом, степом йшли у бій солдати…” Звісно, що тато мріяв про мою співочу кар’єру. Якби ж то знати, яка у кого доля. Я ж спочатку пішла працювати лаборанткою на черкаський завод „Фотоприлад”. Але добрі люди переконали, що мушу співати. Батько навіть не знав, що вступила до дворічної студії при хорі Григорія Верьовки. Першу ніч у столиці провела в родині Дмитра Омеляновича Луценка. Знала і відчувала завжди, з якою особливою теплотою і любов’ю ставився поет до мого батька, любив його, як сина, цінував іскристий неповторний талант. Обидва були з народу, з села. Часто батько гостював у свого творчого побратима, де разом наполегливо і натхненно працювали.
— Коли Анатолій Пашкевич з поетом Миколою Негодою 1966 року написали „Степом, степом”, тоді подібних творів просто не було. Пісня, та ще й українською мовою, без перебільшення, викликала потрясіння. Кажуть, під час концертів Черкаський хор, бувало, зупинявся, адже голоси у виконавців спазмувало від схвильованої реакції слухачів…
Уперше Ольга Павловська заспівала „Степом…” на Пагорбі Слави у Черкасах. І відтоді подібне траплялося не раз. А якою актуальною пісня стала нині, коли вмирають наші хлопці на клятій війні з рашистами.
— Василь Симоненко 28–річним помер ще в 1963–му. Лише через два роки ми переїхали до Черкас. Дуже прикро, що при житті їм не судилося зустрітися.
Хоча у другій половині 1960–их ім’я Василя Симоненка радянська влада занесла в чорний список, Раїса Опанасівна вистояла і відстояла пісню, а завдяки неповторному тембру голосу була її єдиним виконавцем у хорі. А що робилося, коли Кириченко вперше виконала її у Львові. Співачку не відпускали зі сцени, на біс доводилося співати п’ять разів!
Незабутнім був день, коли на концерт Черкаського хору прийшла мама Василя Симоненка — Ганна Федорівна. Для всіх присутніх у залі така подія перетворилася у величне свято Василевого слова, яке переросло у таку ж величну пісню. Послухавши твір, матуся дуже плакала і дякувала за пам’ять про її сина…
Я ж була дитям усього Черкаського хору. Чудово пам’ятаю, як за ручку зі мною ходила і Раїса Опанасівна, і Ольга Павловська (співала в Черкаському хорі з 1965 року, а в 1981–му стала лауреатом Шевченківської премії в складі хору). А всі їхні пісні знала і завжди підспівувала на репетиціях і концертах.
— Після Черкас батько кілька років очолював хор „Дарничанка”, проте особлива сторінка в творчості Анатолія Пашкевича — співпраця з поетом Дмитром Луценком, який настільки тонко відчував слово — дуже природно й органічно, він його пестив і шліфував.
Вони обидва навіть формували програму першого складу Волинського народного хору. Та не вистачало заголовного твору, який би представляв цей колектив, — не було пісні про Волинь. Дмитро Омелянович, який дуже любив цей край, часто приїздив сюди. Натхнення народилось, та не один день, не одну безсонну ніч довелося виношувати поетичні рядки до пісні про цей казковий куточок України:
Ти у гаях, озерах і долинах,
Ти у розлогих вербах і калинах.
Ти вся в льонах, що грають, як перлинки.
Ти — рідна мати Лесі Українки.
Її полюбили волиняни, і вона живе в репертуарі колективу й досі. Співала її залюбки і я. Так сталося, що після закінчення студії при хорі Верьовки мене взяли на роботу у Волинський народний хор. А перший свій виступ не забуду ніколи. Було це в Тернополі, в кінці червня 1986 року, на відкритті першого в Україні Співочого поля. Врочисто і радісно звучали уславлені колективи — народний хор імені Григорія Верьовки, заслужена академічна капела „Думка”, Черкаський заслужений український народний хор, Волинський український народний хор. Як і не забуду, як батько керував зведеним хором на величезній тамтешній сцені! Унікальний був час, величне свято пісні було там.
— Мама в усі роки була і залишалася батьковою подружкою днів його суворих. Скільки разів він не женився, тепло між ними не згасало. Мама ж завжди любила лише його одного! Він для неї залишався тим Толіком з баяном, який прийшов з армії і в якого закохалася відразу. І на все життя. Мама дружила зі всіма співачками Черкаського хору. Коли тато хворів, вона його підтримувала. Він же ділився з нею всіма своїми секретами. Як з подружкою, навіть коли вже не жили разом. Він пішов від нас у 1972–му…
— У батька завжди було загострене почуття справедливості. З ним багатьом було непросто, як і йому. Це стосується влади, до якої він завжди був в опозиції. Він жив, творив і працював для людей, а влада — для себе, хоч прикривалася народом. Тато жив для свого слухача. Зірка слави ніколи не сіяла для нього, він того не визнавав. Любив свій народ, мову, культуру, пісню. Він не міг і не хотів блазнювати задля особистої вигоди, а тому був незручним у стосунках з чиновниками. Він не вмів і не хотів „нести” себе назустріч славі, пробиваючи ліктями шлях до нагород, визнань і матеріального достатку. Йому муляло все показне і штучне. Він завше тягнувся до тих, хто, можливо, і не знав і ніколи не знатиме автора уславлених пісень, але слухав і слухатиме їх до останніх днів своїх. Він любив кожного, вітався зі всіма, всі люди були для нього однакові.
В усіх колективах, де працював, своїм підлеглим „вибивав” (а інакше не можна було) квартири, хоч сам ще міг мешкати у гуртожитках. Усім своїм жінкам також залишив помешкання. Коли розлучався, йшов у тому, в чому був. Але неодмінно з чемоданчиком з нотами. У жінках, окрім вроди, розуму, любив, щоб була коса. Як у Каті, його останньої дружини. Їхнє почуття спалахнуло у Волинському хорі, на моїх очах. Вона — моя ровесниця. У батька від кохання народжувалися не лише діти, а й обов’язково такі ж прекрасні музичні твори. Від любові до Катерини, наприклад, народилися кантата, ораторія. Це його надихало. І він творив дива. І від того кохання, від Божого таланту багато пісень авторства мого батька — „Степом, степом”, „Мамина вишня”, „Ой ти ніченько”, „Виростеш ти, сину” — і досі приписують народові. Пісні Анатолія Максимовича безсмертні, адже в кожній ноті, в кожному акорді в них живе і буде вічно жити Україна.
— Він був чарівником співу. Мав свій особливий магнетизм. Не одна зі співачок не раз думала, що не заспіває так, як того він хотів. Видавалося, що це просто нереально. Проте, коли батько диригував, все вдавалося. Він заворожував кожного на своїх репетиціях, підправляв, надихав. Це все незабутньо для тих, з ким працював, кому вірив і довіряв. Міг, правда, й кинути інколи гостре слівце, одначе після репетиції підходив і відразу вибачався.
Коли в останні роки життя батько приїжджав з Чернігова у Черкаси, йшов пішки до обласної філармонії, люди збігалися подивитися на живу легенду. А потім з гордістю поширювали чутки, що „Пашкевич повернувся додому”.
Я й досі співаю в Черкаському народному хорі. Відчуваю в собі чимало батьківських рис характеру. Ніколи й ніде не афішую зайвий раз, що я донька свого славетного тата. Як і він, не переймаюся жодною славою.
Коли ж на концертах інколи оголошують, що ту чи іншу пісню „співає донька Анатолія Пашкевича”, відчуваю особливу відповідальність. Коли ж аплодують після кожного його твору на сцені та в залі, почуття гордості мене неодмінно полонить.
Мені хотілося, щоб ще пожив, почув і побачив, як його люблять. Як він потрібен Україні. Він ще міг зробити багато–багато доброго. Не судилося…
Анатолій Пашкевич, його співавтор Василь Симоненко, перша виконавиця його пісні ”Степом, степом” Ольга Войнова–Павловська (померла у грудні 2002–го) назавжди поруч, адже їхні могили на одній (центральній) алеї черкаського міського цвинтаря.
Степом, степом — людям жито жати.
Степом, степом даль махне крилом…
Мати, мати жде свого солдата,
А солдат спить вічним сном!
Уривок з тритомного видання Михайла Маслія (дизайн Myhailo Moskal) “Золотий вік української естради” (1960-1980-ті роки). Видавничий Дім «Букрек» і Дарина Максимець, м. Чернівці, 2016 рік. 1216 сторінок.
Слідкуйте за нашими новинами в Телеграм-каналі Субота Онлайн
