Ім’я відомого житомирського актора Володимира Берелета у шанувальників театрального мистецтва асоціюється з багатьма знаковими персонажами: Д’Артаньян, Сірано де Бержерак, Беня-биндюжник та інші… За 50 років акторської роботи Володимир Берелет створив більше сотні сценічних образів, причому всі його ролі – головні.
Заслужений артист України, режисер, директор програм, продюсер, ведучий Житомирського обласного телебачення, викладач Житомирського державного університету імені Івана Франка зізнається, що у свої 79 років відчуває себе на 50, тому що веде досить активне і насичене життя. Про найцікавіші його моменти, непередбачувані “сюрпризи” на сцені та улюблені хобі Володимир Ілліч поділився з обласною газетою “Субота”.
“У дитинстві мріяв стати співаком”
– Ви в юності обрали акторський шлях і присвятили йому все життя. Чому саме театральне мистецтво, адже юнаки, на відміну від дівчат, рідко мріють про сценічну кар’єру?
– В моїй родині ніхто не займався мистецтвом, але я з самого дитинства дуже любив співати. Пам’ятаю, що коли мені було роки три-чотири, я приїжджав у село Грицини Сумської області до своєї бабусі. Там була сусідська дівчинка, з якою у нас відбувалась дуже незвичне змагання: хто кого переспіває. Вона співала на своєму ганку, а я на своєму. Це було дуже цікаво і нам подобалось. А потім у школі молоденький вчитель співів виділив мене зі всього класу і записав у хор, де я скоро став солістом. Тоді я мріяв стати естрадним співаком. Я співав різні пісні, але більшість – українських, зокрема “Рідна мати моя, ти ночей не доспала” і “У трембітоньку заграю”, які виконували популярні артисти. Займав перші місця на різних конкурсах. За це мене нагородили путівкою у літній табір “Артек”. А якось на одній із творчих зустрічей у нашій школі доволі відомий артист розповів, що закінчив Дніпропетровське театральне училище. Я одразу загорівся туди вступити і навіть записався у театральний гурток, щоб підготуватися. Доля склалася так, що я поступив туди, але не на акторський факультет, а на режисерський. Подальший мій шлях знову вирішила доля – педагога нашого училища призначили головним режисером Сумського музично-драматичного театру, і він взяв із собою трьох кращих студентів, серед яких опинився і я. З часом я закінчив уже акторське відділення інституту театрального мистецтва. Взагалі у моєму акторському житті було три театри, яким я віддав 35 років: Сумський, Криворізький і останні десять років працював у Житомирському.
“Ще у 50 років я грав Д’Артаньяна, фехтував на шпагах”
– Кожна роль для актора має свої складнощі перевтілення та специфіку гри. Які ролі для Вас були найскладнішими, а які найулюбленішими?
– Всі ролі складні. Потрібно поступово вивчати характер та біографію героя, відносини з іншими персонажами і так далі. Досить складна роль Сірано де Бержерака, Нікколо Паганіні… Це дуже неоднозначні постаті. А серед улюблених можу назвати Д’Артаньяна, цей герой теж доволі непростий. Я його грав у Сумському та Житомирському театрах, останній раз у 50-років. Уявляєте, у такому віці грав 18-ти річного юнака! Я і на шаблях бився і, звісно, багато співав. Всі мої герої надзвичайно співочі.
Смішні нештатні ситуації на сцені траплялися в усі часи
– Під час спектаклів іноді трапляються нештатні ситуації, неочікувані та смішні. Таке бувало у Вашому житті?
– Так, звісно, було всяке. Пам’ятаю, іде спектакль “Запорожець за Дунаєм”, де я співаю партію Андрія. Стоїть на сцені актор, який грає козака Івана Карася, з наклеєними вусами, а повз нього проходить партнер, який грає Імама. Останній дуже невдало витягує вперед руки і на ходу зачіпляє пальцями за вуса Івана Карася, відклеює і несе їх далі. Звісно, це було несподівано і смішно. А ще пам’ятаю знаменитий класичний епізод, коли Тарас Бульба вбиває свого сина Андрія. Актор стріляє зі свого пістоля, і у цей момент за кулісами мав би пролунати звук, схожий на постріл. Але цього не сталося. Тоді актор (Тарас Бульба) знову повторює свої слова: “Я тебе породив, я тебе і вб’ю”. Знову робить вигляд, що стріляє, але за сценою знову не пролунало ніякого пострілу. Тоді актор зорієнтувався і каже: “Коли тебе куля не бере, я тебе шаблею зарубаю” і дістав шаблю…Справа в тому, що у ті часи всі звуки (вітру, пострілу, дзвонів і так далі) відтворювалися за кулісами. Мабуть, у той момент працівник, який відповідав за звук пострілу, на щось відволікся та проґавив момент…
Ще один дуже смішний випадок трапився у музичній комедії, де житомирська актриса грала таку собі фіфочку. Вона мала звернутися до героя зі словами: “Мотиляєтесь отакі у народу під ногами”, а сказала неочікуване: “Мотиляєтесь отаким народом між ногами”. Після цього у одного з акторів від сміху на очах виступили сльози і він вискочив за сцену. Всі інші ледве втримались, щоб не засміятися, а глядачі, хто слухав уважно, теж розважилися. З тих пір, коли грали цей спектакль і підходили до знайомої сцени, акторів починав душити сміх.
Чому зникла телепередача “Побрехеньки”?
– Ще одна сторінка Вашої творчості – це робота на Житомирському телебаченні. Багато хто досі переказує смішні історії, байки та анекдоти, які колись почули у гумористичній програмі 90-х років “Побрехеньки”, а ще запам’яталися цікаві сюжети із “Здоровенькі були”…
– Гумористичну програму “Жарт-клуб “Побрехеньки” створили за ініціативи телережисера, музиканта, аранжувальника і звукорежисера Костянтина Яновського. У передачах брали участь відомі актори, композитори та співаки: Олександр Шкарупа, Володимир Шинкарук, Юрій Градовський, Вадим Ракович, Сергій Парамонов, Валерій Городничий, Віктор Мельниченко та інші. Ми з Костею Яновським були ведучими програми. Програма користувалась популярністю. Я тоді був ще й директором програм на Житомирському телебаченні, а оскільки телебачення було державним, я повинен був погоджувати контент всіх програм з профільним Комітетом. І одного разу під час такого погодження керівництво запитало: “Що це за назва така: “Побрехеньки”? Не годиться. Потрібно замінити”.
Тут доречно пригадати, що на початку 90-х років також Костя Яновський і Василь Головецький, який був тоді головним редактором, а потім генеральним директором Житомирського обласного телебачення, створили на каналі “Житомир” гумористично-розважальну привітальну програму “Здоровенькі були!”, в яку запросили мене і мою дружину Лілію – заслужену артистку України. Ми передавали вітання глядачам з різними святами, а потім розігрували цікаві сценки, які писав Василь Головецький. Він брав за основу класичні сюжети (Ромео і Джульєта, Проня Прокопівна і Голохвастов та інші) та переробляв їх, враховуючи різні актуальні та болючі теми того часу, як то перебої з водою, ошукування людей за допомогою знаменитої схеми МММ та інші. Оскільки ця програма на той час вже припинила своє існування, я, щоб задовольнити вимоги чиновника Комітету, вирішив використати назву «Здоровенькі були!» для нашого «жарт-клубу».
Нас з дружиною часто запрошували вести різні заходи у місті. Одного разу ми навіть розігрували призи для газети “Субота”. Це був щасливий час, коли ми щось придумували, експериментували, втілювали у життя нові проекти разом із прекрасними талановитими і амбітними колегами, багатьох з яких вже немає поряд…
– Розкажіть, будь ласка, про свої хобі
– Вже біля тридцяти років займаюсь різьбленням по дереву. Це ікони, а також композиції на побутові сюжети, всього тридцять робіт. Трошки писав картини маслом, займався чеканкою. Все життя потроху писав вірші та грав на гітарі…
“Головне для актора – бути фізично і психічно здоровим”
– А тепер у Вас нова робота. Ви – педагог університету. Розкажіть, будь ласка, як працюєте з молодою плеядою майбутніх акторів, в чому головна складність?
– У Житомирському державному університеті імені Івана Франка було створено факультет сценічного мистецтва, причому в цьому році буде вже п’ятий випуск молодих фахівців. Я викладаю сценічну майстерність і тренінг, грим, сценічний бій. Коли я провожу майстер-класи, я завжди наголошую, що актор-початківець повинен навчитися головному: створити образ на сцені, тобто зажити життям іншої людини. Для цього він повинен не “грати”, не ”виступати”, не “зображати”, а займатися справою, діяти, тобто повністю зосередитись на тому, що робиш. Робота актора пов’язана з дуже великим психологічним і часто фізичним навантаженням, тому він повинен бути абсолютно здоровим – мати здорове серце і психіку. Це головне.
– Я впевнений, що ролі виховують актора, як людину, – продовжує Володимир Берелет. – Коли граєш роль, потрібно вивчити характер героя, проаналізувати, усвідомити його позитивні чи негативні сторони і виявити їх в собі, інакше ніхто тобі не повірить. Колись церква засуджувала акторів за те, що вони нібито віддають душу дияволу, коли перевтілюються в іншу людину, і в цьому, мабуть, є доля правди. Така у нас робота. Ще хочу зауважити, що в сучасному швидкоплинному світі навіть спектаклі готуються якось миттєво, лише за якийсь місяць-півтора, хоча колись на підготовку йшло набагато більше часу. Раніше були випадки, коли творча група майбутньої вистави виїжджала на місце дії, що відбувається в п’єсі, наприклад, у село, і деякий час там просто жили, вивчаючи побут, місцевий колорит, характери людей, менталітет, вживалися в ролі. Це могло тривати місяцями… Все змінюється, але робота актора завжди була і залишається впливовою і важливою. Вона вчить, виховує, допомагає розібратися в собі і своєму ставленні до багатьох речей, до життя, а ще лікує душу і не дає закам’яніти серцю.
Джерело: Народний тижневик “Субота”
Автор: Юлія Мельничук
