Уявіть невелике поліське село, в якому всього вісім дворів. На полях працюють волами, мед добувають не з сучасних вуликів, а з бортних дерев, у річках бережуть боброві греблі, а сільського очільника обирають із-поміж своїх. Саме такою постає Осіча — давнє поселення біля сучасної Потіївки, яке зникло понад чотири століття тому.
Самого села давно немає на мапі. Але пам’ять про Осічу, або Веремійки, пережила століття — у місцевих назвах, переказах та архівних документах.
Наприкінці XVIII століття сліди колишнього поселення ще можна було побачити. У документах Центрального державного історичного архіву України в Києві згадуються старі сади, залишки хатніх печей і кладовище з кам’яними хрестами на правому березі річки Часовні, вище впадіння потоку Оситівка. Сучасні краєзнавці співвідносять ці назви з нинішніми річками Павлівщина та Мокринка.
Що можуть розповісти старі судові справи
Докладного опису одного звичайного дня в Осічі історія не залишила. Натомість у старих скаргах і судових матеріалах збереглися дрібні деталі, з яких поступово складається картина життя села.
Ці документи переважно розповідають про конфлікти, напади, пограбування та інші неприємності. Але між рядками видно значно більше: що вирощували селяни, яку худобу тримали, чим заробляли і навіть як організовували життя громади.
Вісім дворів — і три різні рівні достатку
Податковий документ 1593 року свідчить: Осіча була зовсім невеликою — лише 8 дворів.
При цьому всі вони жили далеко не однаково.
- 4 двори «осілих» селян мали землю й худобу та сплачували найбільший побор — по 12 литовських грошів;
- 2 двори загородників мали переважно хату й город і платили по 4 гроші;
- 2 «нужденні халупи» належали найбіднішим жителям. За обидва такі двори разом стягували лише 4 гроші.
Тобто навіть у крихітному селі існувала помітна майнова різниця — від господарів із землею та худобою до людей, які жили фактично в злиднях.
Орали волами, а сіно готували на всю зиму
Основою селянського господарства було землеробство. Осічанці обробляли навколишні ниви, а на сіножатях заготовляли корм для худоби на довгі зимові місяці.
Найважчу роботу виконували переважно волами. Кінь був дорогим для невеликого селянського господарства, тоді як витривалі воли могли тягнути плуг і допомагати під час інших важких робіт.
Мед брали з дерев, а не з вуликів
Ще одним важливим промислом було бортництво.
Звичних нам пасік із рядами вуликів тоді могло й не бути. У деревах робили спеціальні штучні дупла — борті, в яких селилися бджоли. Звідти отримували мед і віск.
Для селян це був цінний ресурс: мед використовували в харчуванні, а віск мав господарське й торговельне значення.
Бобрів не просто ловили — їхні поселення берегли
Чи не найцікавіша деталь із життя Осічі пов’язана з так званою «пухнастою» службою.
За грошову винагороду селяни вирушали на лісові лови хутрового звіра. Особливе значення мав бобровий промисел.
Мешканці берегли боброві греблі та «хатки» на місцевих річках, намагаючись не руйнувати місця проживання тварин, щоб ті продовжували розмножуватися. А вже у визначений час бобрів добували заради цінного хутра та м’яса.
Річки давали й інший ресурс — рибу. У документах згадуються спеціальні «рибні лови», тобто визначені й контрольовані ділянки для рибальства.
Село мало власного отамана
Попри залежність від власника земель — Київського митрополита — громада мала елементи власного самоврядування.
На чолі села стояв отаман, якого обирали з місцевих селян.
Історія навіть зберегла ім’я одного з них: у другій половині XVI століття отаманом Осічі був Іван Гриткевич.
Для маленького поселення з кількома дворами це особливо цікава деталь: громада була невеликою, але вже мала людину, яка представляла її та організовувала місцеві справи.
Що сталося з Осічею
Переломним став 1603 рік.
Тоді київський митрополит Іпатій Потій дозволив заснувати на церковних землях нове поселення — слободу Потіївку.
Поступово життя перемістилося до нового села, а Осіча-Веремійки зникла.
Минуло понад чотири століття. Від поселення не залишилося хат чи вулиць, якими можна було б пройти сьогодні. Але збереглися архівні записи, назви місцевостей, старі перекази та сліди, які дозволяють побачити за сухими датами справжніх людей — із землею, худобою, роботою, бідністю, промислами та власними турботами.
І саме в таких деталях велика історія перестає бути набором дат. Вона стає історією людей, які жили тут задовго до нас.
Василь Кисиленко, історик, м. Харків
Корчма як центр економіки: алкогольні монополії на Радомишльщині в XVI–XVIII століттях
Як виглядало господарське та повсякденне життя Радомишльщини в ті самі століття і що відомо про стару Потіївку.
Хочете читати більше пояснювальних матеріалів про світ, людей, віру, науку та суспільство?
Підписуйтеся на Telegram-канал Субота Онлайн або стежте за нами у Facebook. Обираємо теми, які справді змушують замислитися.
