Журналісти сайту «Субота Онлайн» проаналізували відкриті документи у справі Джеффрі Епштейна, оприлюднені Міністерством юстиції США, та звернули увагу на факт, який активно обговорюють у медіапросторі: Україна в цих матеріалах згадується майже 2000 разів.
Йдеться не про один документ і не про поодинокі випадки. Назва нашої держави регулярно з’являється у різних частинах матеріалів, що викликало закономірні запитання у читачів. Редакція зібрала пояснення, які мають підтвердження у відкритих джерелах і не ґрунтуються на припущеннях.
Редакція наголошує: у відкритих матеріалах немає тверджень про причетність України як держави до злочинів, які інкримінують Епштейну. Водночас сама частота згадок потребує пояснення — і воно лежить у площині підтверджених фактів, а не припущень.
Україна як частина міжнародного політичного контексту
З аналізу документів випливає, що Україна фігурує у справі в ширшому міжнародному контексті. У 1990–2000-х роках, а особливо після 2014 року, наша держава перебувала у фокусі уваги західних політичних, дипломатичних і аналітичних кіл.
Це підтверджується й тим, що в матеріалах справи поряд з Україною регулярно згадуються інші країни Європи та пострадянського простору. Таким чином, Україна з’являється не як унікальний виняток, а як частина загальної географії міжнародних контактів і обговорень.
Матеріал The Washington Post про Україну серед файлів справи
Під час аналізу одного з документів — EFTA01205765 — журналісти «Суботи Онлайн» звернули увагу на те, що серед матеріалів міститься публікація The Washington Post під назвою “Maps: How Ukraine became Ukraine” від березня 2015 року.
Повний файл англійською можна прочитати ТУТ
Це розгорнутий журналістський матеріал, який у формі карт і пояснень описує понад 1 300 років історії українських земель — від Київської Русі до подій після Революції Гідності, анексії Криму та початку війни на сході України.
Стаття The Washington Post від березня 2015 року Maps: How Ukraine became Ukraine на перший погляд є історичною довідкою, покликаною пояснити витоки української державності та природу російсько-українського конфлікту. Проте її присутність серед так званих «файлів Епштейна» надає матеріалу додаткового значення — вже не лише медійного, а й контекстуального, пов’язаного з інформаційним середовищем західних еліт середини 2010-х років.
Текст з’явився у критичний момент: після Революції гідності, анексії Криму та початку війни на Донбасі. Автори вибудовують довгу історичну лінію — від Київської Русі до розпаду СРСР — щоб показати Україну як територію постійного імперського змагання. Важливо, що Росія в цій оповіді постає не лише як сучасний агресор, а як держава, яка протягом століть намагалася закріпити за собою право на український простір через історичні, релігійні й демографічні аргументи.
Водночас матеріал чітко віддзеркалює тодішній західний погляд на події. Війна на сході України подається як «проросійське повстання», а не як повномасштабна зовнішня агресія. Воєнний стан розглядається передусім як потенційна загроза демократії, а не як вимушений крок для збереження держави. Це свідчить про обмежене усвідомлення реальних масштабів і довгострокових намірів Кремля, навіть попри очевидні історичні паралелі, які сама ж стаття й наводить.
У контексті «файлів Епштейна» цей матеріал важливий не через прямий зв’язок зі злочинами Джеффрі Епштейна, а як приклад того, які теми, наративи й аналітика циркулювали в закритих колах політичного, фінансового та академічного істеблішменту Заходу. Геополітика, історичне «право» на території, контроль над Чорноморським регіоном і перспектива нового протистояння з Росією були предметом інтересу серед людей, які формували або впливали на політичні рішення — часто поза публічним простором.
З перспективи сьогодення, після повномасштабного вторгнення Росії в Україну, стаття читається як документ епохи недооцінених загроз. Вона демонструє, що Захід уже тоді мав достатньо історичних і політичних підстав прогнозувати ескалацію, але волів сприймати конфлікт як регіональну кризу, а не як початок великої війни в Європі.
Матеріал The Washington Post 2015 року є не просто історичним поясненням, а свідченням того, як знання про Україну існувало в західному інформаційному просторі — глибоке за формою, але обережне за висновками. Його поява серед «файлів Епштейна» підкреслює, що українське питання давно було частиною неофіційних розмов і стратегічних розрахунків глобальних еліт. Ці розмови не зупинили війну, але сьогодні дозволяють побачити, де саме світ проігнорував власні історичні застереження.
Переклад статті українською мовою
The Washington Post
Мапи: як Україна стала Україною
Ішан Марун
9 березня 2015 року
Протягом останнього року Україна опинилася у вирі хаосу. Масові протести проти проросійського президента Віктора Януковича призвели до його усунення з посади у лютому 2014 року. Це стало початком стрімкої кризи: щойно сформований тимчасовий уряд у Києві спостерігав, як Росія спершу захопила, а згодом анексувала територію Криму — стратегічного півострова в Чорному морі. Проросійське сепаратистське повстання на сході України, яке, за припущеннями, має пряму підтримку з Москви, призвело до загибелі тисяч людей.
Для декого Україна перетворилася на геополітичний розлом між ліберально-демократичним Заходом і авторитарною, неоімперською Росією під керівництвом президента Володимира Путіна. У Вашингтоні провідні експерти з міжнародної політики відкрито обговорюють нинішню ситуацію як нову холодну війну.
Під політичними поділами сьогодення приховане глибоке й складне минуле країни. Землі, які нині складають Україну, давно були важливими для російських націоналістів. Водночас вони були домівкою для багатьох інших народів і імперій. Мінливі кордони та нашарування історій мають прямі відлуння в нинішньому напруженому моменті.
Далі подано стислий огляд того, як Україна стала Україною протягом понад 1300 років історії, у мапах, підготовлених картографом The Washington Post Джином Торпом. Сучасні кордони України на всіх мапах позначені зеленим кольором.
VIII–XIII століття
«Русь» — народ, ім’я якого згодом дало назву Росії, — спочатку складалася зі скандинавських торговців і поселенців, які рухалися від Балтійського моря через болота й ліси Східної Європи до родючих річкових земель сучасної України. Інші вікінги вирушали до Константинополя, великої столиці Візантійської імперії, у пошуках удачі — інколи як наймані воїни.
Першим великим центром Русі став Київ, заснований у IX столітті. У 988 році князь Київської Русі Володимир був охрещений візантійським священником у давній грецькій колонії Херсонесі на кримському узбережжі. Його навернення ознаменувало запровадження православного християнства серед русів і досі залишається моментом великого національного символізму для росіян. Саме цього Володимира згадував Путін у промові в грудні, обґрунтовуючи анексію Криму.
Послідовні монгольські вторгнення, що почалися у XIII столітті, підірвали вплив Києва й згодом сприяли піднесенню інших центрів на півночі, зокрема Москви. Тюркські нащадки монгольської Золотої Орди створили власне ханство вздовж північного узбережжя Чорного моря.
1650–1812 роки
Перенесімося на кілька століть уперед — і побачимо, що землі сучасної України лежали на окраїнах конкуруючих імперій. Це був регіон постійного протистояння та мінливих кордонів. Річ Посполита, яка на піку свого розвитку охоплювала величезні простори Європи, контролювала значну частину цих земель, але Україна також зазнавала вторгнень угорців, османів, шведів, загонів козаків і військ послідовних російських царів.
У XVII столітті Росія та Польща поділили між собою значну частину території сучасної України вздовж річки Дніпро. Російський наступ продовжився століттям пізніше, за правління Катерини Великої, яка уявляла свої володіння на Чорному морі як «Новоросію» — термін, який нині відродили проросійські сепаратисти на сході України. Тоді російський двір плекав мрії про крах Османської імперії та поширення впливу Москви до Стамбула (колишнього Константинополя) й навіть Єрусалима.
«Повірте, ви здобудете безсмертну славу, якої не мав жоден російський государ», — писав Григорій Потьомкін, впливовий радник Катерини Великої, у 1780 році, пропонуючи план відібрати Крим у Османської імперії. «Ця слава відкриє шлях до ще більшої».
Тим часом поділи Польщі наприкінці XVIII століття призвели до того, що Львів — колись великий регіональний центр і осередок єврейської культури у Східній Європі — опинився під владою Австро-Угорської імперії. Саме тут у середині XIX століття почав формуватися український націоналізм, укорінений у традиціях і говорах селян та прагненнях інтелектуалів, які тікали від задушливого російського правління на сході.
1914–1918 роки
Перша світова війна та більшовицька революція 1917 року спричинили нові потрясіння на землях, що нині складають Україну. Новий більшовицький уряд прагнув якнайшвидше припинити війну з Німеччиною та її союзниками й у 1918 році підписав Брест-Литовський мирний договір, за яким поступався частиною колишніх російських володінь Центральним державам і визнавав незалежність інших, зокрема України.
Умови договору були скасовані після поразки Німеччини того ж року, але дух українського націоналізму вже вирвався назовні. Рухи за незалежність різних напрямів виникли у Львові, Києві та Харкові, однак згодом були змиті ширшою боротьбою за владу в Росії.
1919–1922 роки
Після завершення Першої світової війни відроджена Польща повернула собі Львів і частину західноукраїнських земель. Україна стала одним із головних театрів бойових дій громадянської війни в Росії, де більшовицькі сили протистояли різним арміям — від прихильників старого царського режиму до інших політичних авантюристів. Після значного кровопролиття й воєн із Польщею більшовики здобули перемогу та в 1922 році офіційно проголосили Українську Соціалістичну Радянську Республіку.
Наступні роки виявилися ще трагічнішими. Наприкінці 1920-х — на початку 1930-х Україна тяжко постраждала від правління радянського диктатора Йосипа Сталіна. Значну частину сільського населення було виселено й позбавлено майна внаслідок примусової колективізації. Штучний голод 1932–1933 років призвів до загибелі близько трьох мільйонів людей.
Щоб заповнити демографічні втрати, до спустошених міст і сіл України переселялися російськомовні мешканці з інших регіонів СРСР, залишивши демографічний слід, який визначає суперечливу політику країни й сьогодні.
1945–1954 роки
Друга світова війна спустошила Україну. Гітлер та інші нацистські стратеги вважали, що вона може стати житницею їхньої великої німецької імперії. Натомість це була жахлива й кривава зона війни з масштабними битвами та масовими вбивствами цивільного населення.
Деякі українські націоналісти певний час співпрацювали з нацистською владою, вбачаючи у вторгненні шанс здобути незалежність. Особливо це стосувалося західної України, яка до кінця Другої світової війни не мала досвіду радянського правління. «Фашизм» цих партизанських формувань і нині є предметом гострих суперечок. Частина радикальних учасників анти-януковичівських протестів відкрито апелювала до спадщини діячів, пов’язаних з нацистами. Водночас кремлівська пропаганда використовувала цю історію, щоб називати новий уряд у Києві «неонацистським».
Після завершення війни Радянський Союз приєднав Львів і навколишні землі до України. Кримський півострів, населення якого після масової депортації кримських татар стало переважно російським, у 1954 році був формально переданий з РРФСР до Української РСР за рішенням радянського лідера Микити Хрущова.
Після розпаду СРСР
Після краху Радянського Союзу Україна постала як одна з нових незалежних пострадянських держав у 1991 році. Її політику розривали регіональні поділи між західними областями та проросійським сходом. Росія зберегла військово-морську базу в Севастополі — головному порту Криму.
Сьогодення
І ось ми тут. Минулого березня російські війська, багато з яких базувалися в Севастополі, розійшлися по всьому півострову, сприяючи зрештою анексії Криму Росією. Проросійське повстання на сході — у районах Донецька та Луганська, промислового серця України, — триває, попри численні спроби припинення вогню.
Київ шукає ширшої військової допомоги Заходу в тому, що багато хто вважає боротьбою проти Москви. Існують побоювання, що президент України Петро Порошенко може запровадити воєнний стан, намагаючись придушити сепаратистів, що поставить під загрозу й без того крихку демократію країни. Україна знову стоїть на історичному роздоріжжі — як це було вже не раз протягом століть.
