Дідове ярмо для волів, старі жорна, ціп для молотьби, дерев’яні ступи й навіть кожух, який носив господар. У селі Гошів Овруцької громади на Житомирщині Анатолій Барановський зібрав близько 500 речей, за якими можна простежити життя кількох поколінь. Для них знадобилися чотири кімнати. А найдорожча для чоловіка частина колекції — те, що залишилося від його діда.
Про незвичайний сільський музей Анатолій Барановський розповів журналістам Суспільного Житомир. За його словами, приблизно 90% експонатів колись належали родині діда. Серед них є знаряддя праці, яким понад сто років.
Музей почався з пам’яті про діда
Анатолій Барановський працює завідувачем місцевого Будинку культури. Він хотів зберегти старі речі, щоб діти й онуки могли побачити, якою важкою колись була селянська праця і скільки всього люди виготовляли власними руками.
Першу кімнату музею чоловік присвятив своєму дідові Марочку. Тут зберігаються його речі та портрет.
«Я створив музейну кімнату, присвячену моєму дідові Марочку», — розповів Анатолій.
Серед родинних речей особливе місце займають старі господарські знаряддя. Чоловік показує ярмо, у яке колись запрягали волів, та пояснює, що коні в селянських господарствах були рідкістю.
Збереглися й дерев’яні бочки, які використовували для бджільництва, а також дідовий кожух.
Як молотили зерно і робили борошно без машин
Частина експонатів для сучасної людини вже незвична. Наприклад, ціп — дерев’яне знаряддя, яким обмолочували збіжжя задовго до появи комбайнів.
Є в музеї ручні та ножні ступи, які використовували під час обробки льону. А ще — старі жорна, на яких зерно перемелювали на борошно.
Показуючи ці речі, Анатолій Барановський згадує, скільки ручної праці вимагало звичайне селянське господарство. Адже за кожним предметом стояло щоденне заняття: виростити зерно, обробити льон, доглянути худобу чи зібрати мед.
В інших кімнатах зібрані речі довоєнного та післявоєнного періодів. Окреме місце відвели радіотехніці різних років.
Історія діда, який поїхав на заробітки та купив власний ліс
Разом із речами Анатолій зберігає і родинні спогади.
За його розповіддю, дід ще молодим чоловіком мав власного коня. Приблизно у двадцятирічному віці він вирушив на заробітки до Середньої Азії, де працював на будівництві гідроелектростанції.
Повернувшись у Гошів, за зароблені гроші купив ділянку лісу. За словами онука, заплатив за неї три тисячі царських рублів.
Згодом, коли встановилася радянська влада, родина втратила ліс, а худобу передали до колгоспу.
Родинна історія перегукується зі спогадами про минуле самого села. Краєзнавець Анатолій Невмержицький розповів журналістам, що в Гошеві здавна жила шляхта. Першу письмову згадку про село він датує 1494 роком, а його назву пов’язує з паном Госовським.
Краєзнавець також розповів про розкуркулення місцевих селян у 1920–1930-х роках, коли радянська влада забирала землю, майно та господарства.
Рушники, яким понад сто років, і роботи місцевих майстринь
Старовинними господарськими речами колекція не обмежується. У місцевому Будинку культури зібрали також вишиті рушники, картини, серветки та ткані килими, виготовлені жительками Гошева.
Деяким виробам уже понад століття. Вони збереглися як зразки ручної роботи місцевих майстринь.
У селі залишилося 318 людей, а його минуле зберігають у чотирьох кімнатах
Гошів за останні десятиліття дуже змінився. У 1990-х роках тут мешкали 1095 людей, а за даними, оприлюдненими у вересні 2026 року, залишилося 318.
Про те, як Гошів втратив 71% населення, чому закрилася місцева школа та як живе родина Барановських, ми розповідали раніше.
Анатолій та його дружина Лідія все життя прожили в рідному селі. Вони ведуть господарство, обробляють землю, займаються бджільництвом. Їхні діти вже живуть в інших містах.
Гошівська школа не працює з вересня 2024 року. Діти їздять навчатися до Овруча, приблизно за 12 кілометрів.
Тим часом Анатолій Барановський продовжує зберігати в сільському музеї речі, які залишилися від його родини та попередніх поколінь жителів Гошева.
Хочете більше цікавих новин і корисних матеріалів?
Підписуйтеся на «Субота Онлайн» у Telegram або Facebook.
