Олександр Пигина був мобілізований лише 21 липня цього року, пройшов базову військову підготовку, прибув на місце постійної дислокації 115-ї окремої механізованої бригади ЗСУ. Там було ще три дні тренувань, і на четвертий його відправили на крайню позицію під селом Торське, а на сьомий він загинув…
Народився Олександр 5 березня 1982 року у Вінниці в сім’ї майбутніх лісників. Мама – з Донбасу, а батько – з Ружинщини; познайомились, коли вчились у технікумі. А вже незабаром молода сім’я почала працювати в Богданівському лісництві і жити там само. Хатка, яку виділили молодим спеціалістам, знаходилась в лісі за кілька кілометрів від Лісової Слобідки. І невдовзі у ній вже стали зростати троє хлопчиків, найстаршим із яких був Олександр.
Жителі Лісової Слобідки, які сьогодні, у четвер, приїхали на похорон чи не всім селом, згадували, як ці троє хлопчаків щодня виходили з лісу на автобус, яким під’їжджали до школи в сусідній Озадівці. Як і всі місцеві діти, Олександр добре знався на грибах, адже виріс серед лісу, любив риболовлю і футбол. Під лісом діти з села самі організували собі футбольне поле, де й ганяли м’яча, бувало, до пізнього вечора.
На траурному мітингу в гарнізонному Будинку офіцерів виступила директор Озадівського ліцею, яка з сумом згадувала свого учня. Він був добрим, чемним, порядним, працьовитим, брав участь в усіх шкільних заходах, представляв ліцей на районних змаганнях.
Після школи Олександр став студентом тоді ще Бердичівського політехнічного коледжу та вчився у 1998–2002 роках за спеціальністю «Обробка матеріалів на верстатах і автоматичних лініях». Після коледжу продовжив навчання у Київському університеті, теж за інженерною спеціальністю.
Він не працював на якомусь заводі конструктором чи технологом, а, як і багато бердичів’ян, став частиною великої «обшивочної індустрії». Там інженерні знання теж знадобились, але в придачу до них у нагоді стали і майстерні руки. На похороні був один із керівників таких обшивок і згадував, що бригада з трьох чоловік, в якій Олександр був за старшого, завжди справлялась з завданнями найкраще.
І хоча в ті часи родина вже переїхала з лісу до звичного сільського будинку в Лісовій Слобідці, але повертався туди Олександр вже лише на вихідних чи у відпустку. 10 серпня 2010 року він одружився на коханій Аліні з Бердичева, а вже невдовзі в їхній міській оселі стали зростати синочок і донечка.
Менший брат Олександра долучився до лав ЗСУ ще перед повномасштабним вторгненням, і з того часу допомога йому стала не менш важливою, ніж турбота про власну сім’ю. Він безкоштовно ремонтував автівки військових, а потім освоїв виробництво дронів і, на скільки запчастин вистачало грошей, стільки він і завозив меншенькому та його побратимам.
Врешті-решт Олександр вирішив, що час і йому іти до брата та підставляти плече там, де найважче. Казав йому: «Я не боюсь. Я готовий до будь чого». В один підрозділ вони не потрапили, але цими осінніми днями були майже поруч. Підрозділ брата тримав оборону ліворуч від Лимана, а Олександра – праворуч.
На позиції молодшого в перші дні жовтня було 16 штурмів середньої складності, а на місці дислокації Олександра – тридцять таких потужних і інтенсивних, які відбити взагалі неможливо. Коли молодший дізнався, що старший брат загинув разом ще з сімома побратимами на двох позиціях, то відразу приїхав до командирів Олександра та зголосився піти в бій, щоб забрати тіло брата з втраченої позиції.
Не отримавши погоджень, бо не було в кого, він сам організував штурм і разом з побратимами відбили ті позиції. З них та з сусідніх вдалось винести тіла більш ніж тридцяти військових, які загинули тими пекельними днями…
На траурному мітингу виступили також секретар Райгородоцької громади та староста села Озадівки. Вони висловлювали співчуття родині загиблого та обіцяли, що пам’ять за Олександра завжди буде жити в громаді, звідки він так і не виписувався, а родина матиме підтримку та допомогу.
Під звуки військового оркестру траурна процесія знову цього дня йшла вулицею Артилеристів, а потім в кількох шкільних автобусах усі мешканці Озадівки та Лісової Слобідки услід за труною загиблого попрямували до міського кладовища. Багато хто був там уперше – і лише зараз побачили, скількох відважних воїнів, скількох чиїхось синів, братів і чоловіків забрала клята війна.
Тут вкотре лунав військовий салют, а під звуки Гімну України труну з тілом Героя опустили в могилу поруч зі свіжими надгробками загиблих військових.
