Таємниці старого погреба: мільйон царських рублів у Радомишлі

Купонний період: мільйонери без радості

В 90-х роках минулого століття, в так званий «купонний» період, замість  грошей в обіг ввели папірці – купони з багатьма нулями.   Тоді  мало кого було подивувати цим словом. Усі ста­ли мільйонерами, а не за горами той час, що станемо мільярдерами. Хоча  нія­кої великої радості від того не було, як­що врахувати еквівалент тим астрономічним сумам у конвер­тованій валюті.

    А чи доводилося вам тримати в руках мільйон керенка­ми, карбованцями УНР , гривнями Центральної Ради або царськи­ми грошима? Скажете, що це могло б бути у великих містах і не сьогодні. Однак в нашому  Радомишлі часом трапля­ються незвичайні речі.

Незвичайна зустріч у Радомишлі

     Одного зимового дня, напередодні Різдва, довелося ремонтувати телевізор «Весна 3»знайомій бабусі на ім’я Зіновія. Рідкіс­не ім’я на наш час, в перек­ладі з грецької означає «Божа донька». Апарат був старий, із тих давніх, які теперішні майстри лагодити не беруться.Довелося поморочитися з телевізором кілька годин, щоб екран засвітився та  з’явилося зображен­ня. За той час багато про що переговорили з бабусею про життя-буття та житейські про­блеми. 

Історія “олімпійського чемпіона”

     Я добре пам’ятав її чолові­ка – високого зросту, надзвичайно рухливого, на вигляд набагато молодшого від його літ. За швидку ходу Івана Митрофановича (не хо­див, а ніби літав, майже ніко­ли не зупиняючись) прозивали «олімпійським чемпіоном». А помер він так. В останні рокисвого життя взявся старий ранками збирати порожні пляш­ки там, де радомишляни проводять своє дозвілля: в парку, біля кінотеатру, неподалік урочища «Капличка». Одного зимового холодного дня, миючи свій «урожай» у крижаній воді, засту­дився і через кілька днів віддавБогові душу…

    У свій час багато розпитував старого щодо дореволюційного Радомисля, але Митрофанович або відмовлявся посилаючись на слабку пам’ять. Отак нічого цікавого і конкретного не вдалося від нього почути. Після закінчення ремонту, закриваючи кришку телевізора, несподівано почуввід бабу­сі Зіновії:

        – Ви збираєте старожит­ності? У мене для вас є щось цікаве. Зараз вам щось подарую, можливо, пригодиться.

     Вийшли у велику світ­лу кімнату, що служила за вітальню й кухню в тому ста­ровинному будинку.

         – Допоможіть відчинити пог­ріб, – попросила жінка.   

      Насилу підняли важку кришку. Внизу була абсолют­на темрява. Потім, коли проме­ні ліхтарика висвітили погріб, ста­ло видно: вниз ведуть кам’я­ні сходи.

Таємниці старовинного погреба

       Погріб здавався великим, муро­ваним, розміром із невелику ха­ту. Певно, у старі часи там зберігали бочки з вином.

           Через кілька хвилин бабуся поставила чорно-сірий бутель, закритий чорним корком. Спочатку було незрозуміло, що воно й до чого, та коли бабуся витер­ла з бутля пил, стало вид­но – посудина аж до верху була набита царськими асигнаціями. Від здивування стало не по собі, тож лиш промовчав. Ні­коли в житті не доводи­лося бачити такої кількості грошей.

      А де… де… ви це взяли? – тільки зумів запитати, коли спромігся вимовити слово.

      Склавши руки, бабуся сиділа спочатку мов­чки, байдуже дивлячись у вікно, за яким гу­ляла заметіль. На колись голубі, а тепер уже вицвілі очі накотилися сльози, але вона усе ж почала розповідати:

• Цій історії майже вісімдесят років, мій чоловік був тоді молоденький. Працював на велико­му шкіряному заводі в лісі, що на річці Сухарці. Власником цього й інших меншихшкіряних заводів був багатий єврей Іосиф Давидович Коганський. Із історичних джерел відодомо, що також І.Д.Коганський володів  шкіряним  заводом в селі  Лутівка, на якому  працювало  4  робітники, щорічно  завод  виготовляв 1102 шт. виробів  на  суму 16300 руб. У нього був великий будинок, в якому жив із сім’єю,  що  знаходився неподалік синагоги на Єврейській вулиці (зараз – вул.Купальна.-Авт.).  Мій  Іван був із бідної родини, в його батьків було дванадцять дітей, хата їхня була на Рудні. Отож із п’ятнадцяти років пішов Іван заробляти на прожиття до Ко­ганського. Опанував кушнірське ремесло – благо власник навчив юнака чинити шкури та шити кожухи.  Як кажуть, молодий та ранній. За прямоту, чес­ність, а головне за ретельність він сподобався господареві. Помовчавши трохи і ніби збираючись з думками, бабуся Зіновія продовжувала:

Десь через місяць після більшовицького перевороту у Петрограді, ця звістка до­сягла Радомисля, хазяїн сказав чоловікові, щоб прийшов до нього додому. Та­кого за два роки роботи нетраплялося ні разу. Увечері, як і було домовлено, Іван прий­шов до Коганського. На вулиці біля його дому стояло кілька підвод, навантажених вичиненими шкірами. Коганський чекав на нього. «Бери лопату і ходімо зі мною», – сказав, навіть не привітавшись. Прийшли в сад до великої старої груші, хазяїн показав ногою, де копати. Зем­ля була мерзла, Іван довго довбав землю, ажпоки заступ об щось не стукнув. Незабаром із ями витягли середніх розмірів скриньку. А під нею був ось цей бутель. Господар відчи­нив скриньку, повну золотих монет, дав дві монети Іванові. На щастя, мовляв. Попросив узяти бутля з собою і надійно заховати. А він відвезе шкіри у Київ на продаж і, може, не повернеться, а якщо повернеть­ся, то років через два, коли утрясеться міська влада. А десь через місяць, ще до Нового року, тихо й непомітно дружина хазяїна разом з дітьми зникла з Радомисля. Більше про нього ніхто нічого не чув. І Коганський з сім’єю потонув у роках часу. Ходили чутки, ніби жи­ве у Франції. (Кілька років тому нащадки Коганського мені зателефонували з США).

Якість, що пережила століття

Уважно слухаючи бабусю, насилу витяг із бутля корок, а потім добув звідти туго скручені пачки асигнацій. Купюри були різні – від зелених троячок, синіх п’ятірок, червоних червінців до біло-зелених сотенних і п’ятисотенних із портретами імператорів.

До речі, п’ятсот рублів із зображенням Петра Першого серед колекціонерів світу є еталоном паперових грошей.

      Вражало те, як добре збереглися царські гроші. Виглядали як новенькі, ніби вчора надруковані, видно високоякісний папір ішов на виготовлення грошей. Страшно подумати: мінялися режими, проходили грошові реформи, минули війни, два голодомори, а Іван Митрофано­вич усе беріг ті асигнації, усе ще на щось сподівався. Мабуть надіявся, що знову ходи­тимуть ті гроші?

Що стало з грошима?

      Я й не здогадався порахувати їх. На мою думку, в бутлі грошей було на мільйон. Як на ті часи, то була казково велика сума. Згадалося почуте від старожилів… У Радомислі, там, де нині готель, стояла булочна Василя Подковинського.  У ній так звана французька булочка коштувала до обіду копійку, а після обіду – півкопійки, бо вважалася черствою. Та що там булочка, в той час  корову можна було купити за десять карбованців.  

• Можете ці папери взяти со­бі, мені вже не знадобляться, – якось  байдуже промовила бабуся.

Мабуть, Зіновія розповіла не всю правду, бо чоловік придбав цей будинок у 1924 році. Коштував будинок великі гроші, але то її власна справа.

На прощання відверто додала:

–Я вас дуже поважаю і  скажу тільки вам, що я потомственна дворянка. У моїх батьківбуло набагато більше грошей, і не таких паперових, а золотих, але все піш­ло прахом, і нікому ті гроші не принесли ніякої  користі  та  щастя…

Олександр Пирогов

м.Радомишль

Джерело: Субота Онлайн

Автор: Олександр Пирогов