Будинок на вулиці Богдана Хмельницького, 3, в центрі Києва продано у приватну власність. Нежитлові приміщення загальною площею 1231,50 кв. м. Місто виручило понад 150 мільйонів гривень. Але не ця новина збентежила киян.
У будинку, що пішов з молотка, розташована одна з візитівок столиці України – “Київська перепічка”. Шанувальники закладу, що продає одну-єдину страву, дуже стурбувалися за його долю: хоч що у нас забирайте, а ота сосиска в тісті щоб була!
Історія “Київської перепічки” справді унікальна. Вижила протягом 43 років: застала і «совок», і «перебудову», і Незалежність, і Майдани, і війну, витримала конкуренцію з усіма можливими фаст- і стрітфудами – і залишається не тільки кулінарною, а й туристичною родзинкою Києва. У чому секрет такої феноменальної популярності цієї нехитрої їжі.
Наша відповідь хот-догам
– Ми працюємо, а що далі буде – не знаємо. Віримо, що не закриють. Он же скільки людей до нас приходять! – каже дівчина, що роздає загорнуту в папір гарячу випічку.
Біля віконця, звідки у морозне повітря випливають аромати смаженого тіста, черга рухається швидко, але покупців не меншає – підходять нові й нові. Обговорюючи “секрет перепічки”, люди кажуть, що полонить вона саме запахом. Як вдихнеш, то одразу засмокче під ложечкою. Їсти потрібно просто зараз, стоячи або йдучи, опікаючись та хекаючи. Згаєш час – втратиш магію смаку.
Власне, цим ароматним віконцем будинок на Богдана Хмельницького, 3, найбільше й славиться. Ще відтоді, як вулиця носила ім’я Леніна. Будинок має статус пам’ятки архітектури місцевого значення, до Жовтневої революції він належав французькому підприємцю, за радянських часів тут певний час був готель “Першотравневий”. Зараз, окрім торгових точок, розташовані офісні приміщення.
Вперше “Київська перепічка” відчинила своє віконце у 1981 році. Люди жартували, що це “наша гідна відповідь буржуазним хот-догам”, але виріб оцінили.
Трохи пізніше народилася більш прагматична версія появи перепічки. Віконце межувало з Центральним гастрономом на Хрещатику, тому почали подейкувати, що що мінікафе відкрили, аби утилізувати не продані за день сосиски.
Вивіску на розі Хрещатика та Богдана Хмельницького знають і кияни, і гості міста. Перепічку взагалі рекомендують, як туристичний атракціон. Фото: budgawl.livejournal.com
Постояти в черзі, погомоніти…
– Теоретично таке могло бути, але згадаймо, що у 1981-му уже панував тотальний дефіцит. Кількість товарів у Центральному гастрономі була більша, ніж в магазинах в районах Києва, але тут завжди були величезні черги до кас, вся їжа розміталася, – згадує історик, києвознавець Михайло Кальницький.
Сам він зізнається, що не є фанатом перепічки, але, звісно, куштував.
– Мені здається, що тут має значення певний ритуал. Жваве місце в центрі Києва, постоїш трохи в черзі – перекинешся з людьми словом. В радянські часи проблемно було знайти, де швидко і дешево поїсти. А тут гаряча ситна страва, і сумнівів щодо начинки немає. Бо в якихось пиріжках усяке могло трапитися.
Михайло Кальницький згадує, що другим таким ритуальним місцем було мінікафе, де продавали гаряче молоко з бубликами.
– Там теж треба було постояти в черзі, щоб поїсти, але все було свіжим і смачним. Та й для радянської людини було звично, що там, де черга, краще продають.
Бублики з молоком давно пішли в історію, як пельменна на Прорізній та кілька інших популярних точок. А “Київська перепічка” і розвал Союзу пережила, і 90-ті, і всі фінансові кризи. За 43 роки ціни підвищилися з 22 копійок до 40 гривень, а попит не зникає. У 2019 році, коли віконце на Хмельницького зранку не відкрилося, в інтернеті аж рейвах зчинився: все, кінець! Довелося роз’яснювати, що всього-навсього невеликий ремонт.
От і зараз через переполох КМДА поспішила видати офіційне повідомлення:
– …Фактично, ми продали другий, третій та четвертий поверхи будівлі, бо всі приміщення на першому поверсі, включаючи легендарну «Київську перепічку», вже знаходились у приватній власності. Тому із закладами громадського харчування нічого не трапиться, – заспокоїв киян директор Департаменту комунальної власності Андрій Гудзь.
До віконця завжди черга: і в холод, і в спеку. Фото: kiev-foto.info
А ще спогад про молодість
Експерт з ресторанного бізнесу Ольга Насонова так пояснює живучість перепічки:
– Співвідношення ціни і якості. Навіть при ціні у 40 гривень сьогодні це одна з найякісніших страв, які можна купити і з’їсти на вулиці. Наприклад, більш-менш пристойна шаурма коштує близько 100 гривень, елітна – 170. Це я порівнюю стрітфуд, яким можна наїстися, не боячись отруєння через порушення технологій приготування або зіпсовані продукти.
В самій “Київський перепічці” впродовж багатьох років натякали, що кладуть у свій виріб якийсь особливий інгредієнт, секрету якого ніколи не розкриють. Ольга Насонова вважає, що і тут все просто:
– Це як секрет особливо смачного чаю – не шкодуйте заварки. Для перепічки використовують якісні продукти. Зокрема, сосиска не містить домішок, які б викривлювали смак. Я особисто шаную перепічку і ласую нею з п’яти років. Жодного разу у мене не виникало після цього якихось неприємних відчуттів. Думаю, що і у інших також, інакше репутація уже була б зіпсована.
На користь перепічки, за словами експерта, грає й місце продажу.
– Перехрестя Богдана Хмельницького і Хрещатика, за офіційними дослідженнями, завжди було найбільш багатолюдним місцем у Києві. І навіть під час війни, коли дуже поменшало туристів, таким залишається.
Розголос також відіграв свою роль. Із “сарафанного радіо” 80-х років, коли люди просто ділилися враженнями від нового для них продукту, перепічка перекочувала у туристичні програми столиці України. Гіди згадують, як самі харчувалися тими сосисками в студентські роки. І це справді для багатьох спогад про дитинство і молодість.
Перепічку треба їсти, поки гаряча – щоб йшла пара й обпікало в роті. Лише тоді відчуєш справжній смак. Фото: з відкритих джерел
А що таке справжня перепічка?
Сосиска у дріжджовому тісті, обсмажена у фритюрі, – це багатий варіант старовинної української страви.
Традиційна перепічка – це поколотий ножем коржик або кульки, що печуться на змащеній олією або салом сковорідці. В українських селах такі страви робили, коли не вистачало хліба до нової випічки. Від тіста, яке мало підходити кілька разів, відбирали шматок і перепікали нашвидкоруч, щоб нагодувати сім’ю.
