Україна

Солістка «Лісапетного батальйону» Наталя Фаліон: Моя хата була наче пункт переселенців

Хочете посміхнутися – йдіть за настроєм до зірки «Лісапетного батальйону» Наталі Фаліон. У цієї харизматичної жінки для кожного знайдеться щось хороше – чи в її пісні, чи в її блозі на YouTube.

Цього року «Лісапетний батальйон» святкує свої 30 років ювілейним туром. З цього ми й почали нашу розмову з Наталею Фаліон. Тож якщо хочете бути в курсі, як зарядитися гумором від «Лісапетного батальйону» та знати інші секретики Наталі й дівчат, читайте з перших уст.

В нас є харизма. А харизма – це велике діло!

– Наталю, ви розпочали ювілейний тур «30 років. Лісапетом – наче танком». Що зараз співаєте?

– У нас репертуар різний. Людям зараз потрібно всякого. І трішки посміхнутися, і йти в ногу з часом. У нас є цілий альбом воєнно-патріотичних пісень та байок «Ми – з України». Ми якраз його презентуємо у Києві на концерті 13 листопада. Є й нові пісні в нашому жанрі, щоб людям трішечки душу відігріти, бо у нас у всіх зараз крига на серці, дійсність сприймати дуже важко. А себе треба якось підтримувати. Мозок хоче знайти відповіді, а не може, то ж його треба трохи відволікти від печальних думок.

– А які пісні більше публіка сприймає – сумні чи веселі?

– Однаково. Бо я вже поїздила трохи по Західній Україні – Львів, Тернопіль, Трускавець, Ужгород, Мукачево, – подивилася, тому даю і такі, і такі пісні. І практично не відчуваю різниці. На патріотичну пісню, звичайно, кричать «Слава Україні!», весь зал підтримує, коли співаю жартівливу пісню – всі регочуть і також підтримують. Так що головне – не переборщити того чи того. Але мені поки що вдається. Я умію так комплектувати, щоб кожен отримав те, на що розраховував. Бо люди є дуже різні. Одні – радикали, вони категорично настроєні, інші – навпаки. Всім догодити неможливо, звичайно. Але урізноманітнити, щоб було всього потроху і щоб це дійсно було актуально на сьогоднішній день, нам вдається.

– От і ви кажете таку думку, як і багато артистів, що треба людей підтримувати піснею. Але є й такі, які кажуть: концерти не на часі.

– На часі – все! Людина живе. Так, вона має свої страхи, але вона ніколи не повторить той день, який вона сьогодні вже прожила. І я абсолютно переконана – ми не повинні відміняти якісь веселі хвилини. Навпаки, коли людина розвантажить свої думки, коли вона трішки відпочине, то на другий день легше перенесе якусь неприємну новину. І цього треба увесь час і багато. Навіть більше, як було зазвичай. Людям треба рятувати душу. Тіло лікують лікарі. А душу лікуємо ми, артисти.

І куля, і слово можуть вбити. Але куля може тільки вбити, а слово може й воскресити, допомогти. Всі артисти це розуміють. Тим більше, кожен знає, що сьогодні концерт – не просто концерт. Ми з кожного концерту збираємо гроші. А гроші – це допомога. Це ще один крок до перемоги.

У мене маленька громада, до неї входять 5 сіл. Але ми з першого дня збирали кошти, ми знаємо кожного свого хлопця, який воює – а у нас їх 72 на фронті. Знаємо, кому треба бушлат, кому – берці, кому – тепловізор, кому – авто, кому – буржуйку, кому – генератор. Ми в курсі справи. І конкретно збираємо гроші на конкретні речі, яких потребують наші хлопці. Ми практичні сільські молодиці. Тому концертів треба багато, бо чим більше концертів, тим більшу суму я принесу у свою сільську раду, і ми допоможемо хлопцям.

 

 

– За ці 30 років як змінився ваш колектив? 

– Я не бачу якось такої зміни в настроях. Може, стали трішки професійніші, легше переносимо вихід на сцену, тому що на початку трохи ніби боялися і треба було переламати такий момент. Бо ми ж рухливі, не стоїмо статично, нам увесь час десь щось треба підігравати. А ми вже ж не молоді, то вже не так легко дається. Репетиції, запам’ятовувати слова – вже є з цим проблема. Але я тішуся, що в мене колектив стабільний, оптимістичний, легкий на підйом. Раз треба – значить треба, стали і зробили. Ми не є супервокалістками, солов’ями, яких слухають і не можуть наслухатися. Але в нас є харизма. А харизма – це велике діло!

– Це правда. Можна витягувати усі ноти ідеально, але артист глядачу не цікавий.

– Так. А у нас ніби й голосу немає, але на наші концерти люди приходять і дякують. Одне діло – почути десь, а друге – побачити. І коли приходять і бачать, дякують: «Ми й не знали, що на вашому концерті отримуєш якийсь гормон щастя. Виходиш з концерту – і ніби камінь з душі звалився».

А як таке мені кажуть, то я просто розквітаю. Думаю: правильно ти, Наталю, вибрала жанр, ніколи йому не зраджувала і продовжуєш то робити. Навіть у такі важкі часи. Хоча є люди, які кажуть: «Ой, ти би краще щось інше робила, а ти співаєш». А я пояснюю, що роблю все і на все знаходжу час.

– Є такі радники, яким би тільки в чужий огород залізти та порад пороздавати.

– Слава Богу, що я боляче то не сприймаю. Я абсолютно впевнена в своїй роботі, в своєму завданні. Я не кажу, що я не сприймаю критику взагалі, але на сумнівну критику не реагую, вона мене не засмучує. Я знаю, що більше людей мене люблять, аніж тих, що не люблять.

– Якби не любили, то не йшли б на концерти.

– Звичайно. І я дякую за це. Це ж не так просто – вийти з хати. Ми усі живемо в напруженні, і фінансовому, і моральному, бо не знаємо, де і куди прилетить та ракета.

У мене навіть переривався концерт у Львові. Перша частина концерту пройшла, а потім – повітряна тривога, всі пішли у бомбосховище. І я пішла – людей підтримати, пожартувати, сфотографуватися. Годину так просиділи.

А в Трускавці пролунала тривога ще до концерту, люди навіть в зал не встигли зайти. Це важко. Тому вийти з хати і прийти на концерт – це подвиг. І зали вже не такі переповнені, а ти переживаєш, бо хочеш, щоб було більше людей, бо розумієш, для чого ти туди прийшла, але живемо, працюємо, віримо. Наш оптимізм і нашу віру ніхто не може не те що подолати, навіть трохи нагнути.

 

Наталя Фаліон каже, що її «батальйон» – це велика гарна сім’я. Фото: Офіційний сайт колективу lisapet.net

Наталя Фаліон каже, що її «батальйон» – це велика гарна сім’я

24 лютого я якраз була в Києві

– Перша пісня, яку ви випустили після повномасштабного вторгнення, – «Зібрались бабоньки». І вона весела, з гумором. Це був березень, тоді взагалі дуже важко було зібрати себе докупи, як ви налаштовувалися на щось позитивне?

– Я коли побачила, які всі нажахані, налякані, і ти не знаєш, чого чекати, зрозуміла: треба обов’язково цю атмосферу якось розрядити. Насамперед – для себе. На YouTube пісня вийшла 26 березня, бо поки зробили фонограму, записали, а написали ми її буквально в перший тиждень. І коли всі збиралися, співали, то якось і легше наче ставало.

А ще в мене є пісня «Він – з Бучі, вона – з Ірпеня», яку я подарувала бучанським переселенцям. У нас в селі жило 6 сімей з Бучі, вони взагалі були налякані до такої міри, що мені на них дивитися було тяжко. А щоби їм якось допомогти, спеціально написала для них пісню. Я навіть не думала співати її на сцені. А зараз, коли співаю її у залі, реакція просто бомбезна. І таких пісень – не одна, і не дві.

Воно якось само виходило. Я не люблю щось планувати – ой, давайте я таке напишу чи таке. От воно хочеться – і воно лягає на папір. Патріотичні пісні мені писав мій син Сергій. Я щось коригувала, але в принципі весь останній альбом – це тексти сина. Його наче прорвало в цей момент – він ще й 10 байок на політичну тему написав. Навіть не думала, що й такий жанр буде в репертуарі «Лісапетного батальйону». Ну, значить, ми правильні люди, значить, ми орієнтуємося в ситуації і живемо не тільки самі для себе, а й ще про когось думаємо.

– Яким було ваше 24 лютого? Як ви дізналися, що почалася війна? Чи було у вашому селі чути вибухи…

– Я була в Києві. У нас 22 лютого закінчився великий тур. Ми якраз приїхали у Київ, 23 лютого у мого внука був день народження, ми відсвяткували, лягли спати, а вранці прокинулися від вибухів. Були в жаху, як і всі. Але коли почула перший вибух, одразу зорієнтувалася. Одразу сказала: «Діти, кидайте все, їдемо в село, бо я хочу, щоб ми всі були разом». Бо тікали хто куди.

Моя хата взагалі на той момент була наче якийсь пункт переселенців. У мене дуже багато друзів, вони приїжджали, у мене ночували і їхали далі, в основному за кордон. Нас теж агітували. Але я не могла кудись їхати. І діти сказали: «Ми не бачимо себе десь, бачимо себе тільки вдома». Так ми жили цілий місяць – у мене в хаті по 17 чоловік жили, такий кочовий табір у нас був, потім вже залишилися тільки свої.

Сьогодні я вперше одна. В мене ще городні роботи до кінця не завершені, ще не маю коли відпочивати. Коли все пороблю, буду бачити – чи діти приїдуть, чи я до них поїду. Плануємо на добу. А там життя покаже. Як кажуть: хочеш насмішити Бога – розкажи йому про свої плани. Прекрасна приказка, я за нею якраз останнім часом і живу.

– Як ви підготувалися до зими? Бачила на YouTube, як ви закрутки робили.

– Ви не повірите, я ще ніколи так багато закруток не робила. Ще коли мої діти були малі, то робила багато. А цього року в мене забиті полиці – чого в мене там тільки немає! Все закручувала в банки, бо хтозна що буде. Дрова заготовила. У мене є камін, і якщо не буде газу чи світла, то не пропадемо. Маю буржуйки. Готуюся капітально.

Мука, цукор, крупи – теж усе заготовлено на всяк випадок. І не тільки для себе, а й для друзів. У мене великий дім – усім вистачить місця. Зараз такий час, що треба одне одного виручати. А я до зими готова, у мене буде і тепло, і ситно. Хліб пекти вмію, закруток багато, картоплі накопала, цибулю виростила, все є. Сільська молодиця (сміється).

– І коли тільки ви все це встигаєте?

– Я люблю це. Без любові то не зробиш. Я тут виросла, знаю, що по-іншому в селі жити не можна. У мене немає свині, кози, бо я сьогодні – тут, а завтра – там, і когось напрягати, щоб доглядав, – мені таке не підходить. Зате в мене є все, що росте на городі.

Кожен рік без «батальйону» у мене свята не буває

– Ви так класно ведете свої блоги на YouTube, люди в захваті. Хто це знімає? Як вирішуєте, про що з людьми говорити, що їм показувати?

– Я – людина настрою. Я ніколи не планую, що мені щось треба зняти чи що б таке я зняла. Я починаю щось робити і думаю: ага, якщо я роблю це для себе, то зроблю і для людей. Знімати мені дуже складно. Ще як був живий мій Сергій Миколайович, от уже рік пройшов, як він помер, то він усе знімав. І він те починав, він мене надихнув. Казав: «Наталко, ти медійна особа, тебе мають бачити». Він настояв, а тепер я вже продовжую. То сама зніму, то внуків попрошу, то сусідів, але вони не вміють тримати правильно об’єктив, щоб все зняти. Це проблема. Немає проблеми з настроєм. Бо настрій, знаєте, сама собі мусиш зробити.

І я ніколи не пишу сценарій. От що задумала в той момент, що хотіла сказати чи показати – ото зразу і показую. І бачу, що це людям заходить, бо, мабуть, таких, як я, є дуже багато, і слава Богу. Я теж читаю відгуки і часом аж заплачу. Виявляється, якісь прості елементарні моменти – а людям це потрібно. Тому буду і надалі це робити. Бо коли ти робиш, а немає оцінювачів, то воно якось не так. А коли люди оцінили, тоді в тебе крила ростуть, і ти хочеш ще, ще і ще.

– Люди дякують вам за настрій під вашими відео. А вам хто чи що настрій піднімає?

– Сама собі. Правда! Так, часом, встанеш, а воно то щось болить, то щось недобре. І я сама до себе балакаю. Якби хтось стояв з боку за вікном, сказав би, мабуть, що у баби щось з мізками не в порядку (сміється). Але кажу собі: «Наталко, ти в паспорт дивилася? Скільки тобі років? То вже мусить щось боліти. А якщо ти зараз будеш плакатися – кому від того буде краще? Ліпше подумай: там квіточка розцвіла, а кава яка сьогодні смачна, а сонце виглянуло, а сусідка вийшла на город, запитай, як її здоров’я». Якихось 10-20 хвилин – і я вже перезарядилася.

Знаєте, як телефон треба перезаряджати, якщо він глючить, отак само, коли глючать мізки, треба і їх перезаряджати – самому навчитися робити собі якийсь позитивний поштовх. Нагадати собі, що не все так погано, подивитися, які в тебе гарні діти, внуки, що сьогодні менше стріляли, як учора, чи наші якийсь ще населений пункт звільнили. Я не дивлюся, де погано, а вибираю з усього поганого якісь крапельки позитивного. І це гарне в душі розмножую. Бо якщо ти сама собі настрій не зробиш, ніхто не допоможе.

– 18 листопада у вас день народження. То ви – Скорпіончик?

– У нас всі в родині Скорпіони: перший покійний чоловік народився 5 листопада, син – 13-го, я – 18-го, покійний син – 19-го. У мого батька день народження – 24-го листопада, весілля у мене було 26-го, все у мене листопадове.

– Посвяткуєте?

– Так. Якщо родина в цей час не у мене, то вони роблять мені сюрприз: не кажуть, що приїдуть, і приїжджають. А взагалі у мене «батальйон» – це моя велика гарна сім’я. Ще не було такого свята, щоб вони не прийшли. Вони мені завжди роблять феєрверк, приходять з квітами, якимись домашніми закусками. Навіть якби я нічого не готувала, у мене стіл буде повний, бо кожна щось принесе.

Але я то знаю і обов’язково стараюся бути вдома, хіба би концерт який був. І то – після концерту ще до рання б святкували. А так я готую щось смачненьке – кожній по великому шматку м’яса, якісь овочі-гриль, і ми святкуємо – плачемо, якщо хтось розповідає про біду, регочемо про якусь радість, співаємо. У мене такі дні народження щороку. Кожен рік без «батальйону» у мене свята не буває.

– Це щастя, коли не тільки працюєте разом, але називаєте й сім’єю.

– І саме головне – всі по духу одинакові. У нас ніколи не було якихось розборок всередині колективу, щоб хтось на когось ображався чи хтось комусь заздрив. Ні разу! А тільки подумати – я 30 років керую колективом! Якщо хтось відійшов від нас, то або через хворобу, або за власним бажанням, бо більше не може їздити з концертами, адже це важко, чи через якісь сімейні проблеми, всякі ситуації у житті виникають.

Так, мабуть, Бог дав, щоб дійсно зійшлися люди дуже схожі. Ми всі одинакові. І скільки б ми не говорили, а ми проїжджаємо в автобусі тисячі кілометрів, ні разу нам не надоїло. Навіть сама дивуюся, що за всі ці роки ніхто нікому не набрид. Всі біди і радості ми переживаємо разом. От нашій Надюшці 55 років, будемо її вітати.

– Правильно, бо життя треба жити.

– Я всім так кажу. Не оглядайтеся, хто що скаже. У кожного своя доля. Я не кажу, що має бути якийсь шабаш, але свято має бути святом. Від того, що ви не будете святкувати, у світі нічого не зміниться. А у вас у душі, у душі ваших друзів, колег зміниться. Бо вони трішечки стануть щасливішими. А це важливо.

Нам перемогти, відбудувати, налагодити життя ще треба – нам таких ще треба сил! Тому треба ці сили тяпати з усього – з землі, води, повітря… Внутрішні резерви треба оновлювати і підживлювати.

 

Наталя каже, що завести свинку чи кізочку не може, бо гастролі, від’їзди, але все, що росте на городі, у неї вдома є. Фото: Facebook.com/natalia.falion

Наталя каже, що завести свинку чи кізочку не може, бо гастролі, від’їзди, але все, що росте на городі, у неї вдома є

Хочу написати книгу «Сходинки до слави» чи якісь «Бабусині згадки»

– У вас вийшла пісня «Були часи». Вона лірична, така пісня-спогади. А про що ви любите згадувати? Які приємні часи?

– Я згадую дитинство, батьків, немає і дня, щоб я їх не згадувала. У мене на кухні висять в рамці їхні фотографії. Як тільки зайшла зранку на кухню – привіталася, подивилася на всі фотографії, мені це допомагає. У мене якийсь зв’язок є. І для мене спогади дуже багато означають. Якщо буває невдалий день, сідаю і починаю згадувати щось з минулого, якісь цікаві моменти, і вони мені допомагають. Дитинство згадую дуже часто.

У мене навіть мрія є, плекаю її декілька років, – я хочу написати книгу. «Сходинки до слави» чи якісь «Бабусині згадки». Я часом сиджу і навіть по розділам розмірковую – про дитинство, про батьків, про бабусю.

Зараз хочу зробити відео про свою бабусю і запустити челендж – а що ми знаємо про своїх бабусь, що пам’ятаємо. Я вже сама бабуся, і мене ця тема дуже хвилює (сміється). Хочу, щоб внуки мене запам’ятали і знали про мене більше, ніж я про свою бабусю. Бо те покоління трохи скритне було, вони не все розказували. Тому хочу зробити репортаж про бабусю, поділитися з народом, і якщо хтось ще таке зробить, буду вважати, що моя місія виконана в цьому плані.

– Ви така жінка, що якщо за щось візьметеся, то зробите.

– От правда – книгу хочу. Коли запитують, про що ти мрієш… Ну, щоб діти були здорові, щоб внуки нормальними людьми виросли, щоб війни не було, щоб Бог дав ще трошечки здоров’я… Але глобальна мрія – написати книгу. У мене є багато історій, стільки переді мною різних доріг було – хай би то залишилося на папері, щоб колись змогли і внуки почитати, і ще хтось би поцікавився, як я жила, як складалася у мене доля, які сюрпризи, радощі, печалі мені ця доля дарувала. Таке собі мрію, філософствую.

– У день Перемоги що робитиме Наталя Фаліон та «Лісапетний батальйон»?

– Хочу зробити у селі велике свято. Зійдемся до клубу всі по-народному, по-простому. Якщо це буде весна, квітучий період, і в мене будуть квіти, а в мене їх дуже багато, то зріжу всі, вийду на трасу, буду зупиняти всі машини і всім даруватиму квіти.

Буду їздити від села до села кожен день, щоб підтримати людей, поспівати їм, поговорити, допомогти, якщо кому треба буде допомога.

Дуже хочу, щоб то було завтра. Хочеться прокинутися, вщипнути себе і сказати: «Боже, то був сон»! Мабуть, не я така одна, мільйони людей цього хочуть. Але перемогу треба викувати. Якщо просто так сидіти і чекати – то ні. От я можу співати – я буду співати, щоб перемога була. Хтось може щось інше робити – хай то робить. Треба робити все, що треба.

Слідкуйте за нашими новинами в Телеграм-каналі Субота Онлайн

 

Схожі матеріали

Залишити коментар Facebook