Україна

Розмова з кардіохірургом Тодуровим по дорозі в Херсон

Директор столичного Інституту серця регулярно відвозить допомогу в Херсонську обласну лікарню і впевнений, що найближчим часом справдиться торішній задум зробити там пересадку серця.

Кардіохірург Борис Тодуров: Коли після прильоту ракети в нас зникли світло, вода й опалення - ми продовжували оперувати і не втратили жодного хворого 01

Ця розмова була записана в грудні. Відомий кардіохірург за кермом навантаженого буса розповідав про те, що пережив особисто за минулий рік, як пройшла всі ці події клініка, яку він очолює, та колектив. Розвантажуючи коробки з ліками, ковдри, генератор, він одночасно розпитував лікарів Херсонщини про те, як їм живеться та працюється в умовах постійних обстрілів та відсутності електроенергії з теплом. Після нашої спільної поїздки, як мені стало відомо, він уже побував у Херсоні ще раз – цього разу залишив у клініці на пару тижнів свого сина, також кардіохірурга, щоб той допоміг колегам – рук досі бракує. Війна для Бориса Михайловича в Україні розпочалася не 24 лютого цього року, а навесні 2014-го. Відтоді він регулярно бував якнайближче до лінії фронту, надав допомогу без перебільшення тисячам наших захисників та їхнім родинам, опікується і вимушеними переселенцями. Бо так само, як усі ці люди прагне нашої Перемоги. Відео про цю поїздку можна подивитися за посиланням https://www.youtube.com/watch?v=xG9e1088hWw&t=1146s

ХЕРСОН

– Ми їдемо в Херсон, в обласну лікарню, – пояснює директор київського Інституту серця доктор медичних наук Борис Тодуров. – Веземо цілу машину ліків, інструментів, обладнання, памперсів… Поки що колеги працюють за допомогою генераторів, бо немає світла, немає електрики. Але термінові операції вже роблять. Ну і кардіологічні хворі, звичайно, у них є. Багато людей залишалося на Херсонщині під час окупації, але вони не мали жодного медичного огляду протягом восьми місяців. За пару тижнів після деокупації наші лікарі, дитячі хірурги і кардіологи, були в Херсоні, у дитячій лікарні, оглянули там близько 20 дітей з уродженими вадами серця, і деякі з них вже були прооперовані нами в Києві. Ми й надалі будемо опікуватись цим регіоном, бо він постраждав найбільше, найдовше був під окупацією. Деякі лікарні вщент зруйновані, в них немає взагалі нічого. Щось вкрали, щось розбили.

Коли звільнили Ізюм, ми поїхали туди. Там зруйнована районна клініка. Ми приймали в єдиному кабінеті, бо не було ні електрики, ні опалення, ні навіть води. Треба їздити в кожен деокупований регіон, треба підтримувати наших людей. У них після пережитого грошей навіть на потяг немає, на квитки. Тому ми всіх обстежуємо та оперуємо безкоштовно, і дітей, і дорослих.

Херсонською обласною лікарнею ми опікуємося вже майже 20 років. Ми там робили перші операції, планували розвинути кардіохірургію. Минулого року мріяли зробити першу трансплантацію серця. З перших днів окупації регіону кожного дня були на зв’язку з колегами. Знали, що їм дуже важко. Коли стало зовсім небезпечно, коли їх почали притягати до адміністративних дій, за якими вже мало іти покарання, я зателефонував і сказав: “Виїжджайте, приїздіть у Київ. Ми вас влаштуємо на роботу, будете працювати поки в нас”. Завідувач відділення Юрій Спірін приїхав з родиною, дуже важко виїжджав, ризиковано. І майже сім місяців працював у нас. З першого дня, як деокупували Херсон, він поїхав додому. Родину залишив, а сам поїхав працювати в рідне місто. Тепер ми приїхали, бо розуміли, що потрібна наша підтримка, що люди в доволі скрутному становищі. Спочатку були окуповані, зараз працюють без світла, без води, інколи без опалення – і їм потрібна підтримка.

– Я залишався на місці два з половиною місяці з початку війни, – додає Юрій Спірін, завідувач відділення судинної хірургії Херсонської обласної лікарні. – Кардіологія трималася, а мені як кардіохірургу тут взагалі не було що робити. Я отримав запрошення від Бориса Михайловича Тодурова: “Щоб не втрачати кваліфікацію, їдь до нас, будеш підтримувати її в Інституті серця”. Ми все узгодили з нашим директором Віктором Миколайовичем, і я виїхав. І як тільки пішов перший гуманітарний конвой з Інституту серця, я одразу повернувся в Херсон. Зараз все потребує термінової реконструкції і модернізації, тому що все в занепаді. Медичний персонал робить, що може, але, на жаль, за період окупації хворі отримували тут мінімальну допомогу. Лікарі, весь медичний персонал – це герої, вони все витримали. Але зараз все потребує термінового перезавантаження.

За два перші ж місяці окупації було витрачено все наше, українське, що лікарня отримала до окупації: і ліки, і стенти, і спеціалізоване обладнання для втручань на серці при лікуванні аритмії. Усе це закінчилося. І останніми тижнями лікарі лікують тим, що є: анальгін, димедрол, гепарин… Нічого немає. І при цьому, попри те, що люди виїжджають з Херсона, який постійно потерпає від обстрілів, три-п’ять інфарктів на день ми маємо. Ці люди потребують термінової допомоги, але, на жаль, без сучасних технологій це неможливо.

Якщо при інфаркті міокарда протягом перших п’яти-шести годин ми проводимо стентування, то за добу з клініки виходить здорова людина. На жаль, наразі це у нас взагалі неможливо. Надати таку допомогу хворому – хіба що до Миколаєва його везти. Протягом останніх двох місяців, коли виїхали вже всі лікарі, які цим займалися, залишилися лише кардіологи-терапевти, які не ставлять стенти, ця служба прийшла в занепад.

Але ми можемо вже говорити про перший крок вперед – наші колеги зробили перші коронарографію і стентування після деокупації. Пацієнт був у стані кроку до інфаркту, потребував уже термінової допомоги. Наші київські колеги привезли витратні матеріали – стенти, провідникові катетери та інше – і разом з нашими кардіологами зробили цю першу операцію. Якщо дасть Бог, то ми цю службу зможемо відновити найближчим часом.

Так, ми залишаємося тут, всі, хто повернувся. Багато лікарів не хочуть виїжджати, особливо ті, хто пересидів окупацію: кардіологи, лікарі, медсестри, санітарочки. Усі хочуть працювати і далі. Тому що населення однаково є, не всі зможуть виїхати. А серцево-судинна патологія – це ж перше місце серед госпіталізацій. Дивлюся, як працюють наші колеги, і дивуюся. Вони навіть не тремтять під час обстрілів. Хоча це страшенно неприємно. І страшно, і місто рідне руйнують. Але люди ходять, життя продовжується. Це рідна земля, я тут виріс. Тому, звичайно, всі, хто виїхав звідси під час окупації, хотіли повернутися додому. І всі херсонці, кого я знаю, хочуть додому.

ТРАНСПЛАНТАЦІЯ

– За дев’ять місяців війни в Інституті серця ми зробили 19 трансплантацій серця і 12 – нирок, – продовжує Борис Тодуров. – Це можливо зробити навіть у Херсоні. Бо обласна лікарня працює, інсультний центр працює, більшість фахівців повернулися на робочі місця. Витратні матеріали ми привезли, які для цього потрібні, деякі інструменти. Якщо буде донор, якщо буде формальна згода на донорство, то ми маємо використовувати цей шанс, щоб врятувати тих, хто зараз на листі очікування. А в Херсоні є люди на листі очікування, які в тяжкому стані. Тому ми готові приїхати і зробити трансплантацію тут.

У трансплантаціях є два аспекти. Перший – чисто медичний. Залишилися хворі на листі очікування, які потребували цієї трансплантації. Як ви знаєте, такі хворі довго не живуть, у них термінальна стадія серцевої недостатності. І коли з’являється донор, ми маємо зробити все, щоб не втратити донорське серце, зробити трансплантацію і врятувати хвору людину. Другий аспект: ми з початку війни вирішили для себе, що працюємо в повному обсязі, надаємо допомогу всім, кому можемо допомогти – операціями, консультаціями, трансплантаціями. Важливо було продемонструвати, що галузь живе повноцінно. Люди мають бачити, що Україна не зупинила медичне обслуговування, консультації, і навіть такі високотехнологічні операції, як трансплантації, в Україні відбуваються. Сьогодні ми з гордістю кажемо, що навіть під час війни, в найскрутнішому становищі, ми продовжуємо надавати високоспеціалізовану допомогу і рятуємо тих хворих, які очікують на цю допомогу. Один реципієнт у нас був навіть з Маріуполя, хлопчик. А донори були з різних клінік. Майже всі ці люди після інсульту. Інсульт, кома, смерть мозку… За нашим законодавством ми не маємо права брати органи для пересадження у військових або цивільних, які загинули під час війни або внаслідок бойових дій. Тому це неможливо.

З 19 трансплантацій три були зроблені в Луцьку нашою командою. Ми брали свого реципієнта, везли в Луцьк, там пересаджували і наступного дня забирали додому, в Київ. Бо серце з Луцьку неможливо привезти, час не дозволяє. Серце може жити окремо від організму лише три години. Гелікоптери не літають під час війни, тому – тільки машина. І ми знайшли вихід: беремо свого реципієнта, веземо в Луцьк, там пересаджуємо і забираємо.

СНІГУРІВКА

– З Миколаєва до Снігурівки більше двох годин по дуже поганій дорозі люди їздять, доставляючи їжу, паливо, все інше необхідне, – продовжує Борис Тодуров. – У районній лікарні немає світла, опалення, води. Разом з тим від 60 до 80 пацієнтів кожного дня звертаються по допомогу, бо це великий районний центр, велика лікарня. Зараз працюють п’ять лікарів, приїхали деякі волонтери. А в палатах холодно, як на вулиці – п’ять градусів у палаті! Ті генератори, які зараз там є, не нагрівають усю лікарню. Усі ходять в куртках, шапках, хворі лежать у куртках. Коли треба робити операцію, хворого накривають теплими речами, щоб не охолов. У таких умовах люди не працюють – вони виживають. І дають можливість виживати своїм хворим. Тому ці лікарі – герої! Та навіть посидіти в холодному кабінеті добу – це вже героїзм. Ми привезли те, що необхідно: теплі ковдри і генератор.

Уже в Києві будемо вирішувати з ліками, інструментами, усім іншим, щоб наступного разу привезти їм більш потрібне. Я навіть ніде не побачив чайника. Ми так довго їхали, хотілося попити чогось гарячого, але я не зміг навіть сказати головному лікарю: “Може, кави нам дасте?” Бо вони самі зайвий раз не гріють собі воду – немає змоги. Генератори потрібні для іншого. Шкода і хворих, і наших колег. Вони реально в скрутному становищі. Але ж виконують свої обов’язки! Не поїхали, повернулися за першої ж змоги, працюють у неймовірних умовах. Рятують хворих.

– На початок грудня в нашій лікарні працювали нарколог, стоматолог, терапевт, а я за фахом уролог, – каже головний лікар Снігурівської районної лікарні. – Це все наші спеціалісти, які повернулися після деокупації. Нам допомагають “Лікарі без кордонів”. В основному вони їздять по селах. Тут у них залишається одна людина, яка веде прийом. За тиждень вони збирають всі проблеми, їдуть у Кривий Ріг, де у них, як я зрозумів, база, і повертаються уже з необхідним. Обіцяли, що команда з часом буде більшою. Без них нам було б набагато важче. До цього нас підтримували військові лікарі – вони нас фактично рятували. Але вони поїхали далі на Херсонщину і два дні ми були самі.

А кожного дня на амбулаторний прийом приходить від 60 до 70 людей. Діти в тому числі.

Я сам з Баштанки. Туди і виїхав у серпні, бо вже було неможливо тут бути. Ми намагалися працювати весь цей час, але не було чим. Ліки закінчилися. Окупанти боялися до нас звертатися – якось приїхав якийсь офіцер із симптомами отруєння. Так він зразу сказав: ви мені нічого робити не будете, бо введете щось не те… Але примусив написати рекомендації. З ними поїхав у Херсон…

У Снігурівці мало у кого є газ. Навіть на половину місто не газифіковане. У кожного є пічка, тому люди запасаються дровами, вугіллям. На початок грудня дали 20 відсотків електрики на місто. Обіцяють і нам дати, у лікарню, щоб ми запустили котельню, бо вже морози по ночах. Важливо, щоб система не замерзла.

– Як ви виїжджали зі Снігурівки?

– Спочатку перевізник відвіз нас із дружиною в Херсон, де ми прожили 15 діб. Потім нас перевезли в Баштанку. Під Антоновським мостом переправу чекали. Нам попередили: “Почуєте команду “воздух”, кидаєте все і самі в окоп. Не переживайте все буде добре”. І це все говорив чоловік у формі українською. “А що це ти так говориш”, – не стримався я і спитав. “Та я ж сам з України”… І тут починаються прильоти. Усе гуркотить, розлітається. Якийсь час посиділи ми в ямі. Потім переправилися… У сірій зоні, по якій ми вже їхали до Баштанки, стояла купа згорілих та розстріляних машин. Чоловік, що нас віз, розповідав, бувало, він їхав по сірій зоні – і тут виїжджає танк і починає стріляти. “Тому будемо їхати дуже швидко”, – попередив він. 160 кілометрів на мікроавтобусі по польовій дорозі неслися. Але доїхали. Я дуже радий, що повернувся в Снігурівку. Що ми знову налагоджуємо роботу.

МАРІУПОЛЬ

– Маріуполь – це моє рідне місто, – розповідає Борис Тодуров. – Моя родина з Маріуполя – і мама, і тато, і я. Тому… Я навіть не уявляю, як приїду туди… Кожного року я бував там, ходив по вулицях, знаю кожен дім. А зараз – зруйновано вщент… Немає нічого, взагалі нічого немає. Сторінка мого дитинства просто викреслена, вирвана з моєї життєвої книги. Не одна сторінка – половина книги вирвана і спалена. Нікуди повертатися. Проблема не тільки моя, бо я вже киянин. А люди, які там народилися, виросли і якимось чином виїхали – як їм повертатися? Бо навіть будинків немає. Моя сестра, яка приїхала до мене вже під час війни, каже: “Я не знаю, як повернутися, бо навіть дитячих фотографій не залишилося”. Вона поїхала з одним паспортом і в халаті. Після 60 років життя не залишилося жодної речі, яка б нагадувала про прожите. Люди втратили родини, дітей, домівки, сенс життя… Ми називаємо це посттравматичним синдромом. Це не тільки обстріли і контузії, неврологічні ураження. Посттравматичний синдром – це і синдром втрати сенсу життя, коли ти втрачаєш свою родину, дітей, оселю, пам’ять… Люди не знають, як жити далі. І таких зараз будуть мільйони. Бо не тільки Маріуполь постраждав. Зараз у нас в Інституті серця працюють лікарі з Маріуполя. Є випадки, коли наші колеги залишилися колаборантами – на жаль. Я знаю, що частково працює лікарня швидкої допомоги, бо там головний лікар почав співпрацювати з росіянами з перших днів війни. Виявився активним колаборантом.

Я б дуже хотів поїхати в Маріуполь. У нас були такі гарні плани будівництва в Маріуполі університетської клініки, великого медичного хабу. Ми б назвали його медичним кампусом, який би поєднував університетську клініку, медичний університет, медичний коледж, кампус для студентів і кампус для викладачів. Це мав бути великий комплекс на 12 гектарах на краю міста. І ми вже домовились з мером, що почнемо це будівництво, цей проєкт. Навіть знайшли вже перші кошти і перших інвесторів, які мали прийти в Україну. Тому я сподіваюсь: коли все закінчиться, цей проєкт відродимо і побудуємо все, що запланували, в більш модерному варіанті. Завдання відродити Маріуполь – це перше завдання, яке в мене прямо в серці…

ПОВНОМАСШТАБНИЙ НАСТУП

До останнього ніхто не вірив, звичайно, що таке може трапитись. У страшному сні не могли собі уявити. Але ж… Інформація була, ми були попереджені, що таке можливо. Починаючи із січня, я говорив зі своїми співробітниками про те, що треба було б зробити запаси ліків, крові, плазми, інструментів на випадок, якщо у параноїка вистачить розуму почати війну. Навіть записав відео наприкінці січня зі своєї п’ятихвилинки, де я розповідаю, що всяке може бути. Я вже був на двох війнах – в Косово і в Іраку, я бачив війну в центрі Європи в 1990-ті роки…

У перший день, 24 лютого, багато людей були розгублені, не знали, куди їхати, що робити. Ми з колегами вирішили, що ми – військовозобов’язані, тому маємо залишитися в інституті. І ми знали, що будуть поранені, бо вже чули, що з боку Чернігова, Сум їдуть танки, колони, буде захист Києва, і наша допомога буде потрібна. Тому ми організували пост в приймальні, організували автономну систему забезпечення інституту: привезли генератори, завезли тримісячний запас продуктів, води, обладнали підвал під бомбосховище. І вже в перші дні були готові приймати і наших хворих, і наших поранених. Забезпечили вахтовий метод роботи – бо, якщо пам’ятаєте, неможливо було пересуватись Києвом, мости були закриті. Ми возили своїх санітарок, медсестер і лікарів “швидкою”: забирали їх з регіонів і привозили до інституту, багато хто залишився в клініці жити. Три місяці прожили, як одна родина. Я сам не ходив додому, хоча живу за кілька метрів від інституту. Усе це було виправдано: ми не втратили кадровий потенціал, як інші клініки, продовжили працювати, оперувати, прийняли поранених.

Деяких жінок наших співробітників з дітьми я вивіз в наказному порядку, бо вони жили в підвалі інституту. І через два тижні у дітей розпочалася така депресія, що неможливо було дивитися. Їх потрібно було відправити в безпечні місця.

Намагалися підтримувати зв’язок з іншими лікарнями, госпіталями, колегами. Прийняли на роботу тих, хто виїхав з окупованих територій. Прийняли до себе на проживання родини з Ірпеня, Бучі, Гостомеля. У нас жили десь біля трьохсот людей у підвалі, і ми організували їм і гарячу їжу, і проживання, душ і все інше, щоб вони нормально почувалися.

Нещодавно ракета прилетіла на нашу ТЕЦ, зникло світло. Такого ще не було жодного разу в інституті, щоб взагалі не було нічого – ані води, ані світла, ані опалення. Але ми навіть не перервали свої операції, бо запаслися акумуляторами, генераторами. Подовжували оперувати. І не втратили жодного хворого. Того дня було десять операцій. І ми в операційній і реанімації нікого не втратили.

Про особисті переживання не було часу думати. Емоції, звичайно, є, особливо коли читаєш новини. Але ж я керівник великого закладу, мав подбати не тільки про хворих, а й про співробітників, які перші дні були в депресії, розгублені. І від того, як я реагую на ситуацію, залежала робота всієї клініки. Одного дня я сів у машину “швидкої” і повіз жінок з дітьми на вокзал – посадити на потяг. Мене не було три години, і хтось сказав, що я поїхав з міста. Виникла реальна паніка. Я повернувся, а в приймальні стоять 20 людей і очікують, чи я повернусь, чи ні. Бо вони вирішили: якщо я не повернусь, то вони теж поїдуть. Тому я навіть вночі ходив по різних поверхах і розмовляв з людьми, щоб вони бачили, що я на місці, що все спокійно, що все контролюється. Думаю, завдяки цьому багато людей залишилося, і ми зберегли працездатність всієї клініки.

Нам також було страшно, але не настільки, щоб побігти з Києва. Ми зібралися у мене в кабінеті, всі лікарі – мужики, принесли свої мисливські рушниці, хтось – карабін, хтось – рушницю, хтось – патрони. Вирішили, що у випадку прориву росіян до Києву ми об’єднаємося з теробороною – за два квартали від нас був штаб одного з підрозділів. Ми домовилися, якщо будуть бої, підемо воювати. Прийняли для себе рішення: ми не пустимо їх у Київ.

ПОРАНЕНІ

Ми як Інститут серця приймаємо специфічних поранених – з пошкодженнями серця, крупних судин, легень, грудної клітини. Ми на сьогодні надали допомогу, я думаю, 156 пацієнтам, вони були прооперовані, проліковані в нашому інституті. Ми забирали їх з військових шпиталів, з інших лікарень, а деяких – з фронту. Багато операцій було проведено на серці з приводу поранень – кульових, уламкових. Мене навіть запросили цього року в Брно, в Чехію, зробити доповідь про бойові поранення серця, бо в Європі люди такого досвіду не мають. Ми маємо досить гарну презентацію, з фільмами, з підходами, специфічними інструментами, які ми вже відпрацювали, які дають гарні результати.

Майже всі поранені, яких ми забираємо з військових шпиталів, мають поранення серця або крупних судин. У військових шпиталях немає апаратів штучного кровообігу, там не можуть їх оперувати так, як ми, не можуть надавати допомогу такого рівня.

Ви питаєте, чи були якісь такі яскраві випадки… Ми забрали одного хворого з військового госпіталя в комі. Там навіть вже сказали родичам, що він, мабуть, помре, бо на той період вже два тижні був у комі і не приходив у свідомість. Але ми його забрали, ще три тижні лікували, і він вийшов з коми, почав говорити, впізнав маму, тата, дружину. За тиждень він вже ходив. Ми відпустили його за два тижні в досить доброму стані. Усі були щасливі.

ОНУКИ

Під час війни у мене народилася онука, її звати Аня. Зараз їй вісім місяців. Живе в Києві з нами. Син працює зі мною в інституті. Невістка повернулася через місяць після народження дитини і весь час у Києві. Навіть під час ракетних ударів сказала, що нікуди більше не поїде. Донька поїхала у Вроцлав, бо її діти вже дорослі, а вчитися немає можливості, бо кожного дня повітряні тривоги, в школах спускаються у підвал…Тому заради того, щоб онуки хоч якесь навчання здобули, відправили їх у Вроцлав. Вони ходять у школу. Кожного дня телефоную їм, розмовляю з дочкою, онуками. Один раз, коли їздив у Чехію на конференцію з доповіддю про бойові травми серця, заїхав до них. Поїхав на машині, зробив маленький гак, заїхав на один день, побачив їх і поїхав додому.

ПЕРЕМОГА

Жодного сумніву у мене немає, що буде перемога і що ми відновимо свою країну. Українці настільки працьовиті, настільки завзяті у своїй праці, у своєму прагненні люди, і вони вже показали всьому світу, що можливо перемагати навіть без підтримки, воювати і відстоювати свою землю. Тепер, коли весь світ об’єднався навколо нас, перемога однозначно буде. Вона буде найближчим часом. Найближчим часом ми звільнимо і Крим.

КРИМ

Це моя історична батьківщина. Я не народився там, але понтійські греки, які жили на території України дві з половиною тисячі років тому, – то моє коріння. Я дуже люблю Крим. І я туди повернусь. Поїду в Керч першим потягом який буде, до церкви Іоанна Предтечі. Це перша кам’яна церква, яка була побудована на території України до хрещення Київської Русі. Мені дуже важливо знову увійти в неї. 

Слідкуйте за нашими новинами в Телеграм-каналі Субота Онлайн

Джерело: censor.net

Автор: Віолетта Кіртока

Схожі матеріали

Щоб відправити коментар вам необхідно авторизуватись.

Залишити коментар Facebook