Композитор і генерал міліції Олексій Екімян (10 травня 1927 — 24 квітня 1982): «Пісня мусить бути в стилі Івасюка і обов’язково українською мовою!» Під впливом Володимира Івасюка вірменський самородок написав 18 пісень українською!!!
При слові ”Україна” в нього яскраво спалахували очі. У вихідні та святкові дні Олексій Екімян одягав вишиванку!
Славу й міжнародний поступ української естрадної пісні примножували представники багатьох національностей. Серед них височіє яскрава постать людини неординарної, самобутньої, людини складної життєвої долі — генерал–майора міліції, вірменина Олексія Екімяна. За відносно недовге життя йому пощастило написати близько трьох сотень пісень: українською — біля двох десятків, вірменською — понад 80 (багато з них стали народними на його історичній батьківщині). З ранніх літ Олексій виявляв цікавість до музики, і його віддали ”на скрипку”. Екімян закінчив Єреванську музичну школу імені Спендіарова по класу скрипки. Він ріс обдарованим музичним хлопчиком. Видавалося, що професійна кар’єра скрипаля уже вирішена, проте доля розпорядилася інакше… У 1941 році Екімяну виповнилося 14. Почалася війна. Щоб прогодувати сім’ю, підліток пішов працювати на залізницю. А в переможному 1945–му, відгукнувшись на заклик комсомолу, з групою однолітків поїхав в Україну, у Харків, відбудовувати зруйноване німцями місто. Там він важко захворів на запалення легенів. Виходила і врятувала життя Олексієві добра українська жінка. Усе життя він свято беріг пам’ять про це. При слові ”Україна” в нього яскраво спалахували очі і зринали спогади з цього післявоєнного важкого періоду. У Харкові Екімян зустрів вірних друзів — воїнів–вірменів, які щойно повернулися з фронту. Вони не лише взяли над ним дуже уважний шефський догляд, а й змусили закінчити вечірню школу, а потім вступити у середню школу міліції. Після закінчення навчання Олексій повернувся в Єреван, працював у міліції, але в 1954–му його як перспективного спеціаліста послали на навчання у вищу школу мвс. Олексій Гургенович пройшов шлях від начальника селищного відділення міліції до заступника начальника головного управління міністерства внутрішніх справ (кримінальний розшук).
Дві долі одного життя.
Під час навчання у вищій школі мвс довелося згадати про скрипку. Після важкої, виснажливої міліцейської служби розраду Олексій Екімян знаходив у музиці. Нині варто справедливо визнати, що й у пісенному жанрі він також досягнув генеральських висот. Розповідаючи про себе, свою незвичну і дивну долю, генерал–композитор частенько вживав одну і ту ж фразу: ”Я прожив дві долі одного життя”.
Генеральське звання Олексій Екімян отримав у 1970–му. Йому було лише 43! Тоді Олексій Гургенович був наймолодшим генералом мілісрср (не враховуючи юрія чурбанова, зятя генсека цк кпрс леоніда брежнєва).
Усе життя вірменин хотів віддячити Україні.
Композитор і міліціонер Олексій Екімян не раз говорив, що саме українцям зобов’язаний життям, своїм становленням. А коли він уже чогось досяг, коли міг уже віддячити харківській жінці за те, що вона зробила, і якось полегшити її життя — доброї і щирої українки вже не стало. Він казав: “Якщо я напишу українську пісню, вона навіть на тім світі її почує!” Тому шукав тих, хто міг би з ним написати українські твори. Дуже хотів познайомитися з Володею Івасюком. Коли в 1970–х роках пісні буковинця звучали по всьому радянському союзу, стало популярним писати саме так, як пише він.
Завдяки Івасюку в ті часи написання гарної української пісні було стовідсотковим рецептом всесоюзної популярності. Так Екімян під впливом творчості Володі написав кілька популярних пісень на українські тексти. Він хотів, щоб кожна домогосподарка співала їх по всій країні. І подумав: яка ж то має бути схема написання? Це має бути пісня українською мовою!
А щоб відчути дух і українську мелодику, вирішив познайомитися через Юрія Рибчинського з Володею Івасюком, якого безмежно шанував. Награв свої мелодії, знайшов поетів, які писали тексти, і попросив, щоб Володя знайшов виконавця для цих пісень. Володя був радий допомогти і порадив Олексієві Екімяну звернутися до одного із найкращих українських гуртів тих часів — львівського ВІА ”Арніка”. І вони записали у 1975 році маленький альбом із чотирьох пісень. Згадує Юрій Рибчинський: ”Ми з Олексієм Гургеновичем познайомилися під час запису передачі “Пісня–74”. Ще до зустрічі Екімян зателефонував мені і повідомив, що хоче написати зі мною український шлягер. Я не знав тоді, хто він такий. Відразу подумалося: людина з акцентом говорить російською мовою, живе у Москві і хоче написати український шлягер — це ж напівбожевілля. Спочатку написали “Сонячний дощ”, вона стала піснею року. Її виконувала “Кобза”, потім добре вдавалося виконання львівській “Арніці”. Згодом з’явилася “Вишнева сопілка”.
А ось що найбільше запам’яталося Вікторові Морозову, колишньому вокалісту львівського ансамблю ”Арніка”: ”Автор суперхіта “Снегопад” по–білому заздрив успіхові Володимира Івасюка. Олексій Гургенович відкрив свою формулу успіху: пісня мусить бути в стилі Івасюка і обов’язково українською мовою. Так він познайомився зі своїм кумиром, розповів про свою ідею і попросив знайти “класних музикантів, які ще не задерли носа”.
Володя порадив “Арніку”. Екімян приїхав до Львова. Ми зустрілися на квартирі Івасюка. Генерал прослухав наші записи. Йому сподобалося. Він доручив написання пісенних віршів Богданові Стельмаху і Юрію Рибчинському. Запис проводили у Києві. Вірменин приїхав до столиці України у вишиванці. З нами був і Володя Івасюк. Композитор уважав, що зумів вловити українську мелодику, але в нього ”паразитували” вірменські мелізми.
Івасюк сперечався, підправляв. На одній з пісень (“Вишнева сопілка”) як бек–вокаліст заспівав і Володя. Тільки ми записалися, як уже через місяць щасливий Екімян привіз готові плити. Наші пісні звучали повсюди. Зробити це генералові вдавалося дуже легенько. У 1975 році з’явилася платівка–міньйон з чотирма піснями українською мовою (“Сонячний дощ”, “Вишнева сопілка”, “Довга дорога” і “Катерина” на вірш Катерини — Немири). Платівка мала шалену популярність. Дивно усе виглядало — вірменин писав українські пісні! І як!”
Йшов 1974 рік. «Віктор Морозов якось награв на гітарі мелодію і сказав: «Терміново потрібен вірш для пісні. Зможеш?» — розповідає художниця, скульпторка і письменниця Катерина Немира–Садовська. — Я дописувала поезію для самвидавного часопису «Скриня». Починала з неї, потім перейшла на прозу. Вірша для Віктора написала досить швидко. За кілька хвилин. Довго провозилася з іменем. Не хотіла увічнювати своє. Підбирала різні. Вони ніяк не підходили до ритму. «Що ти мучишся? Нехай буде Катерина!» — кінцеву крапку поставив Володя Івасюк. Особисто з Олексієм Екімяном не була знайома. Ми ніколи не бачилися».
1976 року Олексій Екімян записав ще чотири україномовні пісні і знову випустив на фірмі ”Мелодія” міньйон разом з ВІА ”Чарівні гітари”: ”Ти за мене заміж вийди” (вірш Миколи Сингаївського), ”Любиш чи не любиш” (вірш Iгоря Бараха), ”Киянко мила” (вірш Володимира Кудрявцева), ”Подаруй” (вірш Iгоря Бараха). Що цікаво, й цього разу своїми співавторами генерал зробив поетів, які вже мали у своєму доробку пісні–шлягери: Микола Сингаївський — ”Чорнобривці”, Ігор Барах — ”Кохану”, Володимир Кудрявцев — ”А ми удвох”.
«Його знайшов сам. У середині 1970–х перебував у москві в літературних справах. Зупинився у друга, який співав у опереті. Ми добряче випили самограю і я помітив на столі телефонний довідник спілки композиторів срср. Там і знайшов номер телефону Екімяна і відважився йому зателефонувати. Я й не знав, що він міліціонер, до того ж генерал, та й у додачу начальник кримінального розшуку московської області. Проте шанував його за написані українські пісні з Юрою Рибчинським („Сонячний дощ” і „Вишнева сопілка”, які мали популярність у всьому радянському союзі), — зазначає Ігор Барах — Олексій Гургенович добре знав „Кохану”. Тому спілкуватися було приємно обидвом, ми зустрілися через день. Я запропонував надіслати кілька своїх віршів. Досить швидко мені написалося два твори. Екімян також швидко на них написав мелодії. Так народилися дві пісні — „Подаруй”, і „Любиш чи не любиш”. Обидві виконував ВІА „Чарівні гітари”, який працював від Київської обласної філармонії.
Пригадується мені смішна історія. У тій кооперативній квартирі, яку купив, був величезний балкон. Але на ньому не було плитки. Я її „дістав” і вирішив сам покласти. Слава Богові, жодної роботи не боявся і не боюся досі. Тоді все було в дефіциті. Не було в мене цементу. А поруч будували цековський будинок. Я пішов туди. Хлопці–будівельки сказали: „Жодних проблем, давай десятку і матимеш мішок цементу. Будівництво велося близенько, тож узяв вдома тачку і привіз той цемент. Дружина відчинила двері і в її очах відразу підмітив переляк. А на вішаку побачив білий мундир з генеральськими погонами. І з кімнати вийшов усміхнений і щасливий Олексій Гургенович Екімян!
Перше, що мені тоді сказалося: „Це ж треба, перший раз у житті вкрав за гроші. Замість того, щоб надіслати рядового міліціонера для складання протоколу, приїхав генерал!” Ось так Екімян і моя Поліна жартома все це розіграли. Саме тоді москвич „вірменського розливу”, як про нього тоді говорили, прорік крилату фразу: „Я прієхал екімінізіровать Украіну!” Потім ми з дружиною були в нього вдома. Мав він величезну квартиру, як на ті часи. І була в нього величезна чеканка вірменської роботи. Був він надзвичайно гостинний і хлібосольний. Ми добряче випили і закусили. Пам’ятаю дуже смачні сосиски, подібних не їв більш ніде і ніколи. Він був настільки добродушний, що не любити його просто не можна було.
На жаль, після перенесеного в 1965 році інфаркту стан здоров’я Екімяна не поліпшився, тож на початку 1970–х лікарі настійливо радили відважному комісару міліції 3–го рангу тривалий відпочинок та лікування. Віддавши служінню в органах внутрішніх справ понад двадцять сім років, Олексій Екімян 1 березня 1973 року пішов у відставку. Після успішного виходу платівки–міньйона ”Вишнева сопілка” 1975 року генерал приїхав на лікування до Трускавця.
”Ми там зустрілися вперше, — розповідає львівський поет Богдан Стельмах. — А пісню ”Довга дорога” я писав на готову музику, яку мені від Екімяна передав Віктор Морозов. Тоді, у Трускавці, шанованого гостя поселили в шикарні апартаменти. Олексій Гургенович був скромною, небагатослівною, але інтелігентною людиною. Випивши декілька грамів дорогого вірменського коньяку, він мені щиро дякував за вдалий пісенний текст”.
Вразив пісенний генерал і старшу сестру Володимира Івасюка Галину: ”Володя познайомив мене з Олексієм Гургеновичем у нас вдома, у Львові. До речі, він тоді з якимось хвилюванням і вдячністю знайомився з мамою та сестрою Володі Івасюка. Бувала я і в помешканні Екімянів. Його вродлива дружина дуже добре говорила і розуміла українську мову, прекрасно готувала страви української кухні. На стінах висіли портрети видатних митців–вірменів, мені чомусь найбільше запам’ятався Арам Хачатурян. У передпокої на всю стіну висіла чеканка на вірменські теми. Екімян умів талановито слухати співбесідника, говорив небагато, але влучно. Що головне — мудро”.
”Коли Екімян у 1975 році відпочивав у Трускавці, я дав йому свої вірші, — розповідає поет–пісняр Мирослав Воньо. — Мені навіть пощастило двічі бувати в гостях у Олексія Гургеновича. Лише переступав поріг, композитор гостинно запрошував за стіл, який був накритий в найкращих вірменських традиціях. Генерал у своїй квартирі мав справжню студію, що тоді вважалося дивовижею! Що цікаво: усі попередні пісні українською в Екімяна були написані на готову музику, лише в ”Карпатських горах” спочатку був вірш. Я мешкав у ті часи в Рівному. Якось ввечері пролунав міжміський дзвінок, і я підняв слухавку: ”Мігослав (Екімян не вимовляв букву ”р”), єсть пєсня!” Він мені прокрутив запис ”Карпатських гір” у виконанні Дмитра Гнатюка! За відносно короткий час вірменин не лише написав музику, а й з’їздив до Києва, де разом з естрадно–симфонічним оркестром під керуванням Ростислава Бабича у виконанні самого Дмитра Михайловича Гнатюка було здійснено запис. На жаль, це була наша єдина робота. Правда, Екімян мав готову музику і запропонував мені написати вірш до пісні ”Ти за мене заміж вийди” (задум назви належав Екімяну), але текст мені не вдавався, і Олексій Гургенович віддав мелодію іншому поетові”.
Обіймаючи посаду керівника мура, Екімяну не вдалося ні добитися всесоюзного розшуку за пропалим Івасюком, ні дізнатися правду.
Скромний у побуті Олексій Гургенович не любив афішувати свою композиторську діяльність. На одному з концертів на честь дня міліції в колонному залі, коли виконали його пісню, тодішній міністр був надзвичайно вражений, що знаменитий композитор і керівник Московського обласного карного розшуку — одна і та ж особа!
Двох композиторів — Олексія Екімяна та Володимира Івасюка — пов’язувала не лише творча, а й справжня чоловіча дружба. Коли вбили великого українця, влада намагалася задурити людям голову, розпускаючи плітки та приховуючи факти, прагнула сховати сліди. А людей, що знали зайве або могли наблизитися до розгадки, — усунути. Олексій Екімян не повірив у офіційну версію та спробував встановити справжню причину смерті друга. Високий професіонал у розслідуванні найрізноманітніших карних справ, у тому числі самовбивств і вбивств, він робив усе можливе і неможливе (можна лише уявити, які формальні і неформальні зв’язки він використовував), щоб дізнатися бодай краплину правди про справжню причину загибелі свого талановитого українського товариша. І зазнав фіаско!..
Така недоступність і таємничість карної справи навіть для найвищих чинів МВС могла свідчити лише про безпосередню участь в цьому кдб чи гру.
Генерал чудово зрозумів, що проти танка на велосипеді не попреш… Шкода, але після роботи в міліції Олексієві Екімяну доля відвела не так багато років, осяяних творчим пошуком. На початку квітня 1982 року Екімяна терміново госпіталізують. Навіть на лікарняному ліжку спокійно влежати генерал не зміг. В один з вечорів він давав концерт для хворих і обслуговуючого персоналу госпіталю мвс. Через добу серце не витримало…
Помер Олексій Гургенович Екімян 24 квітня 1982 року в найпам’ятніший для вірменського народу день — день геноциду. Його поховано в Єревані, у Пантеоні (місці захоронення видатних діячів науки, політики і культури), неподалік місця спочинку Арно Бабаджаняна.
Вічною загадкою для нас усіх залишився дивний (а може, й зовсім не дивний) збіг: Володя Івасюк пропав (тоді його останній раз бачили живим) 24 квітня 1979 року. Рівно через три роки 24 квітня перестало битися серце Олексія Екімяна. Звичайно ж, світові Екімян більш відомий не як міліціонер, а як композитор–шлягерник, творчість якого часу непідвладна.
Його пісні любили, люблять і завжди будуть любити справжні шанувальники мистецтва.
Автор: Михайло Маслій
