Україна

«Під час окупації Херсона Віка говорила: «Я нікуди не поїду, я чекаю на ЗСУ»: подробиці загибелі волонтерки Червоного Хреста

Російська ракета вбила волонтерку Червоного Хреста Вікторію Яришко у той момент, коли жінка роздавала гуманітарну допомогу мешканцям Херсона. У 39-річної Вікторії залишилося двоє неповнолітніх дітей. У момент ракетного удару вони перебували в бомбосховищі поруч із місцем прильоту й першими дізналися про загибель мами. За словами друзів сім’ї, діти опинилися там не випадково — через постійні обстріли росіян перебувати в будинку, де жила Вікторія, стало надто небезпечно, і вона відвезла 15-річну доньку та 11-річного сина в місце, де було укриття. Друзі Вікторії неодноразово пропонували їй виїхати — і під час окупації Херсона ворожими військами, і зараз, коли росіяни щодня обстрілюють житлові квартали міста. Але жінка категорично відмовлялася: «Тут я потрібна людям. Я можу й хочу бути корисною».

«Те, що ми — волонтери Червоного Хреста, рашистів не зупиняло»

— Віка — така маленька, тендітна та така безстрашна й самовіддана, — розповідає волонтерка Червоного Хреста України Наталія Шатилова-Погасій. — Так сталося, що за останні кілька днів ми з Вікою та іншими дівчатами зробили багато спільних фотографій. І Віка, майстриня на всі руки, зробила три гарні рамки з фото, на якому були вона, я та ще одна наша подруга Світлана. Уранці 16 грудня Віка подарувала мені цю рамку. Сама поклала її в мою сумку, після чого я поїхала на гуманітарний склад, а Віка залишилася у нашій обласній організації — вона мала роздавати допомогу місцевим мешканцям. У місці, де я була, не було зв’язку. Пізніше мені додзвонилася Світлана (та сама подруга з фотографії) і сказала: «Ти знаєш, що прилетіло в Червоний Хрест на Московську? Віка двохсота».

Та сама рамка з фотографією

Я не повірила. Усе сподівалася, що це неправда, що, можливо, поранена, але жива… 70-річного чоловіка, який також був на місці прильоту, наші хлопці з Червоного Хреста намагалися реанімувати. На жаль, не вдалось. А Віка загинула миттєво. І зараз, дивлячись на цю рамку з нашою фотокарткою, я не можу повірити, що Віки більше немає. Таку ж рамку вона подарувала Світлані та ще одній нашій колезі. Не знаю, де вона знаходила сили та час, але вона часто робила нам зворушливі подарунки. Якщо у когось із нашої команди був день народження, Віка робила для іменинника гарний букет із цукерок. Знаючи, що у нашого командира цукровий діабет і йому не можна солодкого, для нього Віка зробила букет з овочів… Вона встигала дбати про нас, про своїх дітей та десятки людей, яким допомагала. Вона була дуже творчою людиною, любила малювати, створювати гарні вироби. Навіть під час окупації проводила майстер-класи для дітей з аутизмом та їздила до Степанівки до центру реабілітації для дітей-сиріт. Під час окупації це дуже небезпечно. Те, що ми — волонтери Червоного Хреста, рашистів не зупиняло. Наприклад, мене з двома нашими хлопцями росіяни у серпні на два дні посадили у СІЗО. Ми ніколи не знали, що на нас чекає. Але Віка щодня була на посту, допомагала людям. Брала близько до серця кожну історію. Через постійний стрес і божевільні навантаження мала проблеми з тиском, траплялися запаморочення. Але вона ніколи не скаржилася.

Після визволення Херсона рашисти почали обстрілювати місто щодня. Будинок Віки знаходиться в районі, куди прилітає кілька разів на день. Щоб уберегти дітей, Віка на якийсь час поселила їх у бомбосховищі будівлі, де знаходиться наша обласна організація Червоного Хреста. Це місце всім здавалося безпечнішим. Але тепер ми розуміємо, що це зовсім не так — росіяни навмисне обстрілюють гуманітарні центри, лікарні. І пункти Червоного Хреста, як і сталося цього разу. Зазвичай, кудись виїжджаючи, наші волонтери одягають каски. Віка, на жаль, була без неї — вона не була на виїзді, ракета прилетіла просто у наш пункт…

Віка з колегами

«Не хочу їхати, бо десь там я не зможу допомагати людям»

— Я багато разів намагалася вмовити Віку виїхати за кордон, але вона категорично відмовлялася, — розповіла подруга Вікторії Катерина. — Говорила мені: «Катю, я нікуди не поїду, я чекаю на ЗСУ». Знаю, що рашисти влаштовували у неї вдома обшуки, погрожували зброєю, поламали техніку. Але навіть після цього вона сказала, що нікуди не поїде. Коли ми розмовляли з нею востаннє, вона сказала: «Не хочу їхати, бо десь там я не зможу допомагати людям. А я хочу бути корисною».

Віка — подруга дитинства мого чоловіка та вже давно й моя подруга також. Вона чудова. П’ять років тому я почала займатися організацією дитячих свят, і Віка взялася мені допомагати в цьому. Вона декорувала кожен захід, влаштовувала майстер-класи, навчала дітей робити пін’яти (порожнисті іграшки з картону чи пап’є-маше). Її пін’яти ми відправляли дітям по всій Україні. Я часто казала, що Віка з крихітного шматка паперу може створити шедевр. Коли я проводила заходи для особливих дітей, Віка обов’язково була там — їй вдавалося порозумітися з дітками. До війни багато хто в Херсоні бачив її на Зелених Хуторах — це туристичне місце, де Віка теж проводила майстер-класи, робила дітям аквагрим. Крім того, вона працювала у школі, була учителькою прикладного мистецтва. Її старша дочка успадкувала мамині таланти, і останні кілька років вони цим займалися разом. Ми ще жартували, що підростає гідна зміна.

Волонтерство Вікі — це окрема історія. Цьому вона присвячувала всю себе без залишку. Коли почалася повномасштабна війна та Херсон окупували, вона допомагала людям день і ніч. Розвозила продукти, ліки. Мало хто знав, що вона мала серйозні проблеми зі здоров’ям. У Віки була хвора спина. Вона постійно зазнавала болю, перенесла кілька серйозних операцій. Але про це ніколи не говорила. Навіть мені, своїй подрузі, на запитання про здоров’я завжди відповідала: «Нічого страшного. У мене все добре».

Напевно, зараз єдине, що ми можемо зробити, — це допомогти її дітям, літній мамі. Для всіх, хто хоче підтримати цю сім’ю, повідомляю номер банківської картки доньки Віки — Альони: 5168 7451 0727 6682.

— Після того, що сталося, ми з хлопцями з Червоного Хреста домовилися, що приходити наступного дня не обов’язково — всі вражені, і людям потрібен час, щоб отямитися, — каже Наталія Шатилова-Погасій. — Але вранці наступного дня прийшли всі. Трагедія тільки більше нас згуртувала. Ворог хоче нас зламати, залякати. Якщо ми хоч на день закриємось, злякаємось, це буде його перемога. А цього ніколи не буде.

Слідкуйте за нашими новинами в Телеграм-каналі Субота Онлайн

Джерело: fakty.ua

Схожі матеріали

Залишити коментар Facebook