З Наталею Зарицькою ми познайомились минулого року, коли вона боролось за повернення з полону свого чоловіка Богдана, який з початку повномасштабного вторгнення рф, боронив Маріуполь і разом з іншими захисниками за наказом вийшов з “Азовсталі”. Саме тоді вона стала співзасновницею громадської організації “Жінки зі сталі”, навколо якої об’єднались родини військовополонених.
З часом вони зрозуміли, що мало повернули рідну людину додому, потрібно ще пройти досить складний шлях лікування і реабілітації. І він ускладнюється тим, що, за словами моєї співрозмовниці, в країні досі немає ні державної політики, ні комплексної програми, ні культури поводження зі звільненими з полону військовослужбовцями.
На щастя, Богдана вдалося повернути. Це сталося восени минулого року. Тому, коли ми спілкувались з Наталею, вона ділилась не лише прикладами тих, хто звернувся по допомогу до їхньої організації, а й власним досвідом.
Зачепили ми й іншу болючу тему – створення військового кладовища. Бо не мають матері і дружини дома зберігати прах своїх синів і чоловіків.
“Є НИЗКА ОЧЕВИДНИХ ПРОБЛЕМ, ЯКІ МОЖЛИВО РОЗВ’ЯЗАТИ ЛИШЕ ЗІ СТВОРЕННЯМ НАЦІОНАЛЬНОГО ВІЙСЬКОВОГО МЕМОРІАЛЬНОГО КЛАДОВИЩА”
– Ідея створення Національного військового меморіального кладовища зародилася давно, але процес практичного втілення дуже тривалий, він почався ще з 2014 року. А нещодавно ви разом з матерями “азовців” і представником патронатної служби бригади вийшли на брифінг, щоб публічно заявити про те, що президент досі не підписав законопроєкт про створення такого цвинтаря в Биківні. Більш того, тепер уже йдеться про нову локацію – за межами Києва. Як ви вважаєте, які аргументи потрібні, щоб переконати владу почати щось робити?
– Тут має переважити здоровий глузд, культура ставлення до загиблих і їхніх сімей, загальні цивілізаційні рамки і честь. В усі часи і у всіх народів вшанування пам’яті загиблих вважалося справою честі, пріоритетом і лакмусовим папірцем цивілізованого розвитку суспільства. Тому що без вшанування, без культури і без гідного ставлення до тих, хто своє життя віддав за незалежність і суверенітет, не може бути майбутнього. На чому нам виховувати прийдешні покоління?
Не треба боятися того, що у нас великі жертви і великі втрати. Це треба прийняти, визнати і показати, якою ціною нам дістається свобода і незалежність.
– Вважаєте, що створення військового кладовища буде вказувати на ту кількість жертв, яка в нас є, і саме це зупиняє чиновників від подальших дій?
– Вочевидь, є певні перестороги. І навіть були у росіян пересмикування ситуації, коли йшлося про виділення сотні гектарів землі під кладовище. Вони заявляли, що, мовляв, подивіться, скільки в українців жертв, щоб стільки землі виділяти для поховання. Але то культура росіян, вони не можуть зрозуміти, що там буде і церемоніальний майданчик, і парк закладено, де можна просто посидіти, подумати про загиблого побратима. Це у них ховають стоячи по пояс, у целофанових пакетах з метою економії всіх ресурсів. У нас має бути взято за зразок Арлінгтонський національний цвинтар. Та й взагалі, якщо розглядати історію всіх воєн, то й у Великій Британії, і в Сполучених Штатах Америки, і в Греції, і в Італії є величезні військові меморіальні кладовища – комплекси, де з почестями поховані і вшановуються загиблі.
І знаєте, який ще є аргумент на користь того, що потрібно побудувати саме військове меморіальне кладовище? Бо, по-перше, звичайні кладовища переповнені. По-друге, є частина сімей, які виїхали за кордон. І для них десь місяць займає процедура погодження щодо вивезення праху.
І третя причина – це те, що, на жаль, в Україні є зрадники, є колаборанти, диверсанти, які паплюжать могили героїв. Надто коли йдеться про загиблих бійців добровольчих батальйонів “Азов” і “Айдар”. Крадуть прапори, розкурочують могили. І рідним загиблих ще й цей стрес доводиться переживати.
Якщо це буде національний меморіальний комплекс, то цього не буде за визначенням.
Знаєте, чим відрізняється поховання загиблого на війні воїна від звичайного поховання цивільної людини?
Суть саме в тому, щоб віддати шану, віддати належне, коли приїжджають делегації в Україну й наші представники влади ідуть і покладають квіти в пам’ятні дні.
Також на звичайному кладовищі не можна передбачити таку річ, як пам’ятна табличка. Але ж, на жаль, не всі тіла можна буде повернути. А людина загинула за Україну, і про це відомо. Хіба така людина не заслуговує на вшанування, а її рідні – на те, щоб їм було куди прийти?
Тобто це низка таких очевидних проблем, які можливо розв’язати лише зі створенням національного військового меморіального кладовища.
– Якщо дружина чи батьки загиблого перебувають на окупованій території, куди везуть його тіло і що далі відбувається?
– Його вивозять із зони бойових дій і є можливість після кремації зберігати урну з прахом у морзі. Але термін такого зберігання – до одного року.
І цей рік скоро минає у багатьох родин, й вони на роздоріжжі, що робити. Бо коли рік спливає, родина має забрати прах і поховати його.
– Є проблеми з виділенням місця на звичайних кладовищах? Наприклад, у Києві?
– Так, є проблема. І дівчата, приміром, із нашої спільноти, ховали за межами міста в громадах. Неля, наприклад, свого сина поховала в Білогородці.
– Це мама бійця, яка була з вами на брифінгу?
– Так. У неї теж спочатку була дилема: поховати чи чекати. Патронатна служба бригади казала про те, що передбачається створення меморіального кладовища, і мати не ховала урну з прахом. Вона стояла в неї на комоді разом з прапором і відзнаками її сина. Та коли вона приходила офіс, ми бачили, як вона переживає. Невиспана, з мішками під очима, зі сльозами на очах, казала: “Я вже просто не витримую. Я щоранку прокидаюсь і бачу його прах. Він зі мною в кімнаті. Я не можу, я маю віддати землі його тіло, упокоїти і заспокоїтися зрештою сама”.
Десь місяць вона була в такому підвішеному стані, а потім поховала сина там, де живе її сестра.
– Скільки ще таких матерів, які живуть в одній кімнаті з прахом сина чи доньки, які загинули за Україну, і чекають, коли зможуть їх поховати на військовому кладовищі?
– Ми сьогодні звірились з іншими громадськими організаціями. Рахунок на тисячі. Навіть є дружина одного бійця, яка тепер на зустрічі з можновладцями приходить зі своїм чоловіком у вигляді праху. Це Вікторія Красовська. Були вже брифінги з міністром Лапутіною, з представниками інших уповноважених органів, і вона просто приходила і казала “Я не одна, я сьогодні зі своїм чоловіком” – і діставала урну з прахом з пакета. На це просто боляче дивитись.
– Як на це реагують чиновники?
– Чиновники на це реагують цинічно. Якби реагували по-іншому, то кладовище вже було б.
– Ви не думаєте, що багато хто вже “звик” до чужого горя і сприймає це байдуже?
– Учора ми зустрічалися невеликою компанією з військовими і один з них сказав: “Напевно, нас не навчила війна 2014-го, тому ми маємо повномасштабне вторгнення”. Але те, що зараз є за фактом – байдужість, “втома” від війни, ескапізм, а подекуди й відверте наживання на війні – нас обрікає екзистенційно на те, щоб ця війна тривала далі. Бо якщо ми не зробили висновків з попередніх уроків, то життя вчитиме нас далі”.
Так, війна – це завжди горе, люди звикають до всього. Але це все не закінчилось. І якщо так сприймати це зараз, десь класти бруківку, десь не закладати меморіальне кладовище, – це відгукнеться. Я солідарна з цим військовим: якщо ми не робимо висновків, життя нас наздожене з цим.
– Законопроєкт, який так і не підписав президент, стосується саме кладовища в Биківні, а не деінде, правильно? Чи можна будь-яку ділянку в іншому місці віддати під нього?
– Ні, це саме потрібно ділянку в Биківні передати у відання Мінветеранів для того, щоб розпочати там будівництво. Це така формальна відмашка.
Тим паче, що Биківню вже погоджено з усіма інстанціями. І Биківня не була першою локацією. Це вже була третя запропонована локація. Компромісна.
Ми тому і брифінг провели, бо не називають причин, чому не Биківня. Ще місяць тому всі у чиновницьких кабінетах переконували, що будувати треба саме там. А тепер різко розворот на 180 градусів у протилежний бік.
Чому так сталося? Хто ці невидимі особи, чиї інтереси тепер відстоює Мінветеранів на противагу інтересам тих, кого справді має відстоювати?
– Хотіла уточнити: якщо рідні все ж залишаються на окупованій території, а час, який відведено на зберігання праху в морзі спливає, хто може організувати поховання?
– Загалом питаннями поховань мають займатися військові частини. Мають виділяти кошти, допомагати родинам. У цьому плані простіше бригаді “Азов”, бо там цими питаннями займається патронатна служба.
До нашої організації зверталась подружня пара, у яких загинув товариш. А його мама була на тимчасово окупованій території, виїхати не могла. Вони прийшли до нас і кажуть: “На жаль, нам відмовили у виділенні коштів, ховати немає за що”. Єдиною зачіпкою було те, що хлопець був нагороджений посмертно і наказ на нагородження виданий Національною гвардією. А вони сказали, що він був у 109-й окремій бригаді тероборони. Як так? Національна гвардія представила до нагороди, а бригади ТрО належать до ЗСУ. Ми вже в команді вирішили, що самі зберемо кошти на поховання, але про всяк випадок почали шукати, а де ж він насправді служив. Виявилось, що він дійсно спочатку був у ТрО, а потім його “Азов” до себе прикомандирував. І патронатна служба “Азова” поховала цього хлопця.
“ТЕ, ЩО ЗАРАЗ ВІДБУВАЄТЬСЯ, – ЦЕ ПРОСТО ПРОФАНАЦІЯ. НА ОСНОВІ НЕПОВНИХ ОБСТЕЖЕНЬ ВИДАЮТЬСЯ СФАЛЬСИФІКОВАНІ ВИСНОВКИ”
– Наталю, давайте поговоримо про живих. Коли президент анонсував засідання РНБО щодо системи роботи військово-лікарських комісій, у своєму зверненні він наголосив, що зараз ця система працює негідно, а ставлення співробітників до військових і своїх завдань — аморальне. Але це можна було б вирішити і без президента, якби всі дотичні служби працювали нормально. Мене цікавить ваш погляд на роботу ВЛК, тому що ви постійно працюєте і з військовими, і з їхніми родинами. Що першочергового треба зробити, щоб людям було легше проходити такі комісії і їх припинили там принижувати?
– Перше – це належна ревізія стану здоров’я оборонця, який прийшов на військово-лікарську комісію. Тому що, вочевидь, недостатньо поміряти пульс, тиск, температуру і з указкою перевірити зір. А потім констатувати, що умовно в тебе руки-ноги є, при цьому ігнорувати будь-які скарги. Тобто варто проводити якісне обстеження і слухати, що тобі каже боєць.
Друге – це провести курси для лікарів, на яких навчити їх спілкуватись із бійцями. Бо коли ти маєш справу зі строковиками – це одне, а геть інше, коли ти спілкуєшся з бійцем, який пережив важкий травматичний досвід.
Третє – це зміна системи таким чином, щоб вона ходила за бійцем, а не він за нею. Маю на увазі довжелезні черги, де випробовується гідність наших захисників. Максимально потрібно все автоматизувати і цифровізувати.
Те, що зараз відбувається, – це просто профанація. На основі неповних обстежень видаються сфальсифіковані висновки.
– Що ви маєте на увазі, кажучи про сфальсифіковані висновки?
– Наведу конкретний приклад. Боєць втратив у полоні 45 кілограмів ваги, його не зважили, не порівняли стан до полону і після. Не зробили ні МРТ, ні жодного додаткового аналізу, крім загального аналізу крові.
Навантаження в середньому на спеціаліста в цій ВЛК було від 50 до 100 бійців на день. Звісно, що при такому навантаженні лікар не може, як-то кажуть, голову підвести на бійця.
У результаті цей боєць на другу добу після повернення з полону отримав висновок з такими діагнозами: артифіціальний дерматит (це за фактом опіків від стяжок), ПТСР і помірна білково-енергетична харчова недостатність.
Далі йдуть шпиталі. І лише в третьому вже належним чином беруть аналізи на гепатит, статеві хвороби. На СНІД не мають права взяти аналіз, тому що потрібна проінформована згода. То в чому питання, беріть цю згоду і перевіряйте! Вони тортури пережили. Невже не можна аналізи бодай на вірусні хвороби належним чином узяти?
І що це за констатація помірної білково-енергетичної недостатності, коли у хлопців мінус 20 кг ваги і більше після перебування в полоні?!
Я вже мовчу про контроль інших показників.
Наприклад, у людини зір упав на 5-8 рядків, пишуть, що придатний і що питання з зором можна вирішити окулярами. Проблеми зі слухом – купуйте слуховий апарат. Контузії – це взагалі на думку лікарів у таких комісіях тривіальна річ.
Сумно те, що не передбачено ні лікування очей, ні придбання того ж слухового апарату. А деяким бійцям на ВЛК забувають зазначити, що вони потребують протезування.
– Як це забувають?
– Ось так. У нас є конкретний випадок бійця Руслана Сербова з позивним Давид, якому на ВЛК забули написати, що він потребує протезування. А він втратив ногу на “Азовсталі”, полетів у Маріуполь з добровольцями на гвинтокрилах.
Рік не міг пройти МСЕК. Досі не отримує виплат і пенсії за інвалідністю.
І доки ми не зробили цей випадок медійним і не відгукнулись небайдужі люди з профільного комітету Верховної Ради, нічого з цим неможливо було вдіяти.
Організація роботи військово-лікарських комісій викликає чимало питань. От уявіть, приходить боєць із наслідками психотравми, з відчаєм і бачить чергу з 50 чоловік, а потім ще дізнається, що за записом приблизно стільки ж людей, які фізично не можуть стояти в черзі. Він розвертається і йде.
Чи інша ситуація, коли такому бійцю кажуть, що йому треба у військкомат звернутись. А що робити, якщо військкомат зруйновано? Або відправляють на ППД, який фізично в Маріуполі знаходиться. Це просто жах.
Окрім того, проходження ВЛК ускладнюється тим, що вимагається наявність актів службового розслідування про те, як було отримано травму. Щоб їх мати, треба написати пояснення і знайти двох свідків, які бачили, за яких умов це сталося. А у багатьох хлопців свідків або немає, або вони двохсоті, або трьохсоті, або в полоні. І ти сам фактично маєш собі організувати службове розслідування, щоб на ВЛК пов’язали твої травми із захистом Батьківщини.
Тобто бюрократії дуже багато. І якщо немає родини, яка підставить плече, то все вкрай скрутно.
– Командування Медичних сил зовсім цього не бачить?
– В НГУ командування адекватне, вони розуміють ці проблеми. А в ЗСУ… Знаєте, ми навіть обговорювали те, що треба роз’яснювати, чим відрізняється поранений від полоненого. Ми їм починаємо пояснювати: а давайте як експеримент будемо проводити наради стоячи. Постоїмо три години, щоб хоч трохи розуміти хлопців, які щодня в полоні стоять по шістнадцять годин. І таке шістнадцятигодинне стояння триває місяцями. Результат – вибитий хребет, навантаження на ноги. А належної ревізії цього на ВЛК немає. І те, що були тортури застосовані, й те, що хлопці пережили реально голодовку, теж важко пояснити. Як і те, що людина після полону постійно перебуває в стані голоду і за короткий період дуже швидко від’їдається. Тобто організм за 5-7 місяців втратив 20, 40, а то й 80 кілограмів, і за такий же період часу вже після повернення ця вага повертається.
Ви уявляєте, що відбувається у людини з серцем і серцево-судинною системою і наскільки розбалансовані показники крові, якщо копати далі, не обмежуючи загальним аналізом? Це повне розбалансування гормональної системи.
Одна з військових лікарок нам сказала так: якщо хлопцям дати спокій, відправити їх в Альпи, забезпечити гідну пенсію, то у них через 8 років із ймовірністю 99,9% буде або інфаркт, або інсульт. Тобто навіть якщо створити найсприятливіші умови, це очевидні наслідки пережитого, які “вистрілюють” через такий час.
Тому ми зараз замислюємось над постановкою питання про довічний патронат і постійний контроль показників стану здоров’я тих, хто пройшов полон.
Наведу приклад. Після від’їдання дуже згущується кров, підвищується рівень тромбоцитів. Це ризик інфаркту, інсульту. І відомий випадок смерті командира одного з батальйонів полку “Азов” Олега Мудрака в 36 років. Він був захисником Маріуполя і пройшов полон. Вони з моїм чоловіком у сусідніх камерах у Донецькому СІЗО сиділи. Але його трохи частіше водили на допити.
Людина була на піку свого фізичного розвитку, становлення – це був мужній воїн. Суспільство не бентежить, що він помер у такому віці від того, що серце зупинилось?
І взагалі ніхто не відслідковує, що ж трапляється із захисниками, яких звільнили з полону. Ніхто належним чином не систематизує цю роботу і не веде статистики.
– Який шлях проходять люди, яких звільнили з полону, з погляду медицини?
– На сьогодні Координаційний штаб із питань поводження з військовополоненими розробляє з цього приводу окрему програму. А поки можу вам розповісти, з чим ми зіткнулись. Це двотижневе ушпиталювання. Фактично держава знайшла безкоштовний хостел для розміщення цих військових.
За цей період, крім того, що роблять УЗД, кардіограму, проводять огляд у різних спеціалістів, ще мають відновити документи. Але з документами теж проблема. Не всі документи і не всім вдалося відновити.
Окрім того, в цей же період медичного обстеження проводиться опитування звільнених із полону спецслужбами, які з’ясовують, що відбувалося в полоні.
Далі пропонується 30 днів відпустки за станом здоров’я або санаторій. Але треба ще пройти ВЛК. Не знаю, як це відбувається в ЗСУ, а в НГУ, до якої належить бригада “Азов”, ось так працює система.
Потім ще 10 днів відпустки може надати військова частина.
При цьому якщо виявлено серйозні поранення, інші травми, переломи, які неправильно зрослись, то ще можуть прооперувати людину. Але, знову ж таки, є звернення до нашої громадської організації про те, що це не завжди роблять. Наприклад, у бійця неправильно зрослася рука, він не може автомат тримати. А його два тижні після полону потримали в шпиталі й відправили у військову частину далі нести службу.
Мама перебуває за кордоном і звертається до нас, каже: “Наталю, будь ласка, порекомендуйте якогось військового лікаря моєму синові. Йому дали 10 днів відпустки від військової частини, бо командир бачить, що об’єктивно є проблема”. Звісно, ми б хотіли допомогти, але який лікар йому за 10 днів перескладе руку, щоб він міг на службу повернутися?
– Що далі після 10 днів відпустки, яку може надати військова частина?
– Повернення на службу.
– Тобто треба прийти до тями, відновити здоров’я за 40 днів сумарно?
– Коли хлопці повертаються з полону, у них фактично нічого немає. НІБ видає комплект одягу на перший період часу. Але ти реально тиждень-два витрачаєш на те, щоб відновити гардероб. Чому такий період часу? Бо ти надовго не можеш відірватись від вбиральні. Бо що б не з’їв, ти отримуєш отруєння організму. Це наслідок тривалого голодування. Якось це пояснити чиновникам важко. Хоча б приїхали, відвідали цих бійців.
І ще один нюанс щодо того, чому ви відстоюємо окремі протоколи ревізії стану здоров’я і лікування звільнених з полону. Йдеться про те, що тримання в шпиталі з жорсткою пропускною системою, з розпорядком дня і контролем санітарів, а якщо це психіатричне відділення, то ще й з обшуком, створює експозицію на полон. І завдає ще більшої травми.
– Чи залишається в людини певний страх того, що коли вона повернеться на фронт, то теоретично може знову потрапити в полон? Він якось пропрацьовується спеціалістами?
– Ніяк. Ви перша, хто поставив це питання за понад рік, відколи почали відбуватися перші серйозні обміни.
До речі, є випадок, коли людина справді була двічі у ворожому полоні. Це Євген Чудніцов, позивний Чудік. Уперше він пробув у полоні 2,5 року. А другий раз він на рік потрапив у полон. Ви тільки можете уявити рівень тортур, який був.
Ми спілкувалися з Євгеном після його звільнення на форумі, організованому патронатною службою “Азову”, де він виступав. Коментуючи систему реабілітації, він сказав, що зараз вона трохи краща. Але загалом його резюме було невтішним. Він сказав приблизно так: як я можу думати про відновлення здоров’я, якщо я маю думати, як мені акти службового розслідування зібрати й решту папірців?!
Він розповідав, що коли був у полоні вперше, то втратив зуби. От, до речі, протезування зубів загалом ніяк не передбачено. Толку від того, що звільненого з полону бійця оглянув стоматолог? Держава не надає лікування зубів і протезування втрачених.
Лише деякі приватні клініки з власної ініціативи лікують наших оборонців безкоштовно. Але їх мало і вони переважно в Києві.
– Щоб поставити імпланти, якщо втрачені зуби, треба час. І щоб організм був до таких операцій готовий.
– У мого чоловіка мінус три зуби. Але ми не займаємось питанням протезування з кількох причин. Перша – це те, що у нього дуже чутливі зуби, вони руйнуються. Вони стали крихкі через повну демінералізацію. Друга причина – повна невизначеність. Він зараз вчергове проходить третю ВЛК. Тому коли ти не знаєш, де будеш завтра, про яке протезування може йтися?
– Як на мене, проблема в тому, що у нас досі немає комплексної програми для людей, які повернулися з полону, яка б охоплювала різні питання. Чи вона просто не афішується?
– У нас немає ні державної політики, ні комплексної програми, ні культури поводження зі звільненими з полону військовослужбовцями. В програмі, яку закладає Координаційний штаб із питань поводження з полоненими, на реабілітацію відводиться 30 днів. Ми ж пропонуємо 90. Бо за місяць лише більш-менш унормовується кишково-шлунковий тракт. І якусь одежину ти встигаєш купити. Але через місяць вона тобі вже неактуальна, бо ти від’їв 15 кілограмів і не влазиш у речі, які купив.
– У звіті Рахункової палати йдеться про те, що у 2019–2022 роках понад 83 тисячі постраждалих учасників Революції Гідності й ветеранів, які боронили Україну на Донбасі, не отримали якісних, доступних і безоплатних послуг з реабілітації і реадаптації.
Аудит встановив, що за чотири роки не сформовано ні повного пакету послуг із реабілітації й реадаптації цієї категорії громадян, ні системи їх надання. Загальну кількість ветеранів війни належним чином не обліковано. Уповноважені органи й установи не розробили стратегій переходу громадян від військової служби до цивільного життя. Чому такі сумні показники, на ваш погляд, якщо так багато відомств відповідають за побудову якісної системи таких послуг?
– Забагато відповідальних. В українській мові є гарне прислів’я: сім няньок, а дитина плаче. Тут приблизно те саме.
До того ж, раніше не ті масштаби були поранених і травмованих війною військових. А тепер масштаби такі, що не ставити гострих запитань і не казати про це не вийде. Я якось на своїй сторінці у “Фейсбуці” написала: “Відреабілітований мінеральною водою, фіточаєм і лікувальною фізкультурою ветеран буде величезною загрозою і викликом для суспільства”. Тому що не було належної психіатричної експертизи, належного відновлення, стабілізації, реінтеграції в суспільство. Було лише окозамилювання і три послуги, які я вам назвала, й вони чітко зафіксовані в звіті Рахункової палати.
Ми ж не знаємо, що у ветерана в голові, і як відіб’ється у просторі й часі психотравма, якої він зазнав через війну. Ми тільки можемо з острахом, як у дзеркало заднього виду, дивитись на досвід США, де 50% людей, коли бачать перед собою безхатька, вважають, що це ветеран. І ми можемо згадати ті взяття заручників в класі чи на зупинці транспорту, фізичну ліквідацію заручників. Тому що не було ревізії, належного лікування, належного піклування і належного ставлення.
Тригерів сьогодні у суспільстві для тих, хто повертається з фронту, дуже багато. Тому треба готувати ветерана до повернення у суспільство і насаджувати в суспільстві культуру ставлення до цих людей.
Та з командою профільного міністерства, яке покликане за це відповідати, на сьогодні це реалізувати неможливо.
– Міністерство не нове, там були й інші команди. Але аудит встановив, що у 2019–2022 роках видатки на психологічну реабілітацію в держпрограмі скоротили у 2,7 раза, натомість у 1,8 раза збільшили суму коштів на санаторно-курортне лікування (з майже 338 млн грн до 624 млн грн). Навіть за такого суттєвого скорочення видатків на психологічну реабілітацію протягом чотирьох років не використали й повернули до держбюджету 62,5 млн грн. Я не розумію, як таке може бути. У людей, які повертаються з зони бойових дій, немає запиту на таку допомогу?
– Поясню. 90% військових на сьогодні не мають посвідчення учасника бойових дій і не мають такого статусу. Якщо вони не визначені як учасники бойових дій, їх відповідно немає в реєстрі. А частина з тих, хто входить у 10%, це посвідчення втратили і не можуть відновити. Наприклад, мій чоловік втратив посвідчення на “Азовсталі” і йому його досі не відновили. Хоч його повернули з полону торік у вересні.
При цьому Міністерство ветеранів пропонує зараз нову опцію – помічника ветерана. Але чиновники не відповідають на питання, хто може скористатись цією послугою і з чим ветерану будуть допомагати. З пільгою на встановлення стаціонарного телефона? Чи з чим? Тобто, тут має бути і ревізія законодавства, і ревізія пропонованих пільг.
– Звідки у вас така статистика, що 90% не отримали посвідчення і статус учасника бойових дій?
– Так це від самих хлопців. Наведу приклад. 25 травня на запорізькому напрямку бійцю 47-ої бригади Андрію Смоленському відірвало обидві руки, вибило обидва ока. Він чує лише на одне вухо – потребує операції. Він не може говорити звичайним голосом, бо в нього пробита грудина.
Ми з ним спілкувались. Я поцікавилася, чи отримав він статус інваліда війни і чи є у нього бодай посвідчення учасника бойових дій. Відповів, що немає. Про що ще говорити?
Ви теж можете поспілкуватися з військовими, запитати, чи у них є посвідчення.
Знаєте, чому ще немає системи, про яку ви запитували? Бо кожна команда, яка приходить у міністерство, бачить, що можна взяти грант, і беруть такі гранти під якісь певні задачі, окреслені донором. І пофіг абсолютно на реальний стан речей у суспільстві. Наприклад, зараз модно видавати гранти під якісь стратегії. А як закінчується грант, закінчуються і стратегії.
– Яким має бути повернення ветерана в суспільство? Що робити з працевлаштуванням? Адже не всі зможуть повернутись на ті робочі місця, які займали до війни.
– На мою думку, зараз адекватно почали реагувати на запити ветеранів, у Державній службі зайнятості.
Але ми також розуміємо, що буде велика проблема, коли після війни люди почнуть повертатись з фронту. Розуміє це і бізнес. Тому, що у великих компаніях значна частина працівників попала під мобілізацію і буде повертатись на свої робочі місця вже не тим, ким вони були раніше.
Ще є люди, які все своє свідоме доросле життя воюють. Що робити з ними?
Що з усім цим розібратись, свою діяльність в нашій організації ми поділили на модулі. Наприклад, боєць потрапляє в полон. Що робити родині? Напрацювали алгоритми.
Далі – його повертають. Як його реабілітувати і як бути з його ресоціалізацією.
Ми почали партнеритись з компаніями, які пропонують робочі місця для наших хлопців. І вони роблять це настільки делікатно і правильно, що намагаються звіритись безпосередньо з військом і його родиною, щоб розуміти, що саме людині потрібно, щоб взяти її на роботу і як зробити цей вхід максимально м’яким.
Ми почали робити фокус-групи і запитувати у військових. І почули доволі здорові ідеї. Можу кількома поділитись. Наприклад, один з військових сказав: мені не потрібен пільговий стакан соку, за який звичайний роботяга має заплатити 50 гривень. Мене це принижує. Але я відчуваю, що певним чином я ніби відстав від своїх друзів, які були в цивільному житті. Вони мають навички роботи, яких немає в мене”. Тому, на його думку, військовим потрібен більший термін на навчання. Бо дурні ніколи не сумніваються, у розумних людей завжди є певні побоювання не виконати роботу на належному рівні.
І компанії відгукуються на те, що їм потрібно дати більше часу, аби вони працювали якісно і почувались на своєму місці.
Ще одне питання, яке піднімають хлопці – це додаткова відпустка. За законом вони мають додаткові два тижні. Але буває, що на тебе “накочує”. Зранку встав – якась невідома тривога, розумієш, що можеш зірватись. І тобі треба побути на одинці день або два. Тому хлопцям важливо, щоб була можливість подзвонити начальнику і він з розуміння поставився до прохання про відгул в рахунок цієї додаткової відпустки.
Психологи нам пояснюють, що жінка переживає катарсис і розкривається по-справжньому, коли народжує дитину. А чоловік здебільшого народжується як захисник на війні. І на цьому піку повернути його в буденне життя дуже важко, він шукатиме вихід цьому адреналіну, який отримував там. І можуть бути проблеми. Тому найкраще, що ми можемо запропонувати – це робота в компаніях, які спрямовані на оборонний сектор. Бо росія нікуди не дінеться, загроза буде завжди. І вони знатимуть, що там теж будуть захисниками.
Слідкуйте за нашими новинами в Телеграм-каналі Субота Онлайн
Джерело: censor.net
Автор: Тетяна Бодня
