Україна

«Найважче — знаходити дитячі тіла. А це відбувалось постійно»: працівник ритуальної служби про масові вбивства мирних жителів Харківщини рашистами

За своє життя та 20 років праці Віталій Боровий багато що бачив і, здавалося, звик до своєї роботи у ритуальній службі, де завжди печаль та біль. Та хто ж міг подумати, що у XXI столітті він збиратиме тіла своїх сусідів і, ковтаючи сльози, ховатиме їх…

Від початку повномасштабного вторгнення рф в Україну Віталій Боровий з Ізюма, що на Харківщині, не мав жодного вихідного, адже він зі своєю колегою були єдиними працівниками ритуальної служби у місті, які не припинили роботу… Щодня до нього звертались люди із проханням допомогти поховати їхніх рідних. І Віталій всю цю роботу виконував безплатно, часто ризикуючи життям під кулями. Саме він був одним із тих, хто ховав у лісі цивільних та військових, самотужки виготовляючи з дерева хрести та труни, підписуючи кожне тіло, що й допомогло після деокупації міста ідентифікувати значну частину людей, вбитих рашистами.

— 24 лютого зі сторони Балаклеї та Куп’янська активувалися бойові дії. Люди розповідали, що у селах вже російські танки. Чесно кажучи, спочатку не всі вірили. Але вночі вже довелось повірити, — розповідає Віталій Боровий. – Чому я не виїхав? Я такої думки навіть не мав. По-перше, у місті сформувався загін територіальної оборони. У мене знайомий працював директором кладовища, то він віддав їм сторожку, буржуйки, й вони зі зброєю чекали на ворога. По-друге, була надія, що українська армія швидко дасть бій цим негідникам. Але почались масовані обстріли вдень та вночі. Ізюм зумів вистояти півтора місяця. І коли тероборона покинула лівий берег, зірвали мости. Ми опинились відрізані річкою Сіверський Донець, яка розділяє місто навпіл. Моя донька з онуком залишились на іншій стороні. Тільки з часом вона вибралась з того пекла та виїхала до Німеччини. Ті мешканці Ізюму, хто намагався пройти пішохідним мостом, гинули від ворожих куль. Відразу було багато загиблих цивільних. Невдовзі місто окупували.

Віталій Боровий був одним з тих, хто ховав у лісі цивільних та військових, самотужки виготовляючи з дерева хрести та труни

— Розкажіть, що тоді відбувалось. Чи багато фіксували жертв серед мирного населення?

— Коли окупанти зайшли в Ізюм, поставили свої гармати й бомбили. Та найстрашніше, що довелось бачити, — це ворожа авіація. Авіабомби падали скрізь, від них було неможливо сховатись. Особливо потерпали багатоповерхівки, фото яких бачив увесь світ. Гинули невинні люди. Тоді жителі міста у відчаї йшли до хазяйки нашої ритуальної служби, просили труни, благали допомогти з похованням, бо в місті вже мої колеги не працювали. На свій страх та ризик ми погодились. Хоча й самі були мішенню для ворога. Нам не одну машину спалили, а скільки разів вороги відкривали вогонь, коли я був на кладовищі.

— У вашій службі хто на той час займався похованнями?

— Хазяйка на початку літа через проблеми із серцем виїхала у Вільнюс. Я лишився за старшого. Був там як управляючий автомобільними бригадами, і водій, і обліковець. Тобто я не лише займався питаннями перевезення тіл, а й вів лік тим, хто поступив. Крім того, моя колега Тамара була управлінцем у сфері самих послуг.

— Очевидно, що ви не очікували такої кількості вбитих. У вас закінчились труни. Як справлялись?

— Після окупації міста зорганізувалась «двохсота» бригада, вони клали дошки через зірваний міст і з одного берега переносили тіла на інший. Після того машина ритуальної служби їх забирала й хоронила. В нашій частині Ізюма цим питанням займались вже ми з Тамарою. Звісно, труни швидко закінчились. Тому я сам їх збивав, вмикаючи генератор. Не було з чого робити хрести, просто збивав дві дошки, підписуючи маркером. Морг не працював через відсутність світла, можете уявити, що відбувалось. Зазвичай у більшості загиблих родичів поруч не було, вони або виїхали, або теж загинули. Тому ідентифікувати особу допомагали документи, я конспектував, де саме знайшли тіло, ставив номер. Якщо у людини не було документів, просто фіксував у своєму журналі номер, приблизний вік, стать. Клав іконки, похоронні грамоти, аркуш із власним прізвищем у файлі. Хоронили ми жертв цієї війни на всіх кладовищах Ізюма. Потім росіяни почали погрожувати та заборонили. В очі випалювали мені, що це Україна вбила всіх людей і вони судитимуться ще. Хоча ми ж чудово бачили, хто вбивав і як щодня летіли ракети з окупованого Куп’янська. Зрештою, нам дали дозвіл ховати людей в одні частині цвинтаря в лісі, де потім й було зафіксовано на весь світ масове поховання.

Хрест на одній з могил масового поховання під Ізюмом

— Що вас найбільше вразило?

— Коли росіяни сюди зайшли, люди виходили набрати води, бо її, як і газу, світла, не було. Їх цинічно вбивали касетними снарядами, вулиці були всіяні тілами. Й що ви думаєте, після того вороги казали, що думали, що в місті вже нікого нема, тому й гатили. І це при тому, що над нашими головами постійно літали дрони й все вони чудово бачили. Вони просто знищували мирних людей. Я втратив багато знайомих, друзів, близьких… Та найважче — знаходити дитячі тіла. А це відбувалось постійно. Тіла, поховані нашвидкуруч сусідами чи родичами у дворах будинків чи просто десь на клумбах, — це не страшний сон, такою була реальність. Люди в той час збирались, бо знали приблизний час, коли ми приїдемо. Ми ці тіла викопували. Більшість — понівечені. Місцева окупаційна влада давала кран, екскаватор, бо через кілька місяців з-під завалів було чутно запах. Після того тіла у мішках передавали нам. Гинули цілими родинами. Якось під Ізюмом, в селі Кам’янка, на одному з подвір’їв, де жили окупанти, знайшли скелет цивільного — його просто спалили. На тому місці лежали упаковки з їхніх пайків, недоїдки. Траплялись мені й тіла наших бійців, одного у формі витягнули з-під завалів.

— Ви працювали безплатно?

— А хіба я міг взяти за це кошти? Кожна людина повинна бути гідно похована, крапка. Допомагала ще наша хазяйка, залишила пальне, надсилала кошти.

— Чим займаєтесь після деокупації міста?

— Всі тіла з цивільного поховання ми завезли до моргу у Харків. І досі отримуємо виклики з міста та навколишніх сіл про моторошні знахідки. Коли буваю у селах, навертаються сльози: вони майже знищені.

— А чи доводилось знаходити тіла ворогів?

— Наскільки я розумію, багатьох вони самі ж спалили. А інші після ексгумації вивезли в Харків, там цілі вагони-рефрижератори.

— Як не збожеволіти, переживши такі жахіття?

— Дуже важко психологічно, бо, повторюсь, розірвані дитячі тіла — це дуже боляче. Розумію, що іншого варіанту нема, мушу робити свою роботу. Ось днями 9 тіл возив на ексгумацію, а ще ж було 4 похорони. Маємо повернути рідним тіла близьких, це й дає мені можливість не опускати рук. Але тепер смерть стала для мене неспокійною…

Слідкуйте за нашими новинами в Телеграм-каналі Субота Онлайн

 

Джерело: fakty.ua

Схожі матеріали

Залишити коментар Facebook