…Десяте лютого 1989 року. Вільнюс. Передсвітання. На платформі залізничного вокзалу, ще з кількома членами Громади українців Литви, я зустрічаю учасників театру-студії “Не журись!”, яких запросив був до нас на гастролі. З колективу театру особисто знаю тільки Андрія Панчишина і Тараса Кулая.
Мороз не на жарт. Народ у пальтах і шубах. А один із гостей, бачу, спустився з вагона у білих легеньких свиті і штанях на голе тіло й у сандалях. Я підбігаю: “Одягайтесь скоріше!” “А мені не холодно, – спокійно відказує той. – Міг би і босоніж, але люди сахатимуться”.
Хтось із “Не журись!” пояснює, що це Василь Жданкін, кобзар, і що він так загартований.
Потім – приголомшливе враження від співу Жданкіна на сцені вільнюського Палацу залізничників. Тоді здавалося, що я чую цей могутній голос уперше. Але недавно, завдяки спілкуванню з товаришем по навчанню* і життю Олександром Куциком з Ужгорода, виявилось, що це не так. І що Олександр знає про Жданкіна незмірно більше.
Отже, з розповіді Олександра Куцика (величезна йому подяка, що відшукав, попри зайнятість, час).
Василь Жданкін (23.05.1958 — 2.09.2019)
* * *
Я мешкав у Львові в 11-му гуртожитку Політехніки, у тримісній кімнаті 618-б, з Шелюком і Ковальчуком. Саша Шелюк, який мав харизматичний авторитет для усіх нас, був на кілька років старший і вчився на вищому курсі.
Удень під нашими ліжками лежали скручені матраци. На ніч матраци розгортались і на них спали два постійних “зайці”. Могли би прийняти “лівих” пожильців іще, але тоді не було би де ступити.
Для входу і виходу з гуртожитка “зайці” могли використовувати час перезмінки, коли замість штатних вахтерш на пропускній лишалися тільки чергові зі студентів. Або для них скидали з вікна, разом із прищепкою, чиюсь перепустку, і нелегал заходив одночасно з іншими, коли нема часу розглядати документи кожного. В екстремальних випадках, як то під час облави, “зайці” могли вистрибувати з балкона другого поверху (вікна першого були запобі́гливо заґратовані).
Гуртожиток № 11 Львівської політехніки, Львів, вул. Лукаша (тодішня Березіна), 5. Споруда 1968 року.
Одним “зайцем” у нашій кімнаті був Соловйов з групи Шелюка – його за щось “попросили” з гуртожитку, от він і перекантовувався у нас. А другим, що з’явився у вересні 1979-го, – дво- чи троюрідний брат Шелюка, людина з іншого середовища і незрозумілого для нас роду занять, Вася Жданкін. Він міг би вважатися мандрівним співаком абощо: речей, крім гітари, не мав майже ніяких.
На момент знайомства Вася був старшим від мене на два роки, двадцятиоднолітнім. Виглядав старше за свій вік. Може, тому, що ходив неголений і нестрижений – на воєнну кафедру йому не треба було. Полюбляв ходити босим.
Вася мав можливість удосталь висипатися вдень – на якому ліжку хотів, бо всі були на парах, – а потім не давав нам спати вночі. Двічі на тиждень Вася відвідував музичне училище біля Марії Магдалени (тепер там музичний коледж імені С. Людкевича) і грав на піаніно в класі по запису – для тих, у кого вдома не було інструмента. Існувала велика черга. Він міг потрапити до піаніно на сьому ранку, міг і на восьму вечора – і то не більш як на один урок. Так що він ждав і ходив, бо йому треба було щось із того музикування доздати, аби закінчити музичне навчання. Заради цього ходіння він і жив у нас. Ми того всього не розуміли, та й воно нам було “по барабану”, – хоча жартували, що хотіли би почути, як Вася грає на роялі.
Так що Вася цілими днями сидів у гуртожитку, грав на гітарі і виспівував своїм потужним баритоном, підбираючи переливи голосу, – то у кімнаті, то на кухні (якраз за стіною 618 кімнати була поверхова кухня з чотирма газовими плитами, де ніколи не було столів чи стільців, зате були широкі підвіконня, на яких він сидів і грав).
Вася мав позамежну вимогливість до саме такого, як треба для цього твору, звучання голосу і завжди був невдоволений знайденим. Наприклад, одну фразу з романсу “На зарє ты её не буди” він переспівував, шукаючи форму, по п’ятдесят разів на день більше місяця – то голосніше, то ніжніше, то ледь чутно. Також пострічково відпрацьовував “Атцвєлі уж давно хрізантеми в саду” або українською – “Відцвіли вже давно хризантеми в саду”. Про пісню “Чёрний ворон” казав, що то українська кубанська козацька пісня. Пробував її українізувати, співав завжди трохи по-іншому, але на повний текст не стачало йому потрібних за змістом і звучанням українських слів. Російська ж версія була у нього дуже відшліфована.
Розмовляв Вася, як і весь наш гуртожиток, українською. Зі своїм родичем Шелюком – вони обоє були десь із кременеччини-острожчини – спілкувався особливою говіркою, незрозумілими для інших напівнатяками і напівсимволами. Якщо хтось заговорював російською, переходив на неї – так тоді велося. Але російська у Васиних вустах звучала смішнувато, провінційно (хоча останнє стосувалося й української). Іще у нього був невеличкий мовний дефект – при тихій розмові звуки “ж”, “ц”, “ч”, “ш”, “щ” звучали однаково. При співі це не відчувалося. Вася сам найперше знав про неякісність своєї вимови і тому надуважно вправлявся – як в інтонаціях, так і окремих звуках.
Міг він гіпертрофовано театрально виконувати псевдороманси штибу “Гырафіня я падрался на дуэлі, за то шо князь сморкался ув ваш платок, я б каждоє пятно на вашем теле расцеловал бы, если б только мог”. Або розказувати в ролях анекдоти з мімікою і гучним реготом. У анекдотах варіював то слова, то цілі фрагменти, добиваючись максимальної переконливості і смішності.
Грав він на гітарі не так, як ото туристи біля вогнища – метляючи, ніби щіткою, по всіх струнах відразу, а перебором.
З українських пісень Вася співав “Заграй ми, цигане старий”, “Гуцулко Ксеню”, “Кришталева чара, срібнеє дно”, “Чорнії брови, карії очі”, “Ой ви очі волошкові”, “Намалюй мені ніч”, “Файдулі-фай”…
Від Васі я уперше почув пронизливо-щемливе “Чути кру-кру-кру”. Зрозуміло, що таке можна було співати тільки в зачиненій кімнаті і без сторонніх, адже вважалось, що кожен дванадцятий – стукач КҐБ. Також за зачиненими дверми ми могли підспівувати українізованій версії “Yellow submarine”: “Ми жиєм в жовтоблакитному човні, в жовтому човні, блакитному човні”.
Особливо запам’ятався переспів “Rocky Raccoon” українською, де була дуже жвава віртуозна гітарна партія – ліпша, як у “Бітлз”, – і Вася під час виконання для ритму постукував пальцями по гітарі, як по барабану. Це була історія про юнака Омелька і його дівчину Галю, яка втекла у гори з Тарасом, а Омелько пішов їх шукати, але Тарас набив його, й Омелько вернувся ні з чим. Зі слів пам’ятаю: “А падла Тарас – як дав йому в глаз! Омелько конав у куточку. Тут лікар прийшов, Омелька знайшов, поставив Омельку при-моч-ку.” Вася часто переспівував цю пісню, міняючи слова і імена – наприклад, Омелька на Сергійка, Галю на Оксану – і виходила балада щодо любовних пригод реальних наших друзів.
Це тільки мала частка пісень, які прийшли на згадку, – їх було значно більше. Якщо були присутні дівчата, виконувався ліричний репертуар, тільки хлопці – більш розбишацький.
Щодо їжі – ми любили смажити картоплю зі шкварками, яку їли, як в армії – тільки ложками. Виделок не мали, та в них і не було потреби. П’ятеро сідали на двох ліжках, посередині на табуреті – пательня з картоплею; змітали її зі швидкістю розігрування шайби в хокеї.
Поки ми оббирали, різали соломкою або на кубики і смажили ту картоплю, Вася міг співати, приграючи на гітарі, – його до “чорної” роботи не підпрягали.
Чай ми пили з півлітрових і літрових слоїків, у яких з дому привозилися припаси; слоїки були з етикетками, і всі знали, де чий. Вася теж пив чай зі свого літрового слоїка, багато жартував. І взагалі, скільки його пам’ятаю, він був дуже компанійським, неконфліктним, завжди в доброму гуморі.
Ми не мали магнітофона, але їх чимало було в гуртожитку. Як жаль, що не здогадалися записати Василя, як ото позаписували Висоцького! Ми жили безпечно, думали, що він завжди буде з нами…
Василь не весь час проводив у нашій кімнаті. Міг “зависати” по всіх скільки-небудь знакових “хатах” гуртожитку. Я був замолодим другокурсником, аби бути вхожим туди, а Василя, завдяки його співу, скрізь радо чекали і не відпускали.
Прикладом такої легендарної кімнати могла б бути номер 602 “у Тищенка”. Особливістю її було те, що розташована скраю і не заслонена будівлею п’ятого гуртожитку. Там стояв телевізор – то уночі відкривали вікно, висували на довгій палиці антену, яка ловила польське телебачення, і до другої ранку дивилися закордон. Потім розмовляли, сперечалися, билися за ідеї, ділилися пошуками і здобутками. Господар “хати” Славко Тищенко** з Золочева – талановитий українець, яскравий інтелектуал, автор багатьох популярних у нашому колі словесних і синтаксичних новацій. І подібних людей у гуртожитку було чимало. Я переконаний, що перебування в такому активному інтелектуальному і культурному середовищі дало Василеві Жданкіну дуже багато в плані духовного розвитку.
Часом Вася згадував про свої мандри в Росії – у Москві та ще по великих містах. Про богемних і вишуканих жінок, які читали – у той час! – Пруста і де Сада. Я запитався було, чи і він читав. “Та нє, – відказував, – я ще потім якось почитаю”. Я так зрозумів, що у кожному місті була інша жінка чи дівчина, і десь старша за Василя, – але то таке…
* * *
Щороку в нашому інституті проходила “Весна політехніка”. Усі факультети готували програму художньої самодіяльності і змагалися між собою. Оскільки це був єдиний такий конкурс, то билися насмерть, кидаючи на прю всі сили і засоби***. Як у американських вишах – в баскетбол. Для підсилення всі намагалися залучити підставних учасників – співака, музиканта, танцюриста… От і Вася у травні 1980 став таким “найманцем”.
Відбувалося це так (я добре бачив, оскільки входив до числа організаторів).
Спочатку зведений хор відспівав “Любовь, комсомол и весна”. Вася тихенько стояв у хорі, не співаючи, а просто розтуляючи рот. Серед великого хору зауважити “підставу”, що не має відношення до нашого факультету, було нереально. Потім, вхопивши лавки, на яких стояв, хор розбігся (усе старалися робити якнайшвидше, аби не губити динаміку), а Вася у загальній метушні встав за куліси. На сцені лишилося п’ятеро солістів – студентів і викладачів. Щойно вони затягли “Чёрний ворон, что ты вьёшься над моею головой?”, Вася так підхопив своїм громовим голосом, перекривши солістів, що здавалося – усе навкіл задрижало. Бездоганна інтонація співу і глибинний зміст пісні на тлі пустого радянського репертуару витворили подію незабутню. (Справді – я чув цей спів із залу і досі пам’ятаю мурашки поза шкірою, особливо після фінального “Чёрний ворон, весь я твой!” – І. Ю.)
Журі ошелешено випитувало, що це було, а їм відповідали: “Косомольці ФА і не таке можуть!”
Це була перша широка аудиторія Василя, перший оглушливий успіх перед більш як тисячею слухачів. У гуртожитському містечку тепер на нього показували пальцем. Василь після цього повірив у себе, хоч залишався так само простим і доступним хлопцем.
Дівчата не раз просили мене познайомити їх з Василем, і я робив це. Моя дівчина, львів’янка, теж прогризла мені голову – познайом із цим співаком! Одного разу прийшла зі мною в гуртожиток. Василь, хоч спершу знічений увагою, посадив Лесю в кімнаті і проспівав їй романс, якого я не чув у його виконанні. Потім сказав, що на кухні краща акустика. Ми пішли на кухню – Василь там ще з пів години співав. Я почав ревнувати, тому що Леся дивилася на нього, як на апостола Павла. Я сказав, що ми поспішаємо, бо маємо справи у місті. Але Василь сказав, що і у нього в місті є справи й він іде з нами. Ми пішли утрьох. Я йшов злий, а Леся з Василем безперестанку гомоніли і розмахували руками. Василь умів зачарувати слухачок і слухачів. Мелодійне і магнетичне звучання слів, променистість світлих очей, різні відтінки голосу неземним ритмом били навкруги. Часто він зупиняв Лесю і казав: “Зачекай! Я зара покáжу, як воно бýло! Дивися!” – і показував, з мімікою і жестикуляцією, присідав, підскакував, нагинався у всі боки. Сіре СРСР алергічно оглядалося на Василя, але його було не спинити. Він не боявся надмірної уваги до себе, навпаки – звик до неї, кликав її і вмів з нею справлятися. Він був воджій – це той, хто веде хоровод або якийсь масовий танець на народних гуляннях; якщо такого чоловіка нема, то все йде в хаос і шкереберть… Поки десь біля музею Галана Василь не глянув на мене, тоді узяв Лесю обома руками за лікті, розвернув її і зробив такий широкий жест, що віддає її мені, – не кажучи ні слова, просто з усмішкою дивився мені в очі. Далі ми вже йшли не так піднесено і самозабутньо, а більш політкоректно, і Василь розповідав про свої пригоди не одній Лесі, а й мені, – хоча половину з того я вже чув.
* * *
Василь добре знав, які гітари можна купити легально, які дістати через спекулянтів, а які знайти у антикварів. Одного разу завів мову про те, щоби збільшити гучність гітарного звуку, підшукавши інструмент з оптимальною формою деки. Я спитав його: “А якщо виготовити у майстра?” Василь здивувався: “Я не думав про таке,” – і потім ще раз зачепив цю тему.
Тоді я звернувся до фанатично залюбленого у науку Мітєньки Зербіно**** з нашої АСУ-1, який теж був під глибоким враженням від, як він казав, “оперного” співу Василя. Загорівшись, через кілька днів Мітєнька був готовий розтлумачити Василеві, що і як. Я привів Мітєньку в общагу, де він назвав “дебільними” розповсюджені форми гітар (“це щоб було зручно тримати”), дістав листочки паперу, і, азартно оперуючи кривими і хордами, графіками й формулами, виснував, що найзвучнішою формою буде деформований півеліпсоїд.
Ошелешений таким ґрунтовним підходом (ніби на привітання “Як справи?” візаві скоромовкою розкриває тобі найдрібніші деталі своїх успіхів та проблем), і що є люди, з яких вилітає стільки ідей і пояснень тонких деталей складних процесів фізичного світу, Василь довго приходив до себе: “Оце так! З вами і я стану трохи розумним!”
Пізніше, у час його тріумфу, можна було побачити в руках у Василя інструмент з декою, схожою на ту, що рекомендував Зербіно.
Фото з інститутського випускного альбому (1983).
* * *
У новому навчальному році, восени 1980-го, Василь приїхав знову. Він уже кудись поступив, прилаштувався, тож виглядав респектабельнішим. У прохолодну погоду був у сірій напівдублянці з широким коміром і в хутряній шапці-пілотці. Таке ніхто не носив – але Василь любив химерні одежинки. І визначальні життєві кроки він звик робити сам, ні з ким не радячись.
Десь наприкінці жовтня Жданкін зник – нікому не сказавши, що йде і не повернеться.
А ми, кому доля подарувала дотик його присутності, несем тепло пам’яті про молодого генія, який тільки-но звівся на ноги і почав свій звитяжний шлях за горизонт.
Олександр Куцик показує Іванові Юзичу Невицький замок (фото Наталії Юзич, 1989 рік)
_______________________
Примітки.
* Ми навчались з Олександром у Львівському політехнічному інституті на факультеті автоматики (ФА). Поступили в 1978 році. Потік спеціальності “Автоматизовані системи управління” складався з груп АСУ-1, 2, 3 і 4. Олександр потрапив до АСУ-1, я – до АСУ-2.
** Незважаючи на екстремальні умови проживання, Ярослав Тищенко з АСУ-3 став одним із небагатьох, хто закінчив навчання на відмінно. Куцик теж мав червоний диплом.
*** Це так. Іван Захарчук з АСУ-4 перед одним з конкурсів заявив: “Нехай вилечу з інституту, але зроблю “Весну” на високому рівні!” І зробив. І вилетів. Пізніше став одним з промоутерів розвитку дитячих шахів в Україні.
**** Дмитро Дмитрович Зербіно, син академіка. Став несподівано популярним у 2021-му, коли його спосіб удосконалення навчального процесу не знайшов такого, як він би хотів, розуміння у Львові.
Іван Юзич, Торонто
Серпень 2022
Джерело: zbruc.eu
