«Російський солдат пересмикнув затвор автомата. Але Василь Дорошенко не злякався: «Зараз заберу ствол, погну його тобі на шиї!»
— Окупанти помітили, що ви їх знімаєте на камеру? — питаю Анатолія Гарагатого.
— Ясна річ, що ні. Якби побачили, то ми з вами зараз не розмовляли б.
— Ваші рідні бачили, що ви фільмуєте ворожу колону?
— Дружина бачила. Переживала за мене, намагалися умовити припинити зйомку. Але я продовжував. Зняв всю колону. І зразу ж виклав це відео в Інтернет.
— Незабаром до вас нагрянула фсб?
— Нагрянула, але не зразу. В нашому селі окупанти довго не знаходились — просто пройшли через Савинці колоною і подалися далі, влаштували табір за 2 кілометри від нас. А через декілька днів ми святкували локальну перемогу: патріоти одного з сусідніх сіл Залиман з вилами зупинили російську військову колону. Я поїхав в Залиман, записав на відео інтерв’ю з двома з цих відважних людей — сімейною парою Василем та Марією Дорошенками.
Ось що вони розповіли Анатолію Гарагатому:
«Подзвонив онучку, питаю: «Де спиш?» — «У ванні з мамою», — каже Василь Дорошенко. — Мене це так розлютило, що я готовий був руками рвати окупантів! Дізнався від людей, що російська бронетехніка суне в бік нашого села Залиман. Я наробив «коктейлів Молотова», відніс в хату, в якій ніхто не живе. Чекав на рашистів години дві, сильно змерз, тож пішов додому. Але дорогою озирнувся — побачив, ворожу техніку. Побіг до неї. Біля танка і БТРа, які зупинилися, стояв замурзаний танкіст, певно бурят. Я його вхопив за барки: «Ти чого сюди, сука, приїхав?! Мій онучок російськомовний у ванні через вас спить!» Солдат пересмикнув затвор автомата. Я не злякався: «Зараз заберу ствол, погну його тобі на шиї!» Бачу, він знітився, забелькотів: «Я не знаю ничего. Вот командир, вот командир…» Я попередив: «Зайдете в село, спалю вас!» І пішов.
Трохи відійшов, чую — вони сунуть. Я запалив пляшку з «коктейлем Молотова», крикнув: «Ану, йдіть сюди!» Танк звернув в один бік, БТР — на інший. Солдат наставив на мене автомат. Я показую йому на груди — мовляв, стріляй. «Я в армії служив, коли тебе на світі ще не було!» Десь з пів години їх тримав, коли мені на підмогу прийшов односелець Микола Чередниченко. Незабаром підоспіли ще мужики та жінки — з вилами. Загалом людей з 15″.
Дружина Василя Дорошенка Марія розповіла: «З вилами в руках ми з сусідами співали на очах окупантів гімн України, скандували: „Слава Україні!“, „Україна понад усе!“, „Русский корабли и русский солдат, идите на !!!“ Один з солдатів видав: „Вас Америка купила, платит вам“. „Америка мені вила дала. Бачиш? Я тебе цими вилами, падлюка, зараз заколю!“ — відповіла я. „Если бы мы не пришли к вам, вы бы пришли к нам“. — „Що у вас є такого, що я хочу взяти?! У нас всього вдосталь. Я націоналістка, чуєш! Не нацистка, а націоналістка — я люблю свою країну, своїх дітей, онуків!“ Оце така вийшла дискусія. Чи було страшно? Було. Хто знає, що в них в головах. Ми знали, що як раз напередодні від рук окупантів в Лимані загинули вісім дорослих і двоє дітей».
— З подружжям Дорошенків ми волонтерили з 2015 року, — каже Анатолій Гарагатий. — До речі, під час проведення АТО ці люди закололи порося спеціально, щоб передати його українським бійцям.
«На кожному допиті мене питали: „Ну что, будешь на нас работать?!“ — „Нет“. І мене починали бити»
— Коли вас арештували окупанти? — питаю в Анатолія Гарагатого.
— Двадцять восьмого травня. Може, за мною прийшли б раніше, але я заховався на дачі. Все ж мене й там знайшли.
— Як ворогу це вдалося?
— Зрозуміло як — хтось доніс. Була шоста година ранку, я вже працював на городі, аж раптом чую під’їхали машини — до мене нагрянуло 8 осіб у військовій формі. Причому тільки один з них ховав обличчя під маскою (скоріш за все, ФСБешник). Решта, певно, були просто солдатами, тому ховати від мене свої фізіономії не вважали за потрібне.
— Вас били?
— Зразу ж побили — руками й ногами. Виявилось, вони думали, що я корегувальник. Шукали бінокль, відеокамеру, зброю… Забрали всю фото- і відеотехніку та інші речі. Натягнули мені на голову мішок, обмотали його скотчем, і повезли в слідчий ізолятор в Балаклії. Там 5 камер. Мене кинули у третю. Важливо розуміти, що в окупантів «вавки» в головах — у всіх українцях вони бачать нацистів.
— Скільки там знаходилось в’язнів?
— Мене привели в камеру, зняли з голови мішок, і я побачив сімох невільників. Я, ясна річ, був серед них найстаршим за віком. Наступного дня мене повели на допит.
— Допит з побиттям?
— Допитів без побиття не буває. Хіба що перед самої втечею з Харківщини рашисти не били декого з арештованих. Це не було виявом гуманізму. Просто орки боялися відповідальності за свої злочини. Вони ж прекрасно розуміють, що після розголосу, який мали звірства загарбників у Бучі, Гостомелі, Ірпені та багатьох інших місцях, катам слід дуже й дуже сильно боятися відплати. Відплата буде максимально суровою.
Але я потрапив до рук рашистів задовго до українського контрнаступу, тому наді мною знущалися по повній. Під час допитів слідчий сидів за столом, а поруч мене стояли троє амбалів, які й катували. За кожне слово українською мовою лупили електричним розрядом електрошокера. До того ж мені на ноги кріпили клейма і пропускали через мене струм. Хто цього не пережив, не може повністю уявити, на скільки це боляче. Іншим в’язням клейма приєднували до статевих органів!
— Ви на допитах втрачали свідомість?
— Так, втрачав. Допомоги вони мені не надавали. Лише казали: «Оживет».
— Що вони від вас хотіли?
— Спочатку вимагали, щоб признався в тому, що я корегувальник. Такого зізнання вони від мене не отримали, не зважаючи на дуже жорстокі болючі катування. Потім вимагали, щоб сказав, що я бандерівець. Але найголовніше, що вони домагалися — щоб знімав пропагандистські відеоролики, вихваляв в них російську армію, путіна і викладав ці сюжети на своєму каналі на YouTube. І на це я не погодився. Тому й відсидів в Балаклійському слідчому ізоляторі довше за всіх, кого туди кидали рашисти — рівно 100 діб. Пережив 8 допитів. На кожному з них мене питали: «Ну что, будешь на нас работать!?» — «Нет». І мене починали бити.
— Які у вас тоді були думки з приводу того, чим це все може для вас закінчитися?
— З життям прощався… Причому не один раз… (від важких спогадів голос в Анатолія Борисовича почав зриватися. — Авт.).
«Коли я повернувся додому і подивився у дзеркало, не впізнав себе»
— Яким був режим в тюрмі?
— Підйом о шостій. До речі, нас водили в клозет тільки два рази на добу — зразу після підйому й увечері, о 18 годині. Сніданок о дев’ятій ранку, а вечеря — о дев’ятій вечора. Іноді давали обід. Хліб ми отримували лише один раз на тиждень.
— Чим годували?
— Пшонкою, перловкою, горохом, гречкою (до речі, гречка була найчастіше). Власне, те, що вони для себе готували, те й нам давали.
— Охоронці вас били?
— Ні, били тільки слідчі і їхні помічники. А охоронці ставилися більш-менш нормально. Певно тому, що охороняли нас не росіяни, а мобілізовані з Луганщини.
— Про що говорили в камері?
— З наших тюремних розмов мене найбільше вражала позиція декого з в’язнів, які не зважаючи на те, що їх притягали з допитів ледь живими, мали проросійські погляди. Я питав їх: «Ну то що, як вам раша?» Вони все одно базікали щось проросійське. Один з них пояснив це тим, що «якщо повернеться Україна, нас посадять на 15 років, бо ми знаходились під час окупації в слідчому ізоляторі». «Ти хоч розумієш, що мелеш?!» — спитав я того «розумника». Це була не єдина такого роду розмова, адже за 100 днів, поки я знаходився у в’язниці, через нашу камеру пройшло десь з півсотні людей.
— Якщо певна частина серед них мають проросійські погляди, чому окупанти запроторили їх в тюрму?
— Нам з вами цього не зрозуміти. Ось типова ситуація: йде чолов’яга по вулиці, чимось він не сподобався російському солдату, і той тягне бідолаху у в’язницю. Був такий випадок: один дядько відсидів 21 день в слідчому ізоляторі, жодного разу його не допитували. Врешті виріши відпустити, а він здуру й ляпнув: «Так, а за что я здесь сидел?» — «Что? Что?! Тебе что-то не понятно. Отсидишь еще 21 день!»
— Ваші родичі знали, де ви знаходитесь?
— Дізнались десь через місяць після мого арешту. Одного з односельців рашисти відпустили й він передав жінці від мене усне послання: «Живий. Скоро повернуся». Після того вона 8 разів приїздила в слідчий ізолятор. У п’яти випадках їй відмовили в прийомі передач. Але три посилки все ж взяли і я їх отримав.
Хочу сказати, що я вижив завдяки дружині — вона вимолила мене. І я молився в камері.
— Мали оберіг?
— Так, натільний хрестик. На допиті росіяни порвали ланцюжок, на якому він висить. Один хлопець в камері полагодив, і я продовжив носити хрестик на грудях. Вважаю його своїм оберегом.
— В тюрмі ви мали можливість помитися в бані або під душем, поголитися, почистити зуби?
– Нічого з цього ми не мали від адміністрації. Нам давали по літру води в пляшках на цілий день. Як хочеш, так і витрачай. Іноді вода текла в камері з крана, тоді й можна було хоч трошки помитися.
Зуби я зміг почистити, коли отримав посилку від дружини. В неволі я жодного разу не голився. Коли нарешті повернувся додому і подивився у дзеркало, зразу не впізнав себе: виросла чимала борода, до того ж я схуднув кілограмів на 10.
— Що було в передачах, які передала вам дружина?
— Я вегетаріанець, тож в посилці була різна зелень, морква, буряк, цибуля, часник свіжого врожаю.
— Яка влітку була температура в камері?
— Думаю, градусів 40. До того ж дуже висока вологість — певно, процентів 80. Камера фактично не провітрювалась. Ми дуріли від таких умов. Роздягалися до трусів.
— Ув’язнення сильно відбилося на вашому здоров’ї?
— Відчутно відбилося. Ви ж самі бачите, що коли мене питають про пережите в неволі, я ледь не плачу, голос зривається.
— Після звільненням пройшли курс лікування?
— Українська влада дала мені путівку в санаторій. Тож я трохи відпочив.
Скажу ще таке: я надійно сховав ролики про танкову колону рашистів, яку знімав з вікна своєї квартири, а також інтерв’ю з родиною Дорошенків, яка разом з односельцями з вилами в руках зупинила ворога на в’їзді у своє село.
— На городі закопали?
— Не вгадали — сховав в Інтернеті. Поки не здобудемо Перемогу, викладати їх у відкритий доступ не буду .
P. S. Один з аналітиків та документаторів, які працювали над укладанням аналітичного звіту про катування цивільних на окупованих територіях, Борис Петруньок заявив нам: «Ми зафіксували чимало випадків катувань 70-річних і навіть старших людей».
Слідкуйте за нашими новинами в Телеграм-каналі Субота Онлайн
Джерело: fakty.ua
