Килим над диваном у бабусиній квартирі: навіщо його вішали на стіну і чому так берегли

Великий килим із червоними квітами над диваном, сервант із кришталем, мереживна серветка під телевізором. Таку кімнату й сьогодні легко впізнати на старій родинній фотографії. Але навіщо вішали килим на стіну, якщо його місце, здавалося б, на підлозі? Для багатьох родин це була дорога покупка, якою пишалися. А ще килим допомагав зробити кімнату затишнішою, прикрити недоліки стіни й хоча б трохи приглушити звуки із сусідньої квартири.

Особливо помітною ця мода стала в міських квартирах 1970–1980-х років. Килим висів у вітальні за диваном або в спальні над ліжком. Іноді на ньому закріплювали сімейний портрет, поруч ставили торшер, а на підлогу стелили ще один килим.

Українська мистецтвознавиця Ольга Ямборко у дослідженні «Килим в житловому інтер’єрі як елемент радянської культури побуту» пояснює, як звичайний предмет домашнього вжитку поступово перетворився на знак достатку. В умовах дефіциту гарний килим був бажаною річчю, а його місце на найпомітнішій стіні багато говорило про смаки й можливості господарів.

Річ, яку хотілося показати гостям

Сьогодні килим легко вибрати за кольором, розміром або ціною. У радянські часи придбати якісний виріб було значно складніше. Особливо цінували вовняні килими з густим ворсом і яскравим орнаментом. Їх купували надовго, берегли й інколи передавали дітям.

Настінний килим міг бути весільним подарунком або однією з найдорожчих речей у кімнаті. Тому його не ховали в шафу. Він займав центральне місце — поруч із меблевою стінкою, телевізором, святковим посудом.

У невеликих типових квартирах, де планування й меблі часто були схожими, великий орнаментований килим допомагав зробити оселю своєю, не схожою на сусідську.

Килим замість холодної стіни

У такої прикраси були й цілком побутові переваги. Якщо ліжко стояло біля холодної зовнішньої стіни, щільний текстиль між нею та людиною робив це місце приємнішим. Особливо взимку, коли опалення не завжди добре прогрівало кімнати.

Килим також частково поглинав звук і зменшував луну в приміщенні. Він не замінював справжньої звукоізоляції, проте кімната з великою кількістю тканин звучала інакше, ніж помешкання з голими стінами.

Ще одна причина була простішою: красивим килимом можна було закрити нерівну штукатурку, потріскані шпалери або інші недоліки ремонту. І вже не так впадало в очі, що стіни потребують оновлення.

А в Україні килими вішали ще задовго до радянської моди

Настінні килими не були винаходом радянських квартир. В Україні існували давні традиції ткацтва й оздоблення житла тканинами. На Полтавщині славилися решетилівські килими, у Карпатах — гуцульські вовняні ліжники та геометричні орнаменти.

У другій половині ХХ століття українські ткані вироби також вписувалися в моду на оздоблення осель. Ямборко звертає увагу, що в 1960–1980-х роках у житлових інтер’єрах використовували й килими українських художніх промислів. Ліжники могли стелити на ліжко чи диван або вішати на стіну.

Тож у старій квартирі могли сусідити зовсім різні речі: фабричний килим із великими квітами, вишиті рушники, дерев’яні меблі, сімейні фотографії та вироби місцевих майстрів. Саме такі поєднання робили домашні інтер’єри особливими.

Чому тепер ці килими викликають стільки спогадів

Із часом мода змінилася. Частину килимів зняли зі стін, згорнули й перенесли на горища. Інші залишилися висіти у квартирах батьків і бабусь, де меблі та домашні звички змінювалися повільніше.

Сьогодні настінний килим часто сприймають із усмішкою. Він нагадує про дитинство, гостювання в родичів, старі телевізори, сімейні застілля. А ще — про час, коли речі купували на десятиліття й рідко змінювали лише тому, що вони вийшли з моди.

Цікаво, що килими були звичними не тільки в невеликих квартирах. У дослідженні Ольги Ямборко згадується спальня поета Павла Тичини у його київській квартирі, де висіли відразу два настінні килими. Тепер цей інтер’єр — частина музею, а колись він був звичайним домашнім простором, у якому поет жив.