Десь у сімейному альбомі є фотографія вашого першого дня народження. На ній ви усміхаєтеся, тримаєте улюблену іграшку або сидите на руках у мами. Знімок доводить, що все це було. Але спробуйте пригадати сам момент — кімнату, голоси, власні відчуття. Найімовірніше, нічого не вийде. Перші роки нашого життя ніби випали з пам’яті. І найцікавіше, що мозок у цей час уже вмів запам’ятовувати.
Ми навчилися ходити, впізнавати близьких, розуміти слова, гратися й розмовляти. За три роки дитина засвоює величезну кількість нової інформації. Але доросла людина зазвичай не може пригадати навіть одного конкретного дня зі свого першого року життя.
Куди ж поділися всі ці події? Нові дослідження мозку немовлят підказують несподівану відповідь: проблема може полягати не тільки в тому, як ми створюємо спогади, а й у тому, як згодом намагаємося їх знайти.
Невже до трьох років ми нічого не пам’ятаємо?
У психології існує поняття «дитяча амнезія». Так називають нашу нездатність у дорослому віці пригадати більшість подій із перших років життя.
Спробуйте визначити свій найдавніший спогад. Для когось це перший день у дитячому садку. Для іншого — переїзд, зустріч із родичами, подарована іграшка або випадок на дитячому майданчику.
У більшості дорослих найраніші спогади стосуються віку приблизно трьох-чотирьох років. До семи років їх зазвичай небагато, а вже про шкільне дитинство люди можуть розповісти значно більше.
Три роки — не точна межа, після якої пам’ять раптом починає працювати. Деякі люди пам’ятають окремі події з двох років. В інших перші виразні спогади з’являються ближче до п’яти.
Але виникає дивне запитання. Якщо дитина не запам’ятовує події, як вона тоді вчиться ходити, говорити й розпізнавати знайомі обличчя?
Річ у тому, що пам’ять має різні форми. Можна навчитися руху, впізнавати людину або засвоїти значення слова, не зберігаючи докладної історії про те, коли й де це сталося.
У дорослому віці ви можете чудово кататися на велосипеді, хоча зовсім не пам’ятаєте, як уперше навчилися тримати рівновагу.
Учені заглянули в мозок немовлят — і побачили дещо несподіване
У березні 2025 року дослідники Єльського університету опублікували в журналі Science результати експерименту, який допоміг інакше подивитися на дитячу амнезію.
У дослідженні брали участь 26 немовлят віком від чотирьох місяців до двох років.
Дітям показували зображення облич, предметів і різних сцен. Через деякий час поруч із уже знайомою картинкою розміщували нову та спостерігали, куди дитина дивиться довше.
Водночас за допомогою функціональної магнітно-резонансної томографії вчені стежили за активністю гіпокампа — ділянки мозку, важливої для запам’ятовування подій.
Результат виявився цікавим. Що активнішим був гіпокамп під час першого перегляду зображення, то довше дитина згодом дивилася на нього під час повторного показу. Дослідники трактують таку реакцію як ознаку впізнавання.
Найвиразніший зв’язок спостерігався у дітей старших за 12 місяців.
Як повідомив Єльський університет, дослідження показало: мозок немовляти може кодувати інформацію про окремі побачені події значно раніше, ніж людина згодом здатна розповісти про свої дитячі спогади.
Постало ще цікавіше питання: якщо інформація справді записується, чому через двадцять чи тридцять років ми не можемо її відтворити?
То де зберігаються наші перші спогади?
Одна з можливих відповідей пов’язана зі змінами самого мозку.
У перші роки життя він надзвичайно швидко розвивається. Між нервовими клітинами виникають нові зв’язки, частина зв’язків перебудовується, а системи, які відповідають за пам’ять, поступово дозрівають.
Гіпокамп, який бере участь у формуванні спогадів про конкретні події, також змінюється протягом дитинства.
Учені розглядають два основні варіанти долі ранніх спогадів.
Перший: частина інформації, яку дитина запам’ятала, із часом втрачається, не переходячи у стійку довготривалу пам’ять.
Другий — набагато загадковіший. Спогад міг залишити слід у мозку, але згодом людина втратила можливість свідомо його пригадати.
Керівник єльського дослідження, професор психології Ніколас Терк-Браун, вважає другу можливість особливо цікавою. Його команда вивчає, як довго дитячі спогади можуть зберігатися та чи здатні діти впізнавати події, записані на відео в ще молодшому віці.
Сам експеримент 2025 року показав формування ранніх слідів пам’яті, але не встановив, чи зберігаються ті самі спогади до дорослого віку.
До чого тут мова і наше відчуття себе
Є ще одна особливість дитячого мозку. Маленька дитина сприймає світ і запам’ятовує знайомі речі задовго до того, як навчиться розповідати історії про себе.
Уявіть різницю між двома ситуаціями.
Дворічна дитина побачила собаку, злякалася, а потім заспокоїлася. Вона може запам’ятати тварину, пов’язати її зі страхом і наступного разу відреагувати обережніше.
Старша дитина вже здатна пояснити: «Ми вчора гуляли з мамою, біля магазину був великий собака, я злякалася».
У другому випадку подія перетворюється на історію, у якій є місце, час, учасники та сама дитина як головний герой.
Психологи називають такі особисті спогади автобіографічною пам’яттю. Її розвиток пов’язаний із мовленням, розумінням часу та поступовим формуванням уявлення про власне «я».
Тому ранній досвід може впливати на поведінку й навчання, навіть якщо згодом доросла людина не здатна розповісти, коли саме його набула.
Про зв’язок розвитку мозку, мовлення та особистих спогадів ідеться також у науковому огляді психологині Патрісії Бауер, присвяченому дитячій амнезії.
А якщо ви точно пам’ятаєте себе у два роки?
Такі спогади можливі. Та з дитячою пам’яттю є ще один несподіваний ефект: ми можемо помилятися щодо віку, у якому сталася подія.
У дослідженнях люди іноді датували свої найдавніші спогади пізнішим віком, ніж той, у якому події відбулися насправді.
Наприклад, доросла людина переконана, що пам’ятає епізод із чотирьох років, хоча за родинними документами він стався, коли їй було лише три.
Дослідження, опубліковане 2025 року в журналі Applied Cognitive Psychology, показало, що частина дорослих зберігає спогади навіть про події, пережиті у віці двох-трьох років.
Є й інше ускладнення: наше відчуття, що ми «пам’ятаємо» певний день, інколи формується після багаторазового перегляду фотографій чи розповідей батьків.
Ми можемо добре уявляти подію, знати її подробиці та бути впевненими у власному спогаді, хоча частину цієї картини пізніше склали зі слів інших людей.
Чи можуть батьки допомогти дитині зберегти перші спогади?
Розмови про прожиті події справді мають значення для розвитку автобіографічної пам’яті.
Коли дорослі пригадують разом із дитиною похід у гості, прогулянку або день народження, вони допомагають їй пов’язувати окремі подробиці в послідовну історію.
Корисно запитувати не тільки «Тобі сподобалося?», а й «Кого ми бачили?», «Що тобі найбільше запам’яталося?», «Що сталося потім?».
Фотографії та сімейні відео теж можуть стати приводом для таких розмов. Але вони не гарантують, що через багато років дитина свідомо згадає ту саму подію без підказок.
Дослідники, які спостерігали за дитячими спогадами протягом кількох років, виявили, що маленькі діти можуть спочатку добре розповідати про пережиті події, а згодом уже не пригадувати їх. У старших дітей ці спогади стають стійкішими.
На розвиток розумових здібностей у дитинстві впливають і звичайні щоденні заняття. Зокрема, дослідження пов’язують раннє читання для задоволення з кращими когнітивними показниками в підлітковому віці.
Наші найперші роки залишають по собі багато засвоєних навичок і знань. А от можливість повернутися думками до конкретного дня з того часу залежить від того, як формувалися, зберігалися й змінювалися особисті спогади.
Хочете більше цікавих новин і корисних матеріалів?
Підписуйтеся на Суботу Онлайн у Telegram або Facebook.
