“Кохання може бути кілька разів, але щоразу це інакше”

Щастя – це жити вдома. На цій фразі зав’язана вся моя історія життя.

Коли в Києві одержав квартиру, ліг спати, а вулиця світло дає, як завжди буває в місті. Дивлюся на стелю і думаю: “Оце і є моя могила”.

На всі канікули, в усі відпустки я їздив у село. Років до 60. Спершу до матері, коли вона вмерла – до тещі із тестем. Це був місяць щастя в році.

До материнської хати навідуюся практично щороку. Але не заходжу, дивлюся із сусіднього двору. Здається, що все так, як було. Вона не порожня, пустили пожити одного хлопця.

Є версія, що моє прізвище походить від балканських вогнеходців – людей, які ходять по вогню. Баба ж казала, що ми з греків. Можливо, тих, які були в армії Османської імперії під час останніх російсько-турецьких воєн. Потрапили в полон і лишилися тут.

Я в ясла не ходив, виріс у бібліотеці, де працювала мати. Мабуть, це мене й погубило. Мені завжди хотілося мати бібліотеку, в якій можна знайти щось несподіване.

До армії я був готовий. Виріс на воєнних фільмах, книжках, усякі колоніальні війни в Африці – мені хотілося туди. Хотілося справедливої війни. Брат служив на Кубі, я страшенно йому заздрив. Усі вважали це викинутим часом, для мене ж ці два роки – найщасливіші.

В армії нема нічогісінько твого. Ще й це середовище позбавлене дівчат. І якраз через цих хлопців виникає відчуття дому. Коли настав час прощатися, це була драма. З Ібрагімом із Туркменії ми братами називали один одного. Кілька вечорів перед тим, як я мав залишати полк, сиділи і тримали один одного за руки.

Відчуття армійське і тепер є в театрі на Подолі. Де взаємини між тобою і партнером – це святе. Віталій Малахов створив цей театр, сам вибирав людей і мене взяв актором. Я себе ним не вважаю. Називаю це “виходити на сцену”.

Бути актором – трохи лицедійське. Вони ні хріна не переживають насправді. А ті, що переживають, рано вмирають. У цій професії потрібна дещиця цинізму.

Обережно ставлюся до моментів, коли мені на сцені комфортно. Це означає, що щось не так.

В акторстві є щось від дзен-буддизму. Коли вчитель каже: “Щоб влучити, не треба цілитися”. Не можна механічно по­вторюватися. А як із цим боротися? Просто – не думати про це.

Я – щаслива людина, яка є професійним аматором театрального мистецтва. Мене пускають на виставу, і я, роззявивши рота, сиджу щасливий тим, що бачу. Тішуся, що прочитую думку режисера й пишу про це статті. “А як ти взнав? Я тобі цього не говорив”, – дивується потім режисер.

Акторів розгадати складніше. Вони обмежені рухом по сцені, репліками. Цікаво дивитися, як ці хлопці шукають засоби й тішать себе та публіку. Богдан Ступка грав городничого в “Ревізорі”, не знаючи тексту. Він цього не приховував, але виходив на сцену, знаючи, хто він там такий.

Мені було за 40, коли я взяв ділянку на 10 “соток” у Борис­пільському районі. Там болота, дикі качки виводили каченят. На хату привіз акації зі свого села, бо хотів дерев’яну. І піл також привіз, над ним вікно виклав, є грубка. Ціле літо випилював лобзиком дерев’яне мереживо, яке є на чернігівських хатах. Пофарбував, білі взори на синьому тлі. І віконниці зробив за чернігівським зразком. Подобається відчиняти їх уранці.

Це було навесні, стало темно. Я вийшов надвір і не міг налюбуватися простим видовищем: я дивлюся зі свого двору на освітлені вікна своєї хати. Отак три вечори тривало, доки не звик.

Писати колонки – це щоразу травматично. Наче є ще один я, який каже: “Ти ж дивись, зроби отак і отак”. І я панічно боюся, що він скаже: “Ні, ти не зробив”. Сиджу й мучуся, щоб було геніально, бо стидно перед тим другим.

Я вихований на телефонних будках-автоматах, в які доводилося кричати. І досі бува, кричу в трубку.

Перша жінка молодша від мене на 10 років, друга – на 12. Іноді серйозно думаю, що можу дурити голову тільки молодим дівчатам.

Що таке кохання? Те, що може бути кілька разів, але ні разу одне не заміняє другого. Щоразу це інакше.

Три чверті життя витратив на помилки. Зрозумів, що таке кохання, коли женився вдруге. І то не одразу.

Завжди жінка вибирає. Але тут зійшлося. Я працював у газеті “Молода гвардія”. Писав про комсомол “із людським обличчям”. А Ніна вчилася на третьому курсі журналістики й прийшла на практику. В нашій газеті була класна компанія хлопців – просто колекція. Вона вибрала заочно двох – одного, що писав про музику, й мене. Але той був жонатий, а я вже ні.

Мені сподобалися полтавські словечка Ніни. Біля неї почувався вдома, хоча ні про що ще не йшлося. Моя – та й усе.

Вона ніколи не питала: “Ти мене любиш?” Я інколи питав, але бачив в її очах, що це неправильне запитання. Старався не заглиблюватися чому. А потім якось ішли до автобуса, а там крутий схил і снігу нападало багато. Йдемо по узбіччю, ззаду їде “Волга” і сковзається, її заносить. Водій встиг загальмувати, але за інерцією мене вдарило – й полетів головою в кювет. Вилізаю зі снігу і чую, що жінка плаче. Значить, усе в порядку.

Ніна буває нестримана, каже все, що думає. Але буває стримана, коли йдеться про важливі речі. От кілька днів тому сказала: “Я тобі хочу подякувати, що ти зробив це”. Про наш дім. Можливо, я задумав його побудувати тоді, як її вибрав. Хоча попереду було багато років.

До 60 років за кордоном був лише у відрядженнях. Ніна з Іваном почали їздити, а мене тягло в село. В якийсь момент вони мене таки спокусили. Хорватія, потім Іспанія. Подорожі й раніше нас не роз’єднували – бо я змирився, що вони їздять без мене, – а потім поєднали.

Бог для мене – старший, який зна, де ти взявся, куди подінешся і що робиш не так. А ти весь час щось робиш не так.

Поговорити з Богом можна, але недовго. Про просту ділову річ. Це в мене, мабуть, від баби. Посадив щось і кажи: “Роди, Боже, на всякого долю”. Це означає ставлення до всіх, хто там поряд. Ми з кротами не воюємо – і щас­ливі. При бабі не було кротів, але: “Роди, Боже, на всякого долю” – це і про кротів мається на увазі теж.

На сцені буває тривожний момент, коли раптом між тобою і залом – тиша. Канал зв’язку – ото ти там. Далі – тільки не збреши. З Богом дуже схоже. Щось вдається, коли відкривається коридор взаєморозуміння.

Моїм взаєминам із Богом страшенно заважають попи. Ніколи не траплялися нормальні.

До 1991-го мати весь час здавала молоко і клала гроші на книжку. Там була величезна сума – 9 тисяч. І хоп – цього всього не стало. Я боявся, що це її погубить. А вона спокійна: “Хе, ти не знаєш, як було у війну й після”.

Навесні ракета впала неподалік від мого дому. Осколки летіли. Звук такий, наче хтось висипав мішок каштанів у ночви. Думав, з даху буде решето. Вийшов – ні, нормально.

Під Харковом загинув хлопець, а ми з його батьком давні друзі. Дотепер боюся зустріти Стасіка, бо не знаю, що йому скажу. Якби побачив, розвернувся би й утік.

Коли 2014 року почалася війна, мені згадувалася моя рота. От із ними я пішов би туди. Найбільша печаль – що мені пізно взагалі куди-небудь іти. Вранці встаю – о, ще можу, а серед дня розумію, що все, буду обузою.

Я не з тими, хто воює. Але мушу довести своє хазяйство до того стану, коли солдат, який вернеться, скаже: “О як тут добре. Бачу, за що я воював”.

Кілька років тому забрали тещу з Полтавщини. Вона вже погано ходила ногами. Ну куди в Київ людину, яка виросла на острові на Хоролі? Ми всі стали жити в хаті. І я нарешті заспокоївся щодо дому. Виявляється, мені цього не вистачало. Дім, з якого я не повинен більше нікуди їхати.

Слідкуйте за нашими новинами в Телеграм-каналі Субота Онлайн

Джерело: gazeta.ua