Іван Огієнко — людина з активною громадянською позицією — заявив про себе не тільки як історик рідного краю, а й як зрілий журналіст. Сповна розкрив свій потенціал журналіста, публіциста на шпальтах повітової громадсько-літературної газети «Радомыслянинъ». З січня 1913 року на сторінках газети публікувалися історичні нариси І. Огієнка «Містечко Брусилів та його околиці».
Іван Огієнко уважно вивчає все те, що відбувається у Радомисльському повіті, і, прислухаючись до роздумів та міркувань своїх співрозмовників, з болем у серці за своїх героїв викладає на папері побачене і пережите.
У квітні 1915 року молодий приват-доцент прочитав самостійні лекції в університеті Св. Володимира у Києві. Улітку 1915 року Іван Огієнко підробляв лектором на літніх курсах учителів початкових класів. Особливу увагу звертав на стан освіти у Радомисльському повіті.

У цей час кореспонденції й нариси регулярно друкувалися в повітовій газеті «Радомыслянинъ» із заголовком «Письма из Брусилова» (псевдонім — И. ОКО). Усього надруковано цього року 15 нарисів.
У газеті «Радомыслянинъ» № 164 від 25.07.1915 р. (Російська національна бібліотека, м. Санкт-Петербург) надрукований нарис «На посту». Текст подається мовою газетного оригіналу, без скорочень, виправлень та змін.
Письма изъ Брусилова. На посту.
7 іюля въ 5 ч. утра въ убогой учительской комнаткѣ скончался учитель брусиловскаго 2кл. приходскаго училища Юліанъ Флегонтовнчъ Солуха.
Заболѣлъ Ю. Ф. еще 21 іюня; послѣ долгой проволочки и напрасныхъ страданій было установлено, что у больною апендицитъ и гнойное воспаление легких, пока наконецъ, не привела къ печальному концу.
Юліанъ Флегонтовичъ происходилъ изъ духовнаго званія,—онъ сынъ священника. Родился онъ 6 февраля 1890 г. въ селѣ Бурковецъ, Сквирскаго уѣзда. Окончивъ курсъ ученія въ Кіево-Подольскомъ духовномъ училищъ, Ю. Ф. поступилъ въ 1907 г. въ кіевскаю духовную семинарію, которую и окончилъ въ 1913 году. Въ священники покойный не захотѣлъ идти, почему въ 1913 г. былъ опредѣленъ на должность учителя въ м. Брусиловуъ, гдѣ и пробылъ до своей смерти.
Всегда тихій и спокойный, робкій и застѣнчивый, Ю. Ф. пользовался симпатіями и своего класса и своихъ немногихъ знакомыхъ.
Всегда мечталъ о дальнѣйшемъ образованій, всегда тоскливо думалъ объ университетѣ.
— Вотъ заработаю денегъ и тогда опять начну учиться…
Университетъ всегда былъ для Ю. Ф. радужной мечтой, скрашивавшей убогую жизнь сельскаго учителя.
А когда пошли слухи, что семинаристамъ будетъ открытъ свободный доступъ въ университетъ, радости Ю. Ф. не было границъ.
— Теперь увижу университетъ…
И глаза блестѣли огнемъ и лицо сіяло радостью…
Но… <не так склалось, як жадалось»…
Ю.Ф. умеръ, умеръ одиночнымъ, умеръ на чужбинѣ, безъ родныхъ, безъ близкихъ знакомыхъ..
17 іюля хоронили покойнаго. Въ виду того, что Ю. Ф. круглый сирота, похоронами распоряжался И. И. Огіенко. Народнаго труженника похоронили съ подобающей честью.
Ровно въ 6 ч. дня двинулось печальное шесгвіе изъ квартирки учителя. Впереди хорь изъ бывшихъ учениковь и жалобное, мощное «Святый, Боже» покрыло всю процессію. Два священника и два діакона. Дѣвушки, бывшія ученицы несли крышку rpoбa, всю покрытую живыми цвѣтами. Дальше на рукахъ несли гробь съ тѣломъ почившаго, весь утопавшій въ цяѣтахъ… За гробомъ шли попарно ученицы и ученики съ учительницей О. К. Смирновой и учителемъ П. Ф. Кушниренко (эти послѣдніе, Смирнова и Кушниренко, много потрудились, ухаживая за больнымъ Ю. Ф. и скрашивая ему послѣдніе его часы). За ними тысячная толпа провожала покойнаго.
Это была послѣдняя дань честному труженнику, скончавшемуся въ школѣ на служебномъ посту.
Миръ праху твоему, добрый сѣятель на нивѣ народной…
Да будетъ земля тебѣ легка!…
И. ОКО
Іван Огієнко виділив гроші й організував поховання вчителя. З душевною теплотою висвітлив сумну долю простого вчителя м. Брусилова — Юліана Флегонтовича Солухи.
У той час вирувала Перша світова війна, яка зумовлювала істотні зміни в діяльності цензурних органів Київської губернії. У Радомислі діяла часткова військова цензура. На останній сторінці газети «Радомыслянинъ» напис — дозволено військовою цензурою 24 липня 1915 року.
Історично склалося так, що нариси «Письма из Брусилова» не були опубліковані у творах Івана Огієнка, а також оминули увагу дослідників творчості видатного українця. Запізно, та все ж приходять до сучасників невідомі нариси Івана Огієнка. Разом із працями до земляків повертається і він сам.
Із тієї ж повітової газети збереглася й розповідь про українське свято в Радомишлі 1917 року.
Джерело: Субота Онлайн
Автор: Олександр Пирогов, м. Радомишль













