“Якщо не робитиму істерії, то буду в Сибіру”

Було страшно, коли арештовували. Колишній наш клас і клас нижче – всіх пересадили

Батько закінчив гімназію в Сеґеді, вчився в університеті в Чернівцях, на філософському факультеті. У 1930-х викладав біологію в Українській жіночій гімназії в Станиславові (сучасний Івано-Франківськ. – Країна). Мати закінчила навчання в учительській семінарії у Відні. Як вийшла заміж, то вже не могла вчителювати. На свята батьки їздили до родичів у Завалля чи Снятин. На канікулах у Снятині, в бабці вдома, народилась я.

Коли 1939-го прийшли совіти, баба й тітка залишилися без пенсії й засобів для існування. Тоді ми переїхали до них у Снятин, щоб разом якось утриматися. За совітів батько викладав біологію в десятирічці, а як прийшли німці, керував торговельним технікумом. Ми всі були б у Сибіру, якби тато ще під час війни не помер.

1937 року батьки віддали мене в українську школу в Івано-Франківську, хоча до неї доводилося далі ходити, ніж у польську. За два роки стала навчатися у школі у Снятині. Прийшли німці – почала вчитися в гімназії в Коломиї. Прийшли знову совіти – повернулася до школи у Снятині.

Як привели мене в перший клас, не знала жодної букви. А перша вчителька до мене: “Сясю, ти що, не вмієш писати?” Мама могла зі мною займатися, але батьки казали: “Вона прийде у школу, там будуть діти із села. Вони нічого не вмітимуть. Не можна, щоб дитина зразу вирізнялася”. Ніколи мені не дали в школу помаранчів, бананів, лише яблуко. Бо як інша дитина того не може мати, то не треба, щоб я мала.

Здається, навіть не розуміла, як то – вчитися. Дізналася аж у гімназії після першого класу. Туди приймали близько 20 дівчат, а за пів року мали залишити п’ять. Через два чи три місяці навчання захворіла на дифтерію. Повезли в лікарню на фірі із сіном. Я багато пропустила. Думаю: “Все, тепер виженуть”. Повернулася в гімназію, а в кімнаті п’ять дівчат – всі умови для навчання. Улітку видавали табелі й учителька, пані Кокодинська, почала читати всіх, хто має “добре”. Мене нема. Читають тих, хто з трійками, – знов немає. Я нічого не розумію. Вона вже закінчує читати й нарешті: “Найкраще свідоцтво у Славці, в неї все “дуже добре”. Тоді я зрозуміла, що таки якось учуся.

Дмитро Павличко був зі мною в одному класі в Коломиї. Польські діти з нього сміялися, що вбраний був по-селянському – в кептарі, постолах. А ми, українці, називали його Місяченько, бо був кругловидий.

Любила математику. У мене був учителем директор снятинської школи. Він мав польські й австрійські збірники задач. Давав мені, а я вдома розв’язувала. Для мене то було найбільше задоволення.

Завжди вміла плавати. 1946 року після закінчення дев’ятого класу відмінникам організували екскурсію до Києва. Дорогою здружилася з двома хлопцями з Франківська. Нас водили всюди і, ясна річ, у музей Леніна. А ми хочемо на Дніпро. Коли всі зайшли в музей, ми троє чкурнули на пляж. Там раптом вирішили, що треба Дніпро переплис­ти. Коли пливли, нас страшенно знесло. Там стояли якісь баржі, то ми вчепилися за шнури й вилізли.

Батько мріяв бути лікарем, але його не пустили на медицину. Тому хотів, щоб я стала лікаркою. А я любила математику й плавання, збиралася в Миколаївський суднобудівний інститут. Підготувала ще дві заяви до Львова – в університет, на математику і в політехнічний. А тітка каже: “Напиши ще в медінститут. Нехай буде”. Привезла мене до Львова й поклала у знайомих спати, а сама занесла всі документи в медінститут. Отак мене пхнули туди, куди я зовсім не хотіла.

Дали мені талон на гуртожиток. Приходимо з тіткою, видають матрац, а там щось червоне. Питаю: “Тета, а це що?” Вона: “Плюскви” (блощиці. – Країна). Кричу: “Не хочу того інституту, я боюся плюсквів!” Кинула той матрац, і ми пішли геть. А на інституті висить оголошення: “Візьму на квартиру дівчину, яка може бути репетитором по музиці моїй доньці”.

Господиня Поліна Тімофєєвна посадила мене за фортепіано. Я гонорово заграла сонату Клементі. Вона поняття зеленого в музиці не мала, але схвалила – і я лишилася в неї мешкати.

Поліна була зі Щастя, комуністка лєнінського забору. Невесело в них було, бідували по-чорному. Смажили картоплю на риб’ячому жирі. Поліна шлангом лупила доньку, бо та не хотіла того їсти. А я з Іркою щодня по 2 години після інституту займалася музикою.

Якось на канікули Поліна попросила взяти доньку у Снятин до моєї мами. За два місяці приїхала забирати, а дитини немає. Шукають, а вона так сховалася, ледве її знайшли. Розплакалася, що не хоче їхати. Тоді Поліна домовилася, щоб вона жила у Снятині. Пригадую, коли Сталін помер, Поліна надіслала доньці телеграму: “Деточка, нас постигло непоправимое горе”. Ірка закінчила Снятинську музичну семирічку, училище у Львові, консерваторію. Виросла патріоткою – свого чоловіка в Азербайджані навчила української.

Я страшенно любила читати. Одного разу в інститутській стінгазеті була моя фотографія з підписом: “Коли студентка Никифорук перестане читати романи на лекціях?” Поліна працювала в бібліотеці імені Василя Стефаника в закритих фондах, носила мені книжки заборонених авторів.

Коли закінчила медінститут і зайшла мова про розподіл, написала заяву на “стройку коммунизма” в Каховку. Вичитала, що там є вечірній гідротехнічний інститут. Вирішила, що вступ­лю туди і скажу медицині “цьом-па”. Ректор дивиться: “Туда у нас направления нет, мы вам можем предложить другую стройку коммунизма”. А я відповідаю, що другої не хочу, тільки туди. “Ну, если не хотите, мы вам предлагаем научную работу”. Кажу: “Ну, як нема Каховки, хай вже буде та наука”.

На партзборах вимагали, щоб на наукову роботу лишили комуністів-фронтовиків. Секретар кричав: “Кого вы оставляете на науку? Отец погиб в бандеровцах, два брата в Сибири!” Викликає мене завкафедри. Я вибухнула: “Батько мій помер під час війни від хвороби, похований у Снятині. Ні сестер, ні братів у мене ніколи не було. Снятин – маленьке містечко, КГБ все про всіх знає”. А він: “Я очень хочу, чтобы вы у меня работали, но вы понимаете, они партийные”.

Згодом створили нову кафедру терапії при Інституті переливання крові й невідкладної хірургії. Директор інституту Петров просив ректора: “Порекомендуйте якогось розумного студента, щоб узяти його, виростити з нього гематолога й організувати гематологію”. Дали рекомендаційного листа і я пішла. Заходжу, а мені впоперек дороги санітарка везе порожні відра. Думаю: що це за знак? Вертатися чи що? Але я не зупинилася – і до сьогоднішнього дня тут.

Не раз мене тягнули в партію. А чоловік: “Не смій”. І я не пішла. Через це мені не давали звання професора. Я захистила дві дисертації, в 40 років була доктор наук, завідувала відділом, мала наукову школу, п’ятьох кандидатів наук, купу друкованих робіт, а мені звання професора не давали й не давали. І от директор на засіданні говорить, що інститут отримає вищий ступінь, якщо матиме у штаті професора. Тоді кожному зарплата на 100 карбованців більша. Партійні зразу: “Послать документы Выговской”. Моментально отримала звання.

За Радянського Союзу було страшно, коли арештовували. Колишній наш клас і клас нижче – всіх пересадили. Я щоночі слухала, як хтось іде сходами. Думала, за мною. Мене теж туди б, якби не компанія, що була біля мене в медінституті, – Женя, Муза, Римма. То все були московки.

Коли Сталін помер, приходжу на заняття, щось говорю, усміхаюся, а Муза до мене: “Противно на тебя смотреть! Такое страшное горе, а ты улыбаешься”. Довелося плакати. Розуміла, якщо не робитиму істерії, то буду в Сибіру.

Уперше в Радянському Союзі готувала в Москві доповідь по пробі Кумбса при автоімунних гемолітичних анеміях. До мене підходить аспірант від Кассірського (Йосиф Кассірський, російсько-радянський гематолог. – Країна) і каже, що той хоче зі мною зустрітися. А Кассірський – це бог гематології. Він 2 години говорив зі мною. Тоді взяв до хворих на обхід, посадив за мікроскоп. Після того надрукував відношення в міністерство, щоб мене перевести в Москву. Але я не схотіла залишатися. Я хотіла говорити рідною мовою, щоб були синьо-жовтий прапор і тризуб. Цього бракувало.

Були якось у Рязані. Величезний універмаг, і довжелезна черга. Думаю: певно французьку косметику привезли. Дивлюся: стоять ящики з “Тройним” одеколоном. В одні руки дають по дві пляшечки. Мені погано стало. Думаю: люди добрі, хто ви?

Помирала пацієнтка, яка жила на чужій крові. Я чергувала, ще зовсім молода була. О першій ночі мене будить санітарка. Хвора просить: “Ярославо Іллівно, залийте мені кров, я хочу ще раз побачити сонце”. А в нас станція переливання була в інституті. Я побігла, взяла кров, перелила. Пацієнтка померла о другій дня.

Живу молитвами хворих. Вони говорять, що подають за мене на службу Божу. А якось оглянула хворого, написала висновок, а він гроші тицяє. Я їх повертаю, а він каже: “Ну, як не хочете грошей, то пишіть список”. Я на нього дивлюся: який список? “Своїх родичів. Я священник, молитимуся за них”. Сміюся, що беру хабарі молитвами.

Слідкуйте за нашими новинами в Телеграм-каналі Субота Онлайн

Джерело: Журнал Країна

Автор: Марта Шевченко