Днями головнокомандувач Валерій Залужний заявив, що у війні з росією загинуло 9 тисяч українських героїв. Хай як абсурдно це звучить, але дуже хочеться вірити, що загинуло саме стільки. Та елементарна логіка змушує сумніватися. Й навіть без глибокого опрацювання всіх доступних нам даних, без пошуку інформації у знайомих військових чи, як це зазвичай у нас працює, їхніх родичів стає зрозумілим, що, на жаль, ця цифра може бути більшою.
Навіть сам президент Зеленський, який украй неохоче озвучує болісні цифри, рівно місяць тому сказав виданню Wall Street Journal, що наші добові втрати нарешті знизились (!) до 30 загиблих і 250 поранених захисників. А на піку боїв у травні-червні Україна щодоби тільки загиблими втрачала від 100 до 200 бійців.
Тож проста математика каже, що за ці два місяці ми втратили від 6-ти до 12-ти тисяч бійців. Уже це жодним чином не корелює із цифрою, озвученою Залужним, оскільки були ж ще й лютий, і березень, і квітень. Якщо не брати до уваги серпень, то ще й липень. Навіть якщо відштовхуватись від мінімальної сотні, озвученої главою держави для травня-червня, на решту місяців лишається 3000 осіб. А це значить, що в ці дні гинуло в середньому 30 чоловік. Та хай як хочеться вірити, що цими цифрами наші втрати обмежуються, проте знаючи, що насправді відбувається на окремих ділянках фронту, розумію, що ця кількість більша.
З одного боку, я вважаю, що поширювати наразі інформацію про наші втрати навряд чи потрібно – це аж ніяк не піднімає бойового духу ні бійців, ні решти громадян. Та якщо вже на найвищому рівні приймають рішення про озвучення таких цифр, вони повинні бодай виглядати достовірними. Адже такі важливі з погляду підняття бойового духу виступи перших керівників держави не мають викликати недовіри, яка автоматично переноситься й на інші факти й думки, у подальшому озвучені цими особами.
Президент Зеленський з цим уже зіткнувся й розуміє, як важливо не називати точних цифр й фактів, а якщо вже озвучуєш, то розуміти, що вони бодай максимально наближені до реальних. А в іншому разі це кістка на бік тих осіб, які дуже хочуть покритикувати. А справедливо чи ні – то вже питання інше.
З іншого, розумію, як відповідатиме Генштаб, якщо поцікавитись, чому озвучена цифра не відповідає навіть просто здоровому глузду. Хай як прикро, але тут досі працює ще радянський принцип підтвердження загиблих і втрат. Пам’ятаєте з підручників історії просто колосальну різницю між успіхами радянських льотчиків (серед яких багато українців) і льотчиків люфтваффе?
Так, у кращого аса фашистів, Еріха Гартмана, – 352 перемоги, а в найкращого радянського Івана Кожедуба (я ж казав, українець) за приблизно однакової кількості вильотів – усього 64. Спитаєте, чому так – невже наш збивав менше? Аж ніяк. Весь секрет – у системі підрахунку. В люфтваффе рахували збитого фактично зі слів самого пілота, вистачало єдиного свідка або обходилися й без нього. У радянському ж союзі для підтвердження збитого літака потрібно було щонайменше два свідки. Та ще й щоб піхота на місці битви потім знайшла рештки збитого літака. Як результат, фактично збито техніки стільки ж, скільки й у противника, а зараховано в рази менше.
Так і в цьому разі – Генштаб скаже, що 9 тисяч – це кількість точно підтверджених фактів загиблих воїнів. А решта – ще не підтверджені факти смертей або безвісти зниклі особи, щодо яких на цю мить немає достовірних даних про факт їхньої смерті.
Що це відбувається саме так, доводять передусім численні скарги від матерів і дружин хлопців з “Азовсталі”, які розповідають, що не можуть отримати підтверджуючих документів, що їхні рідні загинули. Хоч усно їм про це повідомили.
А не видають тому, що у військових частинах посилаються на наказ Міноборони № 185 від 05.06.2001 р., яким затверджено Інструкцію про організацію поховання військовослужбовців, які загинули під час проходження військової служби. Згідно з цією інструкцією командир військової частини фіксує факт смерті військовослужбовця або безпосередньо біля його тіла, або зі слів командира підрозділу. Інших варіантів чомусь нині не передбачено. При цьому це не прямо передбачено Інструкцією, а випливає з логіки інформування про факт смерті військовослужбовця, впорядкованого нею.
Є ще інструкція з організації обліку особового складу Збройних Сил України, що затверджена Наказом Міністерства оборони України від 26.06.2014 року №333. Нею визначено Порядок обліку померлих (загиблих), зниклих безвісти, безвісно відсутніх, захоплених в заручники або інтернованих військовослужбовців і працівників. Однак, і вона хоч і трохи детальніше – однак повторює попередній документ, та фактично не регулює сам порядок встановлення факту загибелі воїна.
Якщо йдеться про ситуацію із загиблими захисниками “Азовсталі”, то командири підрозділів – зараз у полоні й не можуть засвідчити факту смерті своїх підлеглих. Начальник в/ч, відповідно, не бачив тіла воїна, не може зв’язатись із командиром, тож не має підстав зафіксувати факт загибелі військовослужбовця й видати його сім’ї відповідні документи.
Загалом Координаційний штаб з питань поводження з військовополоненими оприлюднив дорожню карту дій родичів, якщо хтось із рідних, який зарахований до лав ЗСУ (в тому числі ТрО), правоохоронних органів, пропав безвісти, потрапив у полон чи загинув. У документі міститься перелік даних, якими обов’язково має володіти родина захисника України та алгоритми дій родичів щодо їх звернень до органів державної влади.
Перелік даних, якими обов’язково має володіти родинна Захисника
- При зарахуванні/перебуванні у ЗСУ/ТРО/ Нацполіції тощо, родина Захисника має обов’язково зібрати наступну інформацію:
- прізвище, ім’я та по батькові;
- дату народження;
- копію паспорта;
- контактні дані місця постійної дислокації військової частини;
- контактні дані військкомату з якого був мобілізований Захисник;
- назву та номер військової частини чи підрозділу проходження служби;
- посаду та звання, військово-облікову спеціальність (якщо відомо);
- індивідуальний податковий номер, номер військового квитка чи тимчасового військового квитка (скан копію) чи жетону;
- прізвище, ім’я та по батькові та контакти колег по службі, побратимів;
- прізвище, ім’я та по батькові та контакти безпосереднього командира;
- прізвище, ім’я та по батькові, контакти командира частини;
- телефон гарячої лінії частини, бригади, угруповання.
Якщо Ви дізналися про смерть Захисника шляхом отримання усної інформації від безпосереднього командира, колег, командира частини, по гарячій лінії, або з інтернет ресурсів (ворожих чатів), варто:
– максимально дізнатись подробиці про місце, координати місця події та обставини загибелі Захисника, зв’язавшись з безпосереднім командиром, колегами, командиром частини, або встановити зв’язок із установою чи організацією, де служив Захисник;
– звернутись у відділення Національної поліції по місцю проживання із заявою про відкриття справи по факту смерті особи;
(Далі цю справу поліція передає за підслідністю до СБУ для проведення досудового розслідування. Відповідно, родині необхідно звернутися до СБУ, аби дізнатися ПІБ слідчого у справі для подальшої взаємодії з ним);
– письмово звернутися до військкомату, з якого була мобілізована особа, по місцю прописки, або до установи чи організації, де здійснював службу Захисник (СБУ, ГУ НП) та перевірити наявність чи відсутність повідомлення про підтвердження статусу Зниклого безвісти чи Акту про настання смерті).
Але паралельно з цим в подібних випадках родина може звернутися до суду. Адже згідно з вимогами ст.315 ЦПК України суд розглядає справи про встановлення факту смерті особи в певний час у разі неможливості реєстрації органом державної реєстрації актів цивільного стану факту смерті.
Заяву про встановлення факту смерті особи на тимчасово окупованій території України, визначеній Верховною Радою України, може бути подано родичами померлого або їхніми представниками до суду за межами такої території. Справи про встановлення факту народження або смерті особи на тимчасово окупованій території розглядаються невідкладно з моменту надходження відповідної заяви до суду. Ухвалене судом рішення у таких справах підлягає негайному виконанню.
У рішенні суду про встановлення факту повинно бути зазначено відомості про факт, встановлений судом, мету його встановлення, а також докази, на підставі яких суд установив цей факт.
Відповідно до п. 13 постанови Пленуму Верховного суду України “Про судову практику в справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення” № 5 від 31.03.1995 року суд встановлює факт смерті особи за умови підтвердження доказами, що ця подія мала місце у певний час і за певних обставин. І ось тут уже доказами може бути набагато більше фактів, аніж просто засвідчення факту смерті командиром підрозділу.
Фактично можуть бути покази свідків про те, що особа перебувала в приміщенні в ту мить, коли тули вцілила ракета, а після цього звідти нікого живого не дістали. Суд уже на підставі таких свідчень може дійти висновку, що особа загинула, й винести відповідне рішення.
Доказами у справі можуть бути пояснення заявників, свідків, письмові докази (зокрема свідоцтва про поховання), речові докази, а саме фотографії, звуко- і відеозаписи, висновки експертів. Тут уже все залежить від конкретної ситуації.
Тож маємо ситуацію, коли навіть у таких випадках, під час воєнного стану, нашим громадянам швидше допоможе суд встановити юридичний факт їхньої непоправної втрати у родині, аніж безпосередньо армія, яка мала б за родом своєї діяльності нести весь цей тягар на собі.
