За часів пізнього Просвітництва та романтизму вважали, що всі великі державні народи з їх цивілізаторською місією – це носії великих культур, які творять об’єднавчий каркас для решти “малих” народів, начебто неспроможних до власного націєтворення.
“Федералізм і забобони говорять бретонською, еміграція і ненависть до Республіки мовлять по-німецькому, контрреволюція говорить італійською, фанатизм по-баскськи. Маємо знищити ті небезпечні засоби підступу […] Мова вільного народу має бути одна для всіх”, – звертався в січні 1794 року до Конвенту Бертран Барер де В’єзак, відомий політик часів Першої французької революції. Аби запобігти зраді й підступам тих, хто не говорив мовою Революції, депутат пропонував навчати їх французької примусово. Стрімке народження державного націоналізму потребувало відповідної імперської ідеології, що мала забезпечити переплавку етнічно неоднорідних мешканців імперій в народ однієї мови й однієї культури. Однак для успіху цього проєкту імперії бракувало культури та добре розробленої історіографічної схеми, що прирікало державні зусилля на поразку.
Головна ідеологічна тріада Російської імперії “православие-самодержавие-народность”, як і багато іншого, була імітацією (цього разу німецькою). Врешті, вона була лише пародією на гасло французької революції “Свобода, рівність, братство”. Головний жандарм Європи окрім багнетів і гармат, не мав нічого напохваті, що можна було би протиставити європейській культурі з її Данте, Шекспіром і Шиллером. Як розумієте, товар, пропонований “німою й дикою” Росією, культурною пусткою, якою вона поставала на європейському тлі, був нерелевантним.
Це розуміли і в самій Росії. Тому промова Фьодора Достоєвського у 1880 році на відкритті пам’ятника Пушкіну в Москві перетвориться у своєрідну російську пропозицію на експорт, той голос, який мав би промовляти до інших народів поза часом. За цим лекалом згодом на товар перетвориться і сам Достоєвський, один із виразників “загадкової російської душі”. Водночас цей продукт був украй необхідний Російській імперії.
Я зупинюся на кількох фрагментах промови Достоєвського, що, як на мене, резонують із сучасністю та дозволяють краще зрозуміти природу російського світосприйняття та російських цінностей (чи їх відсутності).
Для Достоєвського важливо було не лише вловити сутність творчості Пушкіна, а й через нього витягти на світ Божий особливе призначення російського народу як месії.
“В европейских литературах были громадной величины художественные гении – Шекспиры, Сервантесы, Шиллеры. Но укажите хоть на одного из этих великих гениев, который бы обладал такою способностью всемирной отзывчивости, как наш Пушкин. И эту-то способность, главнейшую способность нашей национальности, он именно разделяет с народом нашим, и тем, главнейше, он и народный поэт. […] Ибо что такое сила духа русской народности как не стремление ее в конечных целях своих ко всемирности и ко всечеловечности?”.
Думка про “всеєвропейське і всесвітнє” призначення “русского человека” проходить через увесь текст Достоєвського та коментується у безлічі варіацій, скажімо: “Стать настоящим русским, стать вполне русским, может быть, и значит только (в конце концов, это подчеркните) стать братом всех людей, всечеловеком, если хотите”.
Звичайно, у російської людини, за Достоєвським, достатньо причин для ворожого налаштування до європейців, але всупереч обставинам, росіянам “явлено” через слово Пушкіна бути творцями “загальнолюдського об’єднання всіх племен великого арійського роду”.
На прикладі пушкінських текстів Достоєвський характеризує російську людину як таку, що прагне визволитися від зовнішніх обставин, оглядаючись на правду в інших землях з їх “твердим історичним ладом” та усталеним громадянським життям. А насправді, вигукує мовець, правда в ньому самому, себто не в правилах і цінностях, що виробляє та розділяє спільнота, а в індивідуальному: “Тварь ли я дрожащая иль право имею”.
Тож, зауважує Достоєвський, для росіянина “чуть не по нем, и он злобно растерзает и казнит за свою обиду или, […] сам возопиет […] к закону, терзающему и казнящему, и призовет его, только бы отомщена была личная обида его”. Європа, яка мала б бути зненавиджена росіянами, тим часом залишається для них такою ж дорогою, як власна земля. Адже “русскому скитальцу необходимо именно всемирное счастие, чтоб успокоиться: дешевле он не примирится”. Звичайно, як зауважує Достоєвський, поки що це прагнення всесвітнього щастя втілюється лише в теорії. Утім, нам добре відомо, що практика тривалістю в більш ніж століття вже стояла на порозі.
Фьодору Достоєвському вдалося геніально вловити потребу часу, намацавши той ґрунт, що надовго забезпечить нове життя для “народного поета і пророка”. Водночас він запропонував центральну ідею для єдиного культурного простору в імперії, що перетворювалася на російську національну державу.
Олександр Л. Блок (батько відомого поета) вторуватиме у 1884 році Достоєвському, процитувавши його фразу про крайню потребу для російської людини всесвітнього щастя. Власне, зауважить він, це природний наслідок формування “мислячою” Росією унікальної “вселюдської цивілізації”/культури. То нічого, як твердив Достоєвський, що Росія злиденна й груба, справа не в науці й економіці, а в серці. Прагнення народу до “загальнолюдсько-братерського єднання” й оприявнив у своїй геніальності Пушкін.
З легкої руки Достоєвського та його наступників сторіччя з дня народження Пушкіна 1899 року стало умовною датою появи не просто геніального російського поета, а російського поета-пророка, виразника національного духу. Пушкін-пророк своєю творчістю, що містила “вселюдськість”, претендував на світове значення, а водночас цим він виявився потрібним не лише імперії Романових, а й майбутній російській революції.
Анатолій Луначарський у 1922 році у промові підкреслив важливість святкування річниць Пушкіна, цього російського “прабатька Адама”, чию роль можна порівняти з Данте і Петраркою в Італії, чи Шиллером і Гете в Німеччині. Пророцтво Достоєвського про велике призначення Росії справдилося; Пушкін своїм Словом утверджував/творив націю, її мову й служіння. А водночас творчість пророка містила “емоційно-ідейний зміст загальнолюдського значення”.
До апофеозу втілення ідеї Пушкіна-пророка дійшло лише в 1930-ті, цілком можливо, не без впливу великого святкування ювілею Гете 1932-го.
Відзначення століття з дня смерті Пушкіна готували кілька років з розмахом сталінського монументалізму. 10 лютого 1937 року до пам’ятника Пушкіну в Москві попрямувала 25-тисячна колона, що мало продемонструвати об’єднання радянських людей навколо особи поета. Урочисте засідання за участю Сталіна і членів Політбюро відбулося у Великому театрі з патетичними промовами та концертною частиною. Трансляцію цього дійства слухали по радіо мільйони. Окремо організували вечір для всіх московських старшокласників у розкішному Колонному залі. Величезний розмах пушкінських заходів – лекцій, виставок, концертів, вистав, видання книжок – мав утвердити тісний зв’язок радянського народу з мертвим, а водночас вічно живим героєм, виразником російського народного духу, вчителем і наставником. Вияв любові до Пушкіна означав любов до героїчного минулого свого народу та гордість від успіхів соціалістичного будівництва й розвитку соціалістичної культури.
Канонізація Пушкіна як національного російського пророка, що по суті відбулася між 1899 і 1937 роками, йшла паралельно з поворотом більшовицької влади до російськоцентричного офіційного націоналізму. 1937 рік поставив крапку в хай і відносній, але рівності народів Радянського Союзу. Культ Пушкіна як російського поета всього радянського народу мав працювати на творення гомогенної культури на російському фундаменті.
Пушкінський ювілей суттєво позначився на шкільних програмах з мови й літератури, в яких від першого класу й до останнього чільне місце зайняв поет-пророк. “Проведення ювілею Пушкіна на Україні повинно забезпечити піднесення знань з російської мови та літератури”, – звучало в наказі наркома освіти. “Великий російський народ” стає елементом сталінської пропаганди. Повертаються до життя старі герої – Алєксандр Нєвський, Іван Грозний, Пьотр І, Алєксандр Суворов та інші постаті героїчного пантеону царської Росії утверджували тяглість радянських традицій. А відомий тост Сталіна 24 травня 1945 року офіційно проголошував трансформацію каркасу так званої “дружби народів” та запровадження ідеологічно правильної ієрархії: “Я пью, прежде всего, за здоровье русского народа потому, что он является наиболее выдающейся нацией из всех наций, входящих в состав Советского Союза”.
Тут я відішлю охочих дізнатися більше й глибше до монографій: Jonathan Brooks Platt. Greetings, Pushkin Stalinist Cultural Politics and the Russian National Bard та Сергія Єкельчика “Імперія пам’яті. Російсько-українські стосунки в радянській історичній уяві”. А нищівний аналіз “загадкової російської душі”, поданий через препарування російської літератури, варто дивитися у роботі Еви Томпсон “Трубадури Імперії. Російська література і колоніалізм”. Ось прямо пророчі її слова про короткозорість Заходу, реальну чи вдавану, щодо природи російської культури:
“Відома ремарка Черчілля про загадкову Росію свідчить про капітуляцію перед культурним текстом, якого Захід не зміг розшифрувати […]. Тому Росії було дозволено існувати у сфері, яку “освічений” західний дискурс описує як загадкову. Таке визнання ще раз підтверджує Росії, що Захід не буде втручатися у визначений нею самою культурний простір. Це ознака капітуляції”.
Натомість, наближаючись до завершення свого тексту, поставлю питання, яке мене не полишає: чи був би в каноні українського читача Пушкін, якби нас не “навчили” його любити? (Про те, як радянська ідеологічна машина вчила “любити” й “правильно” висловлювати свої емоції – інша книжка Сергія Єкельчика “Повсякденний сталінізм: Київ та кияни після Великої війни”). І врешті, якщо прибрати зі шкільної програми розмови про всесвітнє значення Пушкіна, то залишиться лише великий поет (можливо) однієї з багатьох літератур світу.
Втім меседжі російської літератури, засвоєні росіянами безпосередньо, чи через адаптацію їх масовою культурою та пропагандою, легітимізують знищення інших народів заради їхньої величі.
Ось лише маленький приклад “Росії без кордонів” з творчості доброго поета Фьодора Тютчева, написаний не без впливу Пушкіна:
Москва и Град Петров, и Константинов Град —
Вот царства Русского заветные Столицы…
Но где предел ему? и где его границы —
На север, на восток, на юг и на закат?
Грядущим временам судьбы их обличат…
Семь внутренних морей и семь великих рек…
От Нила до Невы, от Эльбы до Китая,
От Волги по Евфрат, от Ганга до Дуная…
Вот царство Русское… и не прейдет вовек,
Как то провидел Дух и Даниил предрек.
1848-1849
А на закінчення свого короткого екскурсу в Пушкінську рецепцію наведу епізод із великої й цікавої української пушкініани – резолюцію Петербурзького цензорного комітету на книжку “Українські переклади з Пушкіна” 1899 (ювілейного) року: “Хотя по существу в ней не заключается чего либо противоцензурного, но, руководствуясь высочайшим повелением от 18/30 мая 1876 г. коим переводы на малороссийское наречие не допускаются, цензор не признает возможным дозволить настоящую рукопись к печати”. Ті ж причини у тому ж році поховали й переклад “Казки про рибалку та рибку” у перекладі Сластіна. Про ці та інші сторінки української пушкініани писав неокласик Павло Филипович у своїй передмові до видання перекладів Пушкіна 1927 року, які здійснили Микола Зеров, Максим Рильський, Микола Вороний та кілька інших провідних поетів тієї доби.
Я виховувалася на російській літературі, альтернативи якій в часи мого дитинства було небагато. Я маю до Пушкіна особистий сентимент – хрестоматійно-пропагандистський образ в пам’яті: мама читає мені-першокласниці його казки, щоб я не нудилася, виводячи в прописах літерки. Пізніше я сама багато читала великого поета й про великого поета. Однак, очевидно, він не був моєю емоційно забарвленою “історією” й моєю “пам’яттю”, бо окрім спогаду, пов’язаного радше з мамою, аніж із поетом, мене нічого з Пушкіним не пов’язує. І не лише війна тому причина.
Ні, з Пушкіним як збірним образом мене таки пов’язує болюче й дуже емоційне відчуття, що топографія українських міст – це палімпсест, де в основі – зачищена українська культура. Її розстрілювали та ув’язнювали за кілька років до гучного ювілею Пушкіна, однак є якийсь страшний символізм у тому, що через вісім місяців по канонізації поета-пророка пролунають постріли в Сандармосі, викосивши ціле покоління творців українського Слова. За гіркою іронією долі серед них виявиться й блискучий Микола Зеров, чий переклад Пушкінського “Бориса Годунова” у двотомнику 1937-го вийшов під чужим іменем (перекладач на момент друку вже сидів на Соловках). Там же загинув і Павло Филипович, автор передмови до українських перекладів Пушкіна 1927 року. Культурі, що яскраво спалахнула в 20-ті, не судилося збутися так, як вона могла б. Згори по її тілу напишуть імена Пушкіна й Толстого, навчаючи українських дітей любити їх як своїх.
І насправді я не знаю, який захисний механізм беріг нас від цієї підміни, яка суміш крові, пам’яті, етичного вибору слабшої сторони та потреби в справедливості спрацювала, аби ми постали як нація з геть іншим набором фундаментальних цінностей. Щоб заціліли в лещатах культури, чиї поети легітимізували імперські амбіції свого народу – бути “всім” ціною буття Іншого.
