У редакцію “Суботи” надійшов лист від жительки Коростишева Оксани Волотовської, який не просто приголомшує, а б’є наповал. Це крик відчаю матері зниклого безвісти сина і одкровення про той безлад та байдужість, з яким вона стикається під час пошуків своєї дитини… Ось цей лист.
“Я пишу про те, від чого моє серце розривається на шматки, як у кожної матері, у якої син чи донька зниклі безвісти на війні. Я пишу, бо просто приголомшена тією байдужістю та халатністю, з якими державні органи ставляться до пошуків безвісти зниклих. Під час пошуків сина я була вимушена шукати способи змусити ці органи працювати. Шок, біль, безвихідь і сором за державу – ось що я відчуваю після майже півроку пошуків… Про це я хочу розповісти.
Мій син, військовослужбовець Юрій Волотовський, зник під час виконання бойового завдання 16 лютого 2026 року. З того дня моє життя розділилося на дві частини: до його зникнення і після. Кожна мати безвісти зниклого військового знає ціну часу. Перші години. Перші дні. Перші тижні. Саме в цей період можна встановити свідків, отримати важливу інформацію, зафіксувати обставини події, знайти докази, які згодом можуть бути втрачені назавжди. Адже з кожним днем стираються деталі, змінюються обставини, втрачаються можливості. Саме тому перші дні після зникнення людини є безцінними.
Слова слідчої мене просто вбили: “Я ще нічого не робила. Мені нема коли. У мене таких багато”
Через тиждень після відкриття кримінального провадження я вперше поспілкувалася зі слідчою, якій було доручено розслідування справи мого сина. Я йшла на цю розмову з надією, думала, що почую, які версії вже перевіряються, які слідчі дії проведено, які запити направлено, які обставини встановлено. Але розмова закінчилася, фактично не почавшись. Слідча сказала мені фразу, яку я не забуду ніколи: «Я ще нічого не робила. Мені немає коли. У мене таких багато». Саме тоді я вперше зрозуміла, що якщо не почну діяти сама, дорогоцінний час буде втрачено. І я почала діяти самостійно: звернулася до Міністерства оборони України, до Генерального штабу, до Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими, до СБУ, до Міжнародного Комітету Червоного Хреста, до інших організацій та державних структур, які могли допомогти у пошуку. Я надсилала документи, передавала всю наявну інформацію, збирала відомості.
Паралельно почала направляти численні запити до військової частини, де проходив службу мій син. Саме завдяки цим запитам мені вдалося встановити обставини, які повинні були з’ясовуватися під час слідства. Зокрема я дізналася, що в мого сина під час проходження служби не були відібрані зразки ДНК. Для мене це стало шоком, адже ДНК є одним із найважливіших інструментів пошуку та ідентифікації безвісти зниклих військовослужбовців. На частину своїх запитів я отримувала відповіді. На частину — відмови, і це логічно, бо цивільна людина не має тих повноважень, які має слідчий. Саме тому держава наділяє слідчого спеціальними правами. Саме тому його робота не може обмежуватися лише відкриттям кримінального провадження, але на той момент складалося враження, що саме цим робота і обмежилася.
“Акаунт сина в Instagram був деякий час активним”!
Приблизно через десять днів після зникнення сина я помітила ще одну обставину: його акаунт в Instagram був активним.
Спочатку я подумала, що це збій системи, але почала перевіряти вдень, вночі, зранку, пізно ввечері, і бачила одне й те саме – акаунт перебував у мережі. Я писала повідомлення, телефонувала, чекала, але відповіді не було. Але для мене це була надія. Телефон у сина був новий, з ним був павербанк. Я думала про те, що можливо, він поранений і перебуває десь в укритті, можливо, у полоні, можливо, намагається хоч якось подати сигнал, щоб його знайшли. Я звернулася до мобільного оператора. Там пояснили, що за відповідними процесуальними рішеннями можна встановити місце знаходження пристрою, але для цього потрібні дії слідчого.
Тобто існувала реальна можливість отримати інформацію, яка могла допомогти пошуку. Я повідомила про це військову частину, поліцію, СБУ, Кіберполіцію, надала всі скріншоти та наявні докази. Результат був приголомшливим. Військова частина повідомила, що це не входить до її компетенції. Поліція відповіла, що встановила час останнього дзвінка. Хоча мене цікавив не час дзвінка, а місце знаходження пристрою. СБУ та кіберполіція повідомили, що взяли інформацію до уваги. На цьому все завершилося. Ще понад два тижні (!) акаунт залишався активним, в цей час можна було перевіряти версії, шукати, але цього ніхто не робив! Потім акаунт перестав бути активним, і разом із ним була втрачена ще одна можливість наблизитися до відповіді.
На десятки моїх звернень відповідей не було
Тим часом я продовжувала звертатися до слідчої.
Подавала заяви, подавала клопотання. Просила провести необхідні слідчі дії. Звертала увагу на важливі обставини. Минали строки, встановлені законом, а відповідей не було, я подавала повторно і знову чекала, і знову не отримувала відповідей. Ми з чоловіком здали свої ДНК і я неодноразово зверталася до слідчої з запитанням, чи наші ДНК вже оброблені і чи внесені до єдиного реєстру? Безрезультатно. Зрештою бездіяльність слідчої змусила мене звернутися до прокуратури та до слідчого судді. Саме змусила, бо я не хотіла воювати зі слідством, я хотіла шукати свого сина, але замість цього була змушена витрачати час на те, щоб примушувати посадову особу виконувати свої обов’язки. В результаті слідча не з’явилася на жодне (!) із трьох судових засідань і не повідомила причин своєї відсутності. Суд не виніс їй ніякого покарання, навіть адміністративного.
Лише після моїх звернень до прокуратури, суду та після публічного порушення цього питання на зустрічі з представником Уповноваженого Верховної Ради з прав людини, справа почала рухатися. Керівництво слідчого підрозділу було змушене взяти її під контроль, з’явився інший слідчий. Почали надходити відповіді. Але коли мене ознайомили з матеріалами кримінального провадження, я побачила те, що остаточно змінило моє ставлення до ситуації: за кілька місяців розслідування фактично не було проведено комплексу слідчих дій, які мали бути виконані ще на початку! Склалося враження, що головною виконаною дією було саме відкриття кримінального провадження. Особливо мене вразила історія з ДНК. Я двічі письмово просила надати мені інформацію про обробку наших з чоловіком ДНК-досліджень і внесення їх у єдиний реєстр, але відповідей не було.
Тоді я самостійно зробила запит до відповідного реєстру і дізналася, що наші ДНК вже оброблені, а коли ознайомилася з матеріалами справи, побачила, що там є ця інформація. Але попри мої письмові звернення мені її не надавали. І тоді я поставила собі питання: яким словом пояснити ситуацію, коли мати безвісти зниклого військовослужбовця змушена через власні запити дізнаватися про результати експертиз, які вже перебувають у матеріалах кримінального провадження?
“Якщо система не реагує на власні помилки, вона приречена повторювати їх знову”
Я не бажаю помсти чи гучного скандалу, я лише хочу, щоб цим фактам була дана належна службова оцінка. Я вважаю, що керівництво слідчого підрозділу повинно провести службову перевірку, встановити причини бездіяльності, розглянути питання дисциплінарної відповідальності. І не тому, що цього хочу особисто я, а тому, що бездіяльність у справах безвісти зниклих військовослужбовців не може залишатися без наслідків, бо сьогодні це справа мого сина, завтра це буде справа іншого військового, іншої матері, іншої родини. Якщо система не реагує на власні помилки, вона приречена повторювати їх знову.
Окремо хочу звернутися до родин безвісти зниклих –
контролюйте кожну процесуальну дію, особливо питання ДНК.
Не чекайте дзвінка від слідчого. Щомісяця знайомтеся з матеріалами провадження, усі звернення подавайте письмово,у двох примірниках через канцелярію з відміткою про реєстрацію тому, що дуже часто саме документи стають єдиним способом захистити свої права. І на завершення я хочу сказати головне: коли мати шукає свого безвісти зниклого сина, вона не повинна думати про те, як змусити державні органи виконувати свою роботу. Я не прошу особливого ставлення. Я вважаю, що кожен безвісти зниклий захисник України має бути важливим для держави настільки ж, наскільки він важливий для своєї матері, і щоб кожен посадовець, відповідальний за його пошук, ніс таку ж відповідальність за свою роботу, яку військовий несе за свою присягу.»
Читайте також:
Не забуваємо про захисників, яких досі шукають і чекають удома.
Читайте більше на Telegram-каналі Субота Онлайн та на сторінці у Facebook.
