Радомишль пам’ятає його як засновника першого в місті вокально-інструментального ансамблю та геніального фотографа, чиї знімки стали справжнім літописом краю. Проте яскраве життя 46-річного Миколи Сичевського обірвалося раптово і страшно — пострілом із п’яти метрів під час самотнього полювання. Ми підняли архіви та спогади друзів, щоб розповісти історію місцевої легенди та спробувати зрозуміти, яку таємницю приховує закрита міліцейська справа і його остання, назавжди невідзнята фотоплівка.
Микола Володимирович Сичевський з цікавою життєвою біографією, народився 24 жовтня 1948 року в місті Радомишлі, у простій робітничій сім’ї. Родина мешкала у власному будинку на вулиці Леніна, 107 (Рішенням Радомишльської міської ради №261, 7 грудня 1995 року вулиці Леніна повернуто історичну назву Мала Житомирська). Безхмарне дитинство, шкільна юність пройшли в дерев’яному будинку своєрідної архітектури.
У батьківському домі була атмосфера високої духовності. Батько, Володимир Христофорович Сичевський, працював у різних установах м. Радомишля. В місті його поважали як завзятого трударя, чесну і гостру на язик людину. Батько Володимир у своєму середовищі відзначався як людина освічена, культурна. Мама, Марія Овсіївна Стеценко, вела домашнє господарство, добра і лагідна жінка, любила свого єдиного сина. Як і кожна радомишльська жінка, обожнювала квіти, і не тільки любила, а й глибоко на них зналась. Біля батьківського будинку знаходився чималий квітник. Мама – зразок української працьовитості. Подавала добрий приклад тим, хто по-справжньому любить свою працю. Цікава жінка. Дивлячись на неї, я розумів, що тільки вона могла народити такого сина. Батьки навчили його любити працю на землі. Батько казав: «Навчайся синку всякої роботи – станеш господарем!» З юних літ він допомагав батькові. У 13 років він уже вмів косити, орати, засівав ниву на 15 сотих біля хати. В такій атмосфері, з любов’ю до природи і провів Микола післявоєнне дитинство.
У 1956 році Микола почав навчання у міській школі № 6 (зараз у цьому будинку по вул. Присутственній №9 знаходиться районна поліклініка). Вимогливі вчителі прищеплювали учням любов до історії та літератури, навчання велося російською мовою. Після закінчення школи у 1966 році постало питання про вибір майбутньої спеціальності, Микола вибрав професію юриста. Ще в школі поставив собі мету – стати адвокатом. Того ж року приїхав до Ленінграду й оселився у колишнього радомишлянина Геннадія Малашевського. Без усякого блату вступив до Ленінградського університету на юридичний факультет. Паралельно навчався в естрадно-цирковому училищі по класу гітари. Мріяв стати адвокатом, але доля розпорядилась інакше. У 1973 році раптово помирає батько, мати часто хворіла і залишилася одна, виникли фінансові проблеми. З поважних причин довелося залишити місто на Неві, відмовитися від подальшого навчання, від юнацьких мрій. Микола був із того покоління післявоєнних хлопців, мрійників і фантазерів, які в цьому житті всього добивалися самі – насамперед тому, що вірили в свою мрію.
Не здобув вищої освіти, зробив важливий життєвий вибір, повернувся до рідного міста. Після повернення до Радомишля Микола Сичевський влаштувався працювати на машинобудівному заводі імені Жовтневої революції. Заснував у 1974 році самодіяльний вокально-інструментальний ансамбль «Красные закаты». Апаратуру допомогла придбати адміністрація заводу, а виготовлені радомишльськими умільцями саморобні електрогітари не відрізнялися від фірмових, закордонних.
Ансамбль «Красные закаты» створений одним із перших у місті і районі. Згодом з’явилися десятки послідовників та інші ансамблі. До першого складу вокально-інструментального ансамблю входили відомі на той час місцеві музиканти, такі як Микола Сичевський – організатор, художній керівник ансамблю (нині можна назвати продюсер) – гітарист, розточувальник Василь Бородієнко – гітара, слюсар Леонід Онищенко – ударна установка, барабани, електрик Віктор Михальський – гітара, електрик Василь Кравчук – гітара, інженер-економіст Валентина Волотівська – іоніка, технолог Іван Суходольський – співак. З часом змінювався склад ансамблю: Михайло Шинков – барабани, Борис Галінський – труба, Валерій Молодико – ведучий (конферансьє), Тамара Орловська (випускниця радомишльської музичної школи) – скрипка, Віктор Лісовський – тромбон, Володимир Мустієв – гітара.
Слід зазначити, що хоч ці люди мали різні професії, деякі з них займали й високі посади, але їх об`єднувала любов до музики, яка стала сенсом та способом життя. Майстерно грали радомишльські самодіяльні музики. За свідченнями самих музикантів, творчому колективу подобалося, щоб їх називали командою. Іноді серед хлопців з ансамблю виникали суперечки. Микола як художній керівник колег не сварив, а тільки час від часу говорив: «Підтримуємо один одного, це зараз так важливо».
Вагомі слова і сьогодні актуальні для жителів міста Радомишля. Музики влаштовували концерти у місті та в Будинках культури району, а також грали на весіллях, які справлялися за народними звичаями. Молода була у вінку зі стрічками, з намистом, у вишиваній сорочці й корсеті, були і дружки з боярами, тут і «поїзд» – все, як годилось. Технічний прогрес вокально-інструментальних ансамблів назавжди відтіснив народних музик з весіль, які грали на баяні, барабані, трубі і бубні. Крім весіль, хлопці обслуговували і місцевий ресторан: п′ятниця, субота, неділя – грають, вівторок, середа – репетиції. Відвідувачі з захопленням спостерігали за віртуозно-майстерною грою музик. Веселі то були часи. Насолоджуватися музикою і класним виконанням пісень потрібно вміти.
Музики ансамблю «Красные закаты» створювали в ресторані особливу атмосферу відпочинку. Вперше у місті виконували шансонні пісні (шансон – пофранцузьки пісня, виконавець шансонної пісні – шансоньє). Вимогливі глядачі влаштовували овації, часто музикантів викликали на біс і змушували по декілька разів виконувати пісню, що полюбилася публіці. Живий звук і голоси виконавців – на той час таких не можна було почути і по телевізору, це було щось нове, незвичайне. Музики не тільки співали, а й уміли розважати відвідувачів.
Ансамбль так класно грав, що заворожував радомишльських глядачів, виконуючи модні радянські та зарубіжні пісні, які полонили серця. Часто експериментували, робили власне аранжування пісень, щоб прийняти той чи інший музикальний варіант. В репертуарі мали більше 30 різножанрових музичних композицій. Так вперше у місті Радомишлі з’явилося музичне шоу. Було багато фанатів, вони знали, що музики співали від серця.
Заповітна мрія багатьох радомишльських дівчат – привернути увагу і закрутити роман з кимось із артистів, хоча б на літо, поєднували спокусу і наївність. Музики здавалися найромантичнішими хлопцями в місті, навіть якщо не було ніякої надії пов’язати своє особисте життя з кимось із них. Пройтися під ручку з кимось із хлопців на танці до місцевого парку ставало престижним. Таких дівчат у місті вважали гулящими, розпусними та неприкаяними. Микола Сичевський виділявся серед хлопців своєю колоритною натурою. «Красень мужчина» – високого зросту, зі спортивною зовнішністю, з довгим волоссям чорного кольору. Одягався завжди екстравагантно (таких людей у той час називали стилягами. -Авт.). По натурі Микола – проста людина, проте діяльний і життєрадісний. Він був публічною людиною, завжди знаходився у центрі уваги оточуючих, отримував знаки захоплення. Одним словом, постать приваблива і багато дівчат особисто впадало за М.Сичевським. Все сприймалося як флірт, без серйозних наслідків. Деякі скептики стверджують, що у маленьких містах мало повітря для музикантів.
За культурними цінностями не ходять з простягнутою рукою – їх створюють. Тільки наполегливою самовідданою працею можна збагатити культуру рідного краю, адже її не принесе ніхто, ні з заморських чужин, ні з мурованих палаців вітчизняних скоробагатьків. І Микола Сичевський з тих митців, хто ціною власних зусиль зміг вдихнути духовну силу в рідний край. Жаль тільки, що цінувати таких майстрів як належить у нас досі не навчилися.
Захопився мистецтвом фотографії, самостійно вивчив процеси цієї цікавої справи, під безпосереднім впливом Олексія Волотівського – рідного брата дружини Валентини. Який у той час працював фотографом у Радомишльському фотоательє. Пізніше, коли потрібно було визначати свій професійний шлях, Микола вагався: бути музикантом чи стати фотографом-професіоналом. Втім для цього були всі передумови. То ж і вирішив за допомогою фотооб’єктива показати все, що бачив сам, іншим.
Захоплення фотосправою назавжди змінило його життя. В той час сформувався творчий шлях на ниві фотографії. Хлопчик із провінційного Радомишля виріс у першокласного фотомайстра виключно завдяки настирливості, працелюбству і прагненню до самовдосконалення.
Машинобудівний завод випускав лісозаготівельні поїзди, трісковози ЛГ – 7, трелювальні машини, автопоїзди – 25. Лебідка ручна ЛР – 05 – цьому виробу першому в районі присвоєно державний Знак якості. На той час єдиний завод в СРСР, що виготовляв лісонавантажувачі. Продукція машинобудівного заводу була добре відома не лише в Радянському Союзі, а й у багатьох інших країнах світу. До переліку газетних видань, які виходили в радомишльському районі, слід занести і тижневик «Машинобудівник», який у 70-ті роки друкували на підприємстві за допомогою копірувальної техніки. Микола Сичевський фотографував продукцію заводу, передовиків виробництва, робітничі помешкання. Митець працював 18 років фотографом на машинобудівному заводі. За роки своєї творчої праці він виготовив сотні, а може і тисячі знімків. Машинобудівний завод, флагман радомишльської промисловості – гордість не одного покоління радомишлян, залишився в пям`яті людей і на фотографіях Сичевського. У пам’яті заводчан, які працювали на машзаводі десятки років, Микола Сичевський навіки зостанеться штатним фотографом. Нині на території і цехах заводу гуляє тільки вітер, як кажуть у народі: «Рудим мишам нема чого їсти».
Якось Микола запросив мене відремонтувати чорно-білий телевізор «Крим», де познайомив з мамою, дружиною Валентиною, дітьми. Ми з ним усю ніч проговорили, не зогледілися, як ранок підкрався до вікна. Збоку могло видатися, що зустрілися двоє друзів, які давно не бачились. Колись Григорій Сковорода сказав: «Життя наше – подорож, а дружня бесіда – це візок, що полегшує мандрівну дорогу». В батьківській хаті стояв величезний старовинний стіл, завжди завалений конвертами, газетами, книгами і рукописами, друкарська машинка в синьому пластмасовому футлярі. Людину можна пізнати по приміщенню, в якому вона мешкає. Пригадуючи минуле, наші багаторічні літературні взаємини, схиляюся до особистої думки, що колосальну різницю в життєвому і творчому досвіді, вікову дистанцію Микола Сичевський легко і непомітно міг усунути, ніби її зовсім не існувало. Чимало городян мають хист до знань, до пізнання цікавого і незвіданого. До таких людей можна віднести і Миколу, який все життя цікавився науковою літературою, новинами музики та кіно, вивчав багато філософських книжок. Особисто бажав в усьому розібратися, все хотів зрозуміти до глибини. Він ставав особистістю через літературу, яку читав. Любов до самоосвіти не полишала його все життя, його цікавила суперечливість людської натури.
Похмурого дня 26 листопада 1994 року починалася заметіль, Микола мотоциклом поїхав на полювання. Транспорт залишив на подвір’ї у знайомих в селі Мініне – та не повернувся. Розповідає Анатолій Павлович Міщенко: «Мені пощастило близько знати Миколу Сичевського впродовж тривалого часу, зустрічей було чимало. Микола був товариським, добрим, веселим і щедрим. Завжди усміхнений, готовий прийти на допомогу. Від нього я ніколи не зазнавав прикрощів.
Багато років минуло з того часу, але й зараз серце забилося у грудях. Пам’ятаю, що в п’ятницю збирався з Миколою на полювання. Напередодні він подзвонив і сказав, що їде на полювання з директором Машинобудівного заводу Віктором Андрієвичем Сухіним. У понеділок вранці мені подзвонив Володимир Данилюк (голова районного УТМР (Українського товариства мисливців і рибалок. – Авт.) і повідомив, що Сичевський у суботу поїхав один на полювання і не повернувся. Його мотоцикл стоїть на подвір’ї біля одного з будинків в селі Мініне і що радомишльські мисливці виїжджають на його пошуки.
Я телефоном повідомив Ігорю Гуляєву про цю новину. Згодом разом з Василем Потапенком на старенькому «москвичі» теж вирушили на пошуки. Колись у мальовничі місця біля села Мініне він з друзями приїздив на полювання.
Фото автора
Радомишльські мисливці вели пошуки в лісі. Ми ланцюгом пішли зораним полем. Через півгодини Ігор Гуляєв підняв руку і почав голосно нас гукати. Наблизишись, я побачив тіло Миколи в калюжі крові. Я аж здригнувся.
Поранений у ліву ногу, Микола стік кров’ю, поряд лежали рушниця і кофр. Навіть у ту останню мить свого життя не розлучився з фотоапаратом. Таке наше життя. Наперед усього не передбачиш. І тоді чітко починав усвідомлювати всю неприродність, жахливість ситуації. Згодом викликали міліцію. Я з хлопцями супроводжував тіло Сичевського до Малинського моргу».
Згідно із заключенням кримінально-медичної експертизи м. Малина, постріл зроблено з відстані до 5 метрів. Версія про вбивство навіть не розглядалась – справу згодом закрили. Фатальний збіг обставин – нікого не було поруч. Причина смерті до нашого часу залишається загадкою. А його остання плівка так і залишилась невідзнятою. Так ніхто й не довідається про те, які знімки чи кадри Сичевського можна вважати останніми. До цього часу трагічна, загадкова смерть залишає багато міркувань, запитань. Існує безліч версій і легенд про смерть Миколи Сичевського, та правда невідома досі.
Джерело: Субота Онлайн
Автор: Олександр Пирогов, м. Радомишль
