Якось довелось гостювати у давньої знайомої Зої Іванівни. Привітну, невисоку на зріст, рухливу, з гострим поглядом очей жінку знає багато жителів міста. На порозі щиро вітала усміхнена господиня – чудова, культурна, інтелігентна людина. І відразу потрапляєш у царство рукотворної краси.
Царство вишивки та затишку на Рудні
Вишиванки створені ніжними жіночими руками. В квартирі на стінах і образах – рушники, стіл покритий велюровою скатертиною з трояндами. На полицях серванта – різноманітні серветки; ліжка теж застелені цілими квітучими галявинами. Ще тут пишно квітнуть кімнатні рослини, як це буває у доброї людини, котра живе у злагоді із собою і світом.
На ліжку лежала незвичайна невелика подушка з жовтими китицями. Вона виготовлена із нагородного вимпелу, з написом на червоній матерії: «Переможцю соціалістичного змагання».
На моє здивоване запитання – «Що це таке?», усміхаючись, Зоя Іванівна Романчук почала розповідати:
«Це моя улюблена подушка, на ній відпочиваю, мені сняться добрі сни про минуле життя. Іноді й прокидатися немає бажання. Це особлива для мене подушка, одна тільки знає, скільки сліз пролила вночі».
Про минуле без «бомжів» та дефіцит людяності
Зоя Іванівна згадує часи своєї молодості з особливим трепетом: «Я пам’ятаю так: не було крамниць зі строкатими вітринами, як зараз, та всі були ситі і не було бідних бомжів, покинутих дітей на вулицях і пенсіонерів, що копирсаються в смітникових контейнерах. Пенсія була 120 карбованців, на життя вистачало. Будували житло, дороги, заводи та фабрики. На підприємствах робота знаходилась для всіх бажаючих. Було тоді до кого серце притулити! Таких людей зараз немає. Зате «людей матеріальних» не меншає! В наші страшні часи, коли все продається і купляється, самим дефіцитним товаром є людяність».
Жінка розповідає, що походить із простої сім’ї, де завжди було прийнято багато працювати. Попри зайнятість, свята — Різдво, Великдень, Трійцю — обов’язково проводили разом, відвідували церкву та накривали стіл за українськими звичаями.
Багато років Зоя Іванівна працювала музичним керівником у дитячому садочку на Рудні. Супроводжувала виступи дітей на піаніно та акордеоні. В ті роки затишний садок утримувався коштом машинобудівного заводу, і діти заводчан відвідували його безкоштовно.
Рецепт щастя: як не дати «жабі» себе з’їсти
Лице жінки вкрите безліччю глибоких зморшок — немов борозни нелегкого життя. Попри поважний вік, вона має ясний розум і добру пам’ять. Її еліксир довголіття простий, але водночас складний для виконання:
не заздрити нікому;
не тримати каменя за пазухою;
ніколи не говорити про людей погано;
не втручатися в чуже життя;
споживати просту здорову їжу;
побільше рухатись;
вірити в Господа.
«Скількох людей звела в могилу ота проклятуща «жаба», — каже Зоя Іванівна. — Ця хвора істота, заздрість, задушила більше людей, ніж всі хвороби світу разом із коронавірусом. Дарма що я бідувала, але нікому не заздрила».
Гірка статистика та надія на майбутнє
Сьогодні Україна посідає лише 76-ту позицію у світовому рейтингу людського розвитку — це найнижчий показник серед європейських країн. Кількість пенсіонерів за 2025 рік зменшилась на 173 тисячі. У Радомишльському районі проживає понад 11 тисяч пенсіонерів із середньою виплатою у 3600 грн.
Зоя Іванівна теж відчуває ці труднощі: «Хотілось би, щоб пенсії вистачало на щось, крім харчів і речей першої необхідності. У мене розривається серце, що в нашій країні бракує справедливості, державне добро розкрадається. Після безкінечних корупційних скандалів люди вже не знають, на яку ікону молитися. Але потрібно надіятись на мирні часи. Поживемо – побачимо».
Замість висновку: обов’язок пам’ятати
Події останніх років страшної війни показують: хто не знає минулого рідного краю, той часто потрапляє між молотом і наковальнею. Місцеву історію створюють не герої з підручників, а прості городяни, які працювали для майбутнього.
Зберегти імена радомишлян минулого – обов’язок нині живущих. На жаль, у Радомишлі та районі ця тема поки не стала актуальною для місцевої інтелігенції, але тихий слід таких людей, як Зоя Романчук, назавжди залишиться в пам’яті міста.
Джерело: Субота Онлайн
Автор: Олександр Пирогов, м. Радомишль
