Мати та сестра військовослужбовця з Коростишева, який зник під час виконання бойового завдання, розповіли про п’ять місяців пошуків, проблеми зі слідством, дивні розбіжності в документах і надію, що Андрій живий та перебуває в полоні.
Кожне повідомлення на телефоні змушує Наталію Іскру здригатися. Вона чекає лише одного — звістки про брата Андрія. У березні 2026 року він зник безвісти під час виконання бойового завдання. Відтоді мати Світлана та сестра Наталія намагаються з’ясувати його долю. Переглядають російські ресурси з фотографіями полонених, звертаються до державних установ і міжнародних організацій, їздять на зустрічі. Родина сподівається, що Андрій живий і перебуває в полоні.
Однак за місяці пошуків, розповідають жінки, вони зіткнулися з обставинами, які лише посилили їхню тривогу. Зразки ДНК, як з’ясувалося, тривалий час не відправляли на дослідження. Мати спочатку не отримала статус потерпілої, хоча при оформленні документів наполягала саме на цьому. На прохання встановити, де востаннє фіксувався телефон Андрія, родина, за її словами, досі не отримала відповіді. А згодом виявила розбіжності в документах між офіційним сповіщенням про зникнення та записами у військовому журналі бойових дій. Найбільше ж рідних приголомшила інформація про військовослужбовців, які нібито могли бути свідками зникнення Андрія.
Про те, як родина шукає безвісти зниклого військового і чому його мати та сестра вважають, що система пошуку працює неналежно, Світлана й Наталія Іскри розповіли в інтерв’ю “Суботі”.
«За п’ять місяців ми не отримали від слідчих жодної інформації»
— Пані Світлано, коли мобілізували Андрія? І що Вам відомо про обставини його зникнення?
— Мого сина призвали до лав Збройних сил наприкінці листопада 2025 року, а в березні 2026-го він зник безвісти. Після військової підготовки його одразу відправили туди, де точилися важкі бої. Під час виконання бойового завдання поблизу села Іванівка Синельниківського району на Дніпропетровщині він зник. Тіл загиблих не знайшли, тому ми дуже сподіваємося, що Андрій потрапив у полон. Але за весь цей час ми не отримали від слідчих інформації, яка дала б змогу зрозуміти, що з ним сталося.
Ми робимо все, що можемо самі. Постійно переглядаємо різні групи в соціальних мережах, зокрема російські, шукаємо фотографії та відео полонених. Зверталися до Міністерства оборони, Генерального штабу, Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими, СБУ, Міжнародного Комітету Червоного Хреста та інших організацій. Їздимо на зустрічі з їхніми представниками. Намагаємося координувати свої дії зі слідчими, які ведуть справу Андрія. Але саме тут постійно виникають проблеми.
— Які саме?
— Спочатку ми взагалі не могли потрапити на прийом до слідчих. Номера телефону нам не дали, а коли приїжджали до відділку, їх не було на місці. То вони на лікарняному, то на виїзді. Коли нарешті домоглися зустрічі, виявилося, що мене, матір безвісти зниклого, записали як свідка, хоча я одразу претендувала на статус потерпілої, який дає більші процесуальні можливості, зокрема отримувати інформацію та подавати відповідні клопотання. Мені довелося домагатися цього статусу, і зрештою я його отримала.
Але далі сталася історія з ДНК.
«Чотири місяці нам казали, що аналізи обробляються»
— Що сталося зі зразками ДНК?
— Під час подання заяви ми з донькою здали зразки ДНК в Коростишеві. Нам чітко пояснили: матеріали оброблять, внесуть до єдиної бази даних і за ними проводитимуть ідентифікацію. Ми вірили, що процес запущено. Коли за місяць ми почали оббивати пороги й запитувати про результати, перша слідча відмахувалася від нас короткою фразою: «ДНК ще обробляється, чекайте». І ми чекали, рахуючи кожну хвилину.
На початку червня у нашому місті відбулася зустріч з представниками Координаційного штабу. На ній був присутній начальник слідчого відділу. Ми звернулися безпосередньо до нього, відкрито заявивши про повну бездіяльність слідчих, які вели нашу справу. Він пообіцяв особисто розібратися і зателефонувати. Проте дзвінка ми так і не дочекалися. Не витримавши, наступного дня ми прийшли до нього самі. Єдине, що він зробив, — це просто призначив нового слідчого. Жодних мір чи покарань щодо попередніх працівників за їхню халатність вжито не було.
Але зміна облич нічого не змінила по суті. Новий слідчий так само байдуже повторював: «Чекайте, результатів немає». Ця кругова порука та стіна зневаги тривали близько чотирьох місяців. Серце розривалося від невідомості, і ми зрозуміли, що крім нас самих нікому нічого не потрібно.
Ми почали самостійно дізнаватися, що відбувається з нашими зразками ДНК. Те, що ми з’ясували, просто шокувало й розбило нам серце: наші зразки ДНК так і не були відправлені на дослідження до Житомира. Зразки або загубилися, або весь цей час просто лежали в Коростишеві.
Через цю злочинну халатність поліції ми були змушені проходити всю цю болісну процедуру заново і повторно здавати ДНК. Зараз ми наполягаємо і вимагаємо, щоб дослідження провели негайно. Але невимовно боляче і прикро усвідомлювати, скільки дорогоцінного часу було безповоротно втрачено лише через те, що люди в погонах поставилися до нашої трагедії як до чергового папірця. Для нас це стало переломним моментом. Ми зрозуміли, що просто чекати не можемо. На нашу думку, за кілька місяців у справі практично не було зроблено необхідних запитів і пошук не просувався. Тому ми подали до прокуратури заяву щодо бездіяльності слідчих.
— Пані Наталіє, Ви говорили про ще одну прикру обставину, пов’язану з телефоном Андрія.
— Так. Ми з братом спілкувалися через WhatsApp. Востаннє він відповів мені 27 січня. Після цього я ще писала йому, але відповіді вже не було, хоча певний час месенджер залишався активним. А у травні я зайшла у месенджер і побачила повідомлення: «Андрій Іскра не користується цією програмою». Мене це дуже насторожило. Ми одразу звернулися до поліції й попросили встановити, де востаннє фіксувався сигнал його телефону. Для нас це могло бути дуже важливою зачіпкою. Але відповіді досі чекаємо.
«Люди, зазначені як свідки, в той час перебували в інших регіонах»
— Ви також виявили розбіжності в документах щодо місця зникнення Андрія. Про що йдеться, пані Наталіє?
— У сповіщенні про зникнення брата зазначено, що він зник під час виконання бойового завдання поблизу села Іванівка. Водночас у військовому журналі бойових дій, з яким ми ознайомилися, йдеться про те, що він був в іншому місці. Для нас важливо зрозуміти, чому в документах зазначені різні місця і де насправді перебував Андрій у момент зникнення.
Але є ще одна обставина, яка турбує нас найбільше. У матеріалах фігурують військовослужбовці, які мали б підтвердити перебування Андрія на певній ділянці фронту. Однак, за інформацією, яку вдалося нам отримати, ці люди в момент його зникнення взагалі не перебували на Дніпропетровщині — вони були в інших регіонах України.
— Тобто Ви сумніваєтеся, що вони могли бути безпосередніми свідками?
— Саме так. Ми хочемо отримати просту відповідь: як людина може свідчити про обставини зникнення військовослужбовця в конкретному місці, якщо сама в цей час перебувала в іншому місці? Можливо, цьому є якесь пояснення. Але нам його ніхто не надав.
Ми не вимагаємо неможливого. Ми хочемо, щоб кожну обставину перевірили, кожну розбіжність пояснили, кожну можливу зачіпку відпрацювали. Для чиновника це може бути просто чергова справа, а для нас — це брат і син. І ми не можемо змиритися з відчуттям, що повинні самі змушувати систему його шукати.
«Мені постійно сниться, що Андрій у полоні»
— Пані Наталіє, Ви пам’ятаєте день, коли брат зник?
— Саме того дня мені раптом стало дуже погано. Заболіло серце, з’явилося сильне відчуття тривоги. Тоді я ще не знала, що сталося.
Через кілька тижнів почали снитися сни з братом. В одному я шукала Андрія в полоні. Бачила якесь приміщення, схоже на котельню. Брат дивився на мене, але не міг нічого сказати, бо поруч були російські військові. Потім побачила іншого хлопця, якого на той момент, як мені здавалося, не знала. А згодом з’ясувала, що він схожий на сина нашої знайомої, яка теж шукає безвісти зниклого.
Я розумію, що це просто сни, і вони нічого не доводять. Але коли ти щодня живеш у невідомості, чіпляєшся за все. Потім мені снилося, що брат лежить у лікарні з ґратами, потім — у якійсь шахті, востаннє — на суді в Росії. І щоразу він живий.
— Яким Ви пам’ятаєте Андрія до війни?
— Брат із самого дитинства був для мене всім. Завжди захищав, якщо хтось ображав у дворі. Я постійно згадую його усмішку і слова: «Мала, та не реви, все буде добре». Зараз мені його дуже бракує. Щодня дивлюся на телефон і чекаю бодай якоїсь звістки. Коли приходить якесь сповіщення — серце вилітає з грудей. Я не хочу вірити в найгірше. Просто чекаю на свого брата й вірю, що він повернеться живим.
«Синку, ми щохвилини шукаємо тебе»
— Пані Світлано, яким Ваш син був у мирному житті?
— Андрій — моя гордість, душа і опора. До служби він працював у Коростишеві на підприємстві з обробки каменю. У нього золоті руки. Камінь у його руках наче оживає, бо син завжди вкладав у роботу всю свою силу, терпіння й душу. Але яким би зайнятим він не був, на першому місці для нього завжди залишалася сім’я. Він дуже поважає нас із батьком, допомагає у всьому. Де б не перебував, щодня подзвонить і запитає: «Як ви там?» Такі дзвінки для нас — найдорожчі.
Синку, рідний наш, помічнику… Ми віримо, що ти сильний, як той камінь, з яким працював. Будь ласка, витримай. Ми щохвилини шукаємо тебе, молимося і чекаємо вдома. Просто живи й знайди шлях до нас.
— Під час пошуків Вам не намагалися писати шахраї?
Пані Наталія: — Постійно. Щойно ми почали самостійно поширювати інформацію про Андрія, почали надходити повідомлення. Нам пишуть, що він нібито живий, обіцяють повідомити, де перебуває, але спочатку вимагають гроші. Ми розуміємо, що це шахраї, й нічого їм не платимо. Найстрашніше, що вони дуже добре знають, на що тиснути. Коли місяцями не маєш жодної достовірної інформації про близьку людину, слова «він живий» — саме ті, які хочеться почути найбільше.
Пані Світлана: — Ми не просимо ні співчуття, ні особливого ставлення. Ми хочемо одного — щоб Андрія шукали так, як повинні шукати кожного безвісти зниклого військового. Щоб зразки ДНК не лежали місяцями, щоб перевіряли телефон, щоб пояснювали розбіжності в документах, щоб встановлювали реальних свідків. Наш син виконував свій обов’язок перед державою. І ми хочемо, щоб держава виконала свій обов’язок перед ним.
Ми не знаємо, де він зараз. Але доки немає доказів найгіршого, ми віримо, що Андрій живий. І будемо шукати його стільки, скільки буде потрібно.
Важливі новини та пояснення — поруч із вами.
Читайте більше на Telegram-каналі Субота Онлайн та на сторінці у Facebook.
Джерело: Народний тижневик “Субота”
Автор: Юлія Мельничук
