Дружина десантника з Житомирщини Тетяна Кравець попри звістку про загибель свого чоловіка Леоніда вірила, що він живий та продовжувала пошук. Жінка знайшла свого чоловіка на одному з відео серед військовополонених. Тетяна розповіла, що кожного разу під час обміну чекає на повернення чоловіка.
В перші дні повномасштабного вторгнення Тетяна разом з чоловіком переїхали із села Нова Романівка Звягельського району Житомирщини на Миколаївщину, аби бути разом з мамою Тетяни. Жінка каже, що всі добре розуміли, що в будь-який момент можуть потрапити під окупацію. Але поїхали, щоб бути разом. Коли Леонід Кравець сказав своїй дружині, що хоче захищати Україну, вона, зізнається, відмовляла його. Каже, боялася, бо не знала, чи він повернеться. Але відпустила.
Леонід, який мріяв бути десантником, шостого травня добровільно став до лав Збройних сил України у складі 79 окремої десантно-штурмової бригади.
Тетяна на прохання Леоніда виїжджає за кордон.
“Звичайно, ми не часто спілкувалися, – розповідає Тетяна. – І це було важко, тому що всі п’ять років, що я з чоловіком, ми постійно разом”.
За словами жінки, останній дзвінок від Леоніда був п’ятого липня.
“Це був телефонний дзвінок у дві секунди: “Все добре, не хвилюйся”. Ви знаєте, по телефону я почула такі звуки вибухів… Після цього зв’язок обірвався”, – каже Тетяна.
З того часу телефон чоловіка був “поза зоною досяжності”. Тетяна говорить, що Леонід попереджав її: коли він довго не телефонуватиме, щоб вона не хвилювалася – він на завданні. Через п’ять днів Тетяна отримала СМС від побратима Леоніда.
“Таня, вибач, але надійшла інформація, що Льоня загинув, – пригадує дружина Леоніда Кравця. – Знаєте, це страшно було. Я навіть зараз, коли читаю цю переписку, мені дуже страшно”.
Тетяна каже, що не повірила в загибель чоловіка. Вона повертається з-за кордону в Миколаїв.
“Я вірила, що він живий. Я дала собі три дні. Потім зрозуміла, що якщо я буду сидіти і плакати, то йому цим не допоможу. Зібралась і почала, де тільки можна звертатись, куди тільки можна телефонувати, куди тільки можна писати. Я обійшла всю Україну по уповноважених органах. Потім я пішла далі за кордон: я писала офіційні звернення і листи в Білий Дім, в ОБСЕ, в ПАРЕ, в Женеву, я звернулася до консульства Папи Римського. Я почала ходити на мітинги. Я дала собі таку силу, що я повинна його витягнути. Я вірила, шо він живий”.
Тетяна почала моніторити відео не тільки українських каналів, а й російських. На одному з них вона побачила свого чоловіка. Він був у полоні.
“Це були сльози радості, – каже дружина військовополоненого. – Він живий. Дивлячись на фотографію, він стоїть на ногах. Ми не знаємо в якому він стані, але він стоїть на ногах – це вже добре”.
Після останнього обміну полоненими Тетяні зателефонувала мама одного з них і сказала, що її син знає Леоніда, і що той живий.
“Вже шостий місяць пройшов – він мені постійно сниться. І в кожному разі він кличе мене. Кличе на допомогу”.
Сьогодні (на момент зйомки це було 8 грудня – ред.) Леоніду виповнюється 33 роки.
“Ось раптом буде телефонний дзвінок з якогось номеру, – каже Тетяна, – і я почую в цьому телефонному дзвінку рідний голос. І я так мрію почути три слова: привіт, я дома, я в Україні”.
Слідкуйте за нашими новинами в Телеграм-каналі Субота Онлайн
Джерело: suspilne.media
