Гарячі новини

Колишня житомирянка Наталія Мосейчук – про погрози, мовне питання та слова Коломойського про її президентство

Програми для свого YouTube-каналу Наталія Мосейчук знімає на кухні. У нас теж вийшла своя щира розмова на кухні.

З телеведучою 1+1 ми говорили і про мовне питання, і про наслідки нападу на неї та команду каналу в Берліні, і про родину, і дім, який вони вже почали відбудовувати… Про всі ті важливі моменти, які й обговорюють близькі люди на кухні.

 

Німці ставляться до росіян як до маргінальної верстви населення

– Наталю, в ефірі телемарафону ви розповідали, що вас і вашу маму засипали погрозами.  Як вона це пережила?

– Їй 80 років і, звісно, це так просто не могло її обійти, вона дуже важко це сприйняла. Дзвонили їй. Не знаю, чи то було ГРУ, чи то було ФСБ, але перше питання, яке їй поставили: «Анна Николаевна, а вы знаете, что ваша дочь по телевидению рассказывает?».

Потім було дуже багато дзвінків, дуже багато смс на її телефон з різними погрозами, ненормативними висловами про те, що вони можуть зробити з нею. Їй 80 років, і писати їй погрози сексуального характеру – це вже поза будь-якою межею цинізму і моралі.

– Чим закінчилося розслідування нападу росіян на вас та знімальну групу каналу у Берліні?  Є якась реакція з боку поліції, влади?  

– Не знаю. Я залишила телефон каналу, пошту. Гадаю, це буде якась адміністративна справа – випишуть штраф тому росіянину і все.

Це було 9 травня. День, коли росіяни святкували Перемогу. Наша група була там з редакційним завданням зняти матеріал про те, що означає для росіян пам’ять. Ми довго дивилися на те, як вони лаштуються в колону в оточенні поліції біля Бранденбурзьких воріт. Як їм роздають портрети радянських воїнів на палках. Як вони співають пісень. Потім колона рушила до парку зі знаменитим монументом.

Саму ситуацію під монументом Воїну-визволителю підірвала одна фраза. Насправді росіяни довго терпіли українську мову поруч, бо ми, звісно, розмовляли українською. Спочатку їх стримувала поліція, щоб не було рукоприкладства, вона стояла кордоном, буквально оточивши їх в кільце. І ми стояли з ними в цьому кільці, бо пам’ятник визволителям в Тіргардені – це пам’ятник спільний, він символізує участь і вклад наших дідів у визволення народів світу від нацизму.

І раптом вони наче помічають, що поруч українці. Почалася істерика: «Да это не нация, их всех надо вырезать. Они еще ответят». Ну і я спитала, причому абсолютно спокійно: «А за Бучу кто ответит?» І – все, у них знесло дах. Їхній натовп почав перетворюватися на хвилю, хвиля – на цунамі, вони почали хитатися і йти на нас. Один величезний чоловік відзначився особливо, він ішов конкретно на мене.

І я дуже вдячна пану Султану, ічкерійцю, який стояв поруч зі мною і прикрив мене, коли той росіянин почав простягати до мене руки. Він схватився за пана Султана, за його одяг,  і тоді пан Султан дав йому відсіч. Тут же підбігла поліція, розборонила і відчепила їх від нас. Ми розійшлися в різні боки, закінчили своє знімання і вже йшли просто парком, коли цей росіянин, який стояв в оточенні поліцейських, побачив нас і вигукнув: «Вот он, вот он меня бил!». Відповідно взяли в кільце пана Султана, почали розбиратися, бо це вже були інші поліцейські, які не були на місці події. Я їм розповіла, як було насправді, ми показали відео, слава Богу, воно в нас було, де видно, як цей росіянин хапає за шкірки пана Султана,  і він просто завдає йому удару у відповідь.

Побачивши моє журналістське посвідчення, вони мусили порушити цю справу. У Німеччині учасники масових заходів не мають права торкнутися журналіста або телеоператора навіть пальцем. Це переслідується законом.

Ми йшли туди свідомо, сміливо, нічого не боячись, бо в демократичній країні закон понад усе. А росіянам-емігрантам треба знати цей закон, якщо вони обрали демократичну державу для проживання.

– Але оці крики, про які ви говорили: «Взяли Берлин однажды, возьмем и дважды…» Невже німці це так спокійно сприймають, бачачи, що коїться у нас?

– Так, це те, що нас просто приголомшило. Дуже часто лунало питання: «Чому українську символіку 8 травня  під час українських меморіальних заходів згортали, а на російські і червоні прапори закривали очі?». Німці ставляться до росіян як до маргінальної верстви населення. І поки вони не конкретно порушують закон – як то бійка, вандалізм – вони це можуть терпіти.

Тому на триколори і червоні прапори в тих місцях, де було заборонено, німці закривали очі. Бо коли ми стояли із поліцейськими і я показала на людину, яка йшла з червоним прапором, запитуючи, чому вони не реагують, погляд поліцейського дав мені зрозуміти: «Хворі люди, що ви хочете?».

– Ну, маргінали маргіналами, але такі заклики небезпечні. 

– Це дуже показово. Берлінська поліція ставиться до цього так, як і вище керівництво Німеччини. Поблажливо. Вони терплять і кажуть – лише б не було війни.

Так, це дуже небезпечний лозунг, бо умиротворення агресора відомо чим закінчується. А цим займаються і нагорі в Німеччині, цим займаються і середні прошарки населення, які просто терплять росіян. Їх терплять в усьому світі. Але терпець урветься. У деяких країн уже уривається.

 

Під час зйомок у Берліні. Фото: 1+1Під час зйомок у Берліні. Фото: 1+1

 

Українці не мають бути розділені за мовним принципом

– Під час вашої розмови з Машею Єфросініною, вона сказала, що зараз найбільша претензія до неї – в дуже жорстокій формі, – що допоки вона розмовляє мовою ворога, вона теж ворог. Ви у відповідь порадили їй подібне не читати. Якось ми так почали ділитися, ніби російськомовна людина не може бути патріотом, що вона якась не така. Як нам примиритися?

– Ні, ми так не ділимося. Нічого нам миритися. Ми всі примирені, у нас у всіх є одна мета – перемогти російського агресора. І російська мова в Україні тут ні до чого. Є люди, які з російською мовою народжувалися, є люди, які з цією ж російською мовою будуть помирати, але це не означає, що це робить їх гіршими українцями і патріотами.

Українці не мають бути розділені за мовним принципом. Так, у нас є російськомовні громади. У нас дуже велика красива країна. Ця війна, бачте, зробить те, що не зробили до цього всі культурні програми, всі освітні міністри, всі президенти разом узяті. Ця війна спонукає світ і суспільство вивчати українську, говорити нею більше. І це вже відбувається. Тільки важливо – без примусу.

Взагалі ми всі ці роки займалися дурнею навколо мовного питання. Ми не хотіли розуміти, що мовне питання – це питання еволюційне. І рано чи пізно Україна стане україномовною вся. Якщо зараз є такі люди, які говорять російською, то їхні діти беззаперечно, безапеляційно перейдуть на українську. Їм буде круто говорити українською, їм буде це в кайф, тому що це модно і трендово. І цей рух вже триває.

– Мені чого болить це питання, бо на фоні всього пережитого люди починають ще й цькування, що хтось не тією мовою розмовляє. 

– Цькувати за мову зараз ганебно. На фронті воюють єдиною великою українською родиною. З нами разом воюють і етнічні татари, і євреї, і росіяни, і чечени-ічкерійці… З диванів не треба вказувати, якою мовою говорити кому під час війни, – це табу і на користь тільки ворогу.

– В медійному просторі теж не просто. Ви, напевно, бачили петиції, де йде заклик  відсторонити певних ведучих від загальнонаціонального марафону та інших медійних марафонів, які, як йдеться у зверненнях, поширювали проросійську пропаганду. Що це? 

– Це прояв демократії. Люди мають право ініціювати петицію, голосувати за цю петицію. Але має бути і прояв закону. Я – за верховенство права і за верховенство закону. Якщо цим телеведучим є що пред’явити з точки зору закону, це треба робити. Але робити це повинна держава і пред’являти треба закон. Якщо немає чого пред’являти – нічого ходити з плакатами і слоганами і влаштовувати махновщину. Верховенство права – понад усе.

 

У розмові з Машею Єфросініною телеведуча обговорювала мовне питання. «З диванів не треба вказувати, якою мовою говорити кому під час війни, - це табу і на користь тільки ворогу», - говорить вона. Фото: 1+1У розмові з Машею Єфросініною телеведуча обговорювала мовне питання. «З диванів не треба вказувати, якою мовою говорити кому під час війни, – це табу і на користь тільки ворогу», – говорить вона. Фото: 1+1

 

Я дуже несміливо зайшла в YouTube-простір

– У березні ви запустили свій власний YouTubeканал, робите інтерв’ю з різними експертами та фахівцями. З перших днів війни ви працюєте над телемарафоном, а це величезна робота. Чому вирішили піти ще й в YouTube? 

– Я завжди жила в дуже жорсткому графіку, працювала 24/7. Зараз між ефірами маю дні перерви, хоча звикла до більш активної роботи. Потреба говорити з аудиторією, звісно, залишилася. Тому я дуже хотіла ще вікно, платформу для спілкування із глядачами – і це став YouTube. Мені хотілося, щоб люди не сиділи в безповітряному просторі, щоб у людей було більше інформації. Мені, наприклад, було дуже важливо знати експертну думку, аналітичну думку, і мені цього бракувало. І я, орієнтуючись на свої потреби, зрозуміла, що людям це теж потрібно, що з ними треба говорити.

Коли я готувалася до програм «Право на владу», багато слухала експертів на YouTube, з усіма ж не перезустрічаєшся. Вариш, наприклад, борщ, надягаєш навушники, включаєш YouTube і так з експертом вариш борщ (посміхається).

Тому вирішила зробити свій канал і наситити його різними думками, цікавими людьми, щоб якось підтримати наш моральний дух. Ми всі певним чином поламані після цих подій. Частина України вийшла з окупації, ще частина України обов’язково вийде – а їм ще важче, бо для них ця агресія надовше. Дуже стараюся і цікаві розмови зробити, і цікавих професійних людей запросити.

– Якщо у вас за два місяці роботи уже є мільйонні перегляди програм, значить, виходить. 

– Олександр Поворознюк, Валерій Кур – це бестселери, як я їх називаю. Є такі вдалі програми, ми зараз експериментуємо з форматом. YouTube у цей час в центрі уваги. Люди зараз зайняті, їм треба відбудовуватися, відходити від війни. Тож зручно дивитися телебачення, відео в будь-який зручний для себе час – і це саме той формат. І мені здається, люди зараз будуть більше думати не про форму, а про сутність. І я хочу дати цю сутність.

– Знімаєте на кухні? Хто вам допомагає?

– На кухні. Я показую команду своїх помічників. У мене є Женя, Олексій і Олександр, з ними ми і робимо наш проєкт.

Є режисер Ірина Карпова, з якою ми постійно обговорюємо, хто буде брати участь у програмі, назву програми, тому що від назви багато що залежить, в тому числі й кількість переглядів. Є інші члени команди, які знаються  на YouTube-жанрі і допомагають мені органічно в ньому почуватися.

YouTube – це не телебачення, тут треба знати інші закони. Я поволі вчуся, це абсолютно нова для мене справа. Йду трішки на своїй інтуїції, трішки на порадах.

– Який ресурс витрачаєте на канал? Чи тут більше спрацьовує ім’я, впізнаваність? 

– Я не задумувалася над цим, і ми в команді якось не обговорювали, працюватиме ім’я чи ні. Я дуже несміливо зайшла в YouTube-простір, і сама була здивована, що людей прибуло. В перший місяць – 100 тисяч, і мені сказали, що це досить непогані темпи, зараз уже близько 200. Для всіх, хто робить зі мною цей проєкт, – це додаткове навантаження. Мені пощастило, бо колеги вважають, що це їхній внесок у нашу спільну справу.

 

З перших днів війни Мосейчук веде національний марафон «Єдині новини». Але оскільки звикла працювати 24/7 і має потребу спілкуватися зі своїми глядачами, зробила ще й свій канал на YouTube. Фото: 1+1З перших днів війни Мосейчук веде національний марафон «Єдині новини». Але оскільки звикла працювати 24/7 і має потребу спілкуватися зі своїми глядачами, зробила ще й свій канал на YouTube. Фото: 1+1

 

Не розумію, чому всі вважають, що політика – ніби сходини до якогось зросту

– Ви кажете, що заходили несміливо. Але я читала відгуки, і людям подобається те, що ви робите. 

– Так, чесно кажучи, дуже боялася. Я ж перфекціоністка і колишня відмінниця, тому мені дуже страшно відкрити зошит і подивитися, яка оцінка стоїть. І зайти в коментарі мені теж було дуже страшно. Кажу режисерові Ірі Карповій: «Іро, почитайте ви відгуки і розкажете мені» (сміється). А Іра дзвонить і відповідає: «Наталю, у вас там молебний дім. Заходьте і читайте, як вас люди підтримують». І я дуже вдячна людям за те, що є така реакція, що їм це справді потрібно. Найвища оцінка, коли вони пишуть, що немов би з подружкою на кухні посиділи або що були ніби поряд зі мною. Я дуже спрагла до таких фраз. Мені не важливі ні монетизація, я в цьому нічого не розумію, ні цитування, мені  важлива довіра людей. Найголовніша мета як на мене – це формувати громадську думку, коло людей, які з тобою, на яких можна покластися, які потім будуть змінювати країну, які будуть робити це з добром, на позитиві, без скандалів, ворожості, від яких ти не отримаєш в спину сокирою. І я дуже рада, що вони тягнуться до мене, а я – до них з величезною силою.

– Знаєте, у перші тижні війни ви були моєю підтримкою, коли я дивилася марафон. З одного боку, ви були таким воїном, з іншого – як заспокійливе, що все здолаємо. Дякую зі підтримку через екран. 

– Спасибі вам. Чесно кажучи, я погано пам’ятаю, що було в перші дні ефіру. Для мене це була якась пелена, в якій ми всі прожили. Я дуже боялася за своїх батьків, за їхній емоційний стан. Моя мама народилася в погребі, в якому тепер ховалася. І для мене було викликом пояснити їй, що все буде добре, що вона ні в чому не винна, що вона правильно прожила своє життя, що ми, українці, праві, що ми переможемо, щоб вона не втратила віру.

 

Люди у 80 років стають наче діти, і ти вже за них несеш відповідальність. Тому і страшно за них, як за дітей.

– Ви – кураторка премії Global Teacher Prize Ukraine. Ви зі вчителями на зв’язку? Як цей час переживають школи при лікарнях? 

– Наші вчителі, освітні терапевти, не покидали праці, дітей. Вони опікуються своїми учнями. Вчителька із Сумщини Вікторія Щербакова, яка перемогла у моїй номінації «Вибір Серцем» два роки тому на Global Teacher Prize Ukraine, разом із дітьми малювали наших воїнів, дякували їм за захист, трималися ці важкі дні разом, долаючи стрес. У цих дітях і вчителях наше майбутнє.

Нарешті в «Охматдиті» в Києві на прохання вчителів, батьків та лікарів «Школа супергероїв» відновила роботу – зараз наші вчителі-герої працюють з дітками, котрі перебувають там або які потрапили туди з важкими пораненнями. Тішить, що є бажання продовжити вчитися. Повертатися до життя. Диво, але навіть в Харкові скоро запустимося.

Інші школи на паузі, працюємо онлайн. На зв’язку з вчителями Херсону. Чекаємо і віримо – місто повернемо і скоро зустрінемось. На жаль, поки Кабмін і держава не можуть фінансувати школи при лікарнях. Тож тимчасово робимо це з допомогою партнерів.

Радію, що нас, однодумців, більшає. Вдячна за це всім і кожному.

– Ми з вами вже заговорили про ім’я і впізнаваність. Ігор Коломойський в своєму інтерв’ю, яке вийшло перед війною, сказав, що ви могли б піти у президенти.  Взагалі вам цей шлях цікавий?

– По-перше, Ігор Валерійович влучно пожартував. Він взагалі вміє це робити і отримує певну насолоду від того (сміється). По-друге, чомусь одразу люди починають приділяти цим словам таку увагу. Мене це справді дивує. По-третє, я не розумію, чому люди вважають, що як тільки у нас телеведучі стають відомими і мають вплив, вони обов’язково мають йти в політику

Я повторюся, Володимир Зеленський вже так говорив – «якщо люди попросять». Справді, якщо це буде якийсь безвихідь і люди попросять… Але я навіть не розумію, що має статися! У нас є чудовий президент, у нас є лідер, вже зі світовим ім’ям, якого ми тут всередині, як на мене, ще недооцінюємо. Але він –  лідер Вільного Світу, в нього вірять, він має авторитет і, сподіваюся, можливості та бажання зробити карколомні перетворення в нашій країні.

Я не розумію, чому публічна людина – телеведучий, актор, письменник, – якщо вона успішна, має кудись іти? Чому всі вважають, що це ніби сходини до якогось зросту? Ми на своєму місці, у нас теж є велика довіра людей.

Я не розумію, чому, приміром, Опра Вінфрі має йти в Сенат або Конгрес? Вона робить свою справу на своєму місці. І вона робить величезний внесок в розвиток своєї держави. Я роблю внесок в розвиток своєї держави на своєму місці. І я вірю, що у мене є уміння, можливості для того, щоб досягнути певного прогресу в цьому. Тому давайте залишимо це на рівні жартів.

 

Телеведуча каже, що робить внесок в розвиток своєї держави на своєму місці. Фото: 1+1Телеведуча каже, що робить внесок в розвиток своєї держави на своєму місці. Фото: 1+1

 

Хочу обійняти своїх батьків і сказати: «Бачите, я вам казала, що все буде добре»

– Я не сумніваюся у тому, що у вас навіть думки не було поїхати з країни. Але як це рішення вам далося передусім як мамі? 

– Звичайно, не було такої думки. Але для сина організували можливість – і Матвій з’їздив на два тижні в іншу країну з бабусею. За два тижні Матвій сказав: «Заберіть мене, я буду з вами спускатися в бомбосховище, буду сидіти, буду швиденько вдягатися навіть вночі, так, як ти мамо просиш, але тільки заберіть мене». І ми забрали свою дитину, він з нами. Так що його не було в країні рівно два тижні. До цього ми ніколи дитину від себе не відривали. Він не був так часто з бабусею. У нас бабуся завжди була як свято. А коли він відірвався від нас, ми почули, що йому геть кепсько. І психологічно це важливо для нього – бути з нами. Тож попри все ми його забрали наразі.

– Матвію 10, він ще дитина. Говорите з ним про те, що відбувається, чи він ще малий для таких розмов? 

– Ні, він не малий. Він дуже сильно переживає все. Малює – нещодавно Зеленського намалював. Робить це у своєрідній формі. Навіть путлера. Воєнне покоління дітей.

– Що ви зараз відчуваєте? Я, коли дивлюся на малюнки дітей військовим, як вони ведуть щоденники війни, як 14-річні вивозять поранених, як маленькі навіть їсти не просять, щоб мама не плакала…   Це вибиває землю з-під ніг остаточно. 

– Дуже важко було напочатку, тому що ти маєш триматися і показувати, що все добре. Дитині сказала: «Синочок, ти ж так хотів кудись помандрувати, от у нас є нагода помандрувати». Ми виїжджали на кілька тижнів в інший регіон, бо живемо якраз поряд з Бучею та Ірпенем.

Треба було бути дуже сильною і фактично жити двома обличчями. Одне – перед дитиною, а друге – коли вже виключається світло і тобі хочеться аж в зуби щось взяти, щоб не скришилися від стискання. Тяжко було – не те слово! Звичайно, страшно за дитину, бігали у бомбосховище.

А ще була якась гірка образа – за що нам це? Як так можна переступити всі закони людського існування, всі моральні закони, як можна так брехати на увесь світ?! Було якесь почуття приниження, емоційний стан був підірваний. Хотілося кричати на весь голос.

До речі, у моєї бабусі був усталений вираз, що вона повторювала. Мені казала це напуття: «Не вір кацапам і собакам». Бабуся з Сумської області, Кролевецький район, а там до кордону з росією дуже близько. Таке в неї було переконання.

– І вона говорила правду. Від них ніколи не було нічого хорошого, і ми все прощали.

– Найближчі 10 років мови не буде не те що про любов, взагалі про якесь співіснування. Навіть якщо ми, зціпивши зуби, після Перемоги будемо вести себе як сучасна інтелігента вихована нація, то вони не зможуть так швидко переродитися. Це нація, яка потребує або нагайки, або десятиліть роботи над собою. Тому нам доведеться з ними жити – з тими, які кричали мені в обличчя «как вы задолбали, сколько вас можно терпеть, мы воюем на своей земле…». Коли ти читаєш, що ось так вони думають, – це одне. А коли тобі кричать це в очі, запльовуючи слиною, – це інше. Просто скажені собаки…

 

Наталія з родиною – чоловіком Іллею та синами, Антоном та Матвієм. Ще у мирному житті, ще у непонівеченому будинку… Фото: 1+1Наталія з родиною – чоловіком Іллею та синами, Антоном та Матвієм. Ще у мирному житті, ще у непонівеченому будинку… Фото: 1+1

 

– Ви сказали про дім між Бучею та Ірпенем. Він цілий? Знаю, як ви любили це місце.

– Наш будинок цілим не лишився. В нашому селі є вщент кілька розбомблених будинків, там були танкові бої. Ми порівняно з іншими ще обійшлися невеликими втратами. Вибиті всі вікна, пошкоджений дах, немає рослин, все стесано снарядами, побиті паркани. Але вікна вставляються, дах ремонтується… Потроху відбудовуємо. Вікна вже поставили.

– Наш День Перемоги – про що ви мрієте в цей день?

– Хочу обійняти своїх батьків і сказати: «Бачите, я вам казала, що все буде добре». Ох, розклеїлася (плаче). Є певні больові точки, на які не можна наступати…

Тому мій YouTube-канал – це ще й моє заспокійливе під час війни. Коли я нервую, мені треба більше працювати, а не сидіти склавши руки. І коли, наприклад, Олександр Григорович Поворознюк мені каже, що завтра висуваємося «на передок», хлопці навчаються новим видам озброєння, у мене з’являється впевненість, що все під контролем. Головне – чути ці голоси.

Джерело: kp.ua

Схожі матеріали

Популярні новини