У дитинстві він малював крейдою та вуглиною просто на стінах повіток і господарських будівель. Через кілька десятиліть його картини виставлятимуть у Петербурзі й Києві, він працюватиме у Флоренції, малюватиме людей просто на фронті, а Ілля Рєпін вимагатиме від нього більше саме тому, що вважатиме надзвичайно здібним.
Сьогодні, 16 серпня, минає 145 років від дня народження Івана Дряпаченка — українського живописця і графіка, чиє ім’я на десятиліття майже випало з історії мистецтва.
Олесь Гончар згодом назве його «художником ранкової зорі». І це виявиться не просто красивою метафорою.
“Українка”
Із Василівки — до Сєрова і Рєпіна
Іван Дряпаченко народився 1881 року у Василівці на Полтавщині. Його батько Кирило був безземельним селянином і служив ключником у маєтку Капністів. Талант хлопчика помітили рано, а родина Капністів допомогла йому отримати освіту.
У 13 років Іван вступив до Київської рисувальної школи. Серед його викладачів був Микола Пимоненко — один із тих художників, які вміли перетворювати звичайне українське сільське життя на великий живопис.
Після Києва була Москва. Там Дряпаченка зарахували одразу до головного класу, оминувши початковий. Пізніше він потрапив до майстерні Валентина Сєрова. Поруч навчалися Кузьма Петров-Водкін, Мартірос Сарьян та інші майбутні відомі митці.
А 1903 року почав навчання у Петербурзькій академії мистецтв — спочатку в майстерні Іллі Рєпіна, потім у Павла Чистякова та Василя Савинського.
“Батько”
Про ставлення Рєпіна до свого учня залишився промовистий спогад. Побачивши одну з робіт Дряпаченка, майстер різко її розкритикував. Інші студенти сприйняли це майже як несправедливість, але згодом згадували: Рєпін просто знав, на що здатен Дряпаченко, тому й вимагав від нього більше, ніж від інших.
Є в його молодості й майже неймовірна деталь. 1902 року за виконану акварельну віньєтку Дряпаченко отримав золотий годинник з імператорського кабінету. Для сина селянина, який ще кілька років перед тим малював вуглиною на стінах у селі, це був фантастичний стрибок.
“Назустріч вечору”
Флоренція, премія Куїнджі і малювання під обстрілами
У 1911 році за дипломну «Саломею» Дряпаченко отримав звання художника. А далі були Італія, Франція, Німеччина та Іспанія.
З Італії він писав листи, у яких буквально захлинався від вражень від Венеції та Флоренції. Там з’явилися «Святе сімейство», «Куточок Флоренції», «Бабуся-італійка», а за одну з італійських робіт художник отримав третю премію імені Архипа Куїнджі.
“Флоренція”
Та Європа стояла на порозі війни.
У 1916–1917 роках Дряпаченко опинився у спеціальному військово-художньому загоні Трофейної комісії. Його роботою було фіксувати війну: малювати людей, місцевість, військові сцени.
І це не була робота художника у безпечному штабному кабінеті. В архіві зберігся рапорт керівника загону: люди працювали від сьомої ранку до десятої вечора, потрапляли під справжній артилерійський вогонь, ночували на підлозі у пошкоджених селянських хатах і часом не мали нормальної їжі.
За одну з таких поїздок загін устиг замалювати понад 250 військових, створити галерею портретів та десятки етюдів. Дряпаченко працював олівцем, сангіною, аквареллю й олією. Частина його фронтових малюнків згодом була надрукована у тогочасних журналах.
Повернувся додому — і малював односельців за продукти
Наприкінці 1917 року Дряпаченко повернувся до Василівки. Цього разу — назавжди.
Кар’єра, яка могла вести до великих виставкових залів, фактично обірвалася. У селі він учителював, викладав малювання і співи, працював із хором, оформлював самодіяльні вистави. Для сільських театрів малював декорації з білими хатами, тополями й дорогами так, що, за спогадами очевидців, глядачі під час перерв роздивлялися їх як окремі картини.
“Портрет дівчини”
Жив небагато. В архівних матеріалах є деталь, яка говорить про його життя краще за довгі біографії: іноді Дряпаченко писав портрети односельців та ікони в обмін на продукти.
При цьому він не переставав бути професійним художником великої школи. У 1930-х створив «Хліб», «Сінокіс», «Перший комбайн», «На буряках».
І саме з «На буряках» пов’язана ще одна характерна історія. 1934 року картину хотіли показати в районній газеті. Але знайшлися критики: мовляв, колгоспниці у художника вдягнуті надто святково, а на передньому плані замість правильної радянської картинки видно бур’яни.
Фотографію тоді не надрукували.
Цей епізод краще пояснює становище Дряпаченка у 1930-х, ніж загальні слова про «невідповідність ідеології». Він писав селян такими, якими бачив їх сам, а не такими, якими їх вимагала бачити офіційна схема. Енциклопедія сучасної України зазначає, що в ті роки художник зазнавав цькувань із боку керівництва Спілки художників.
“Вечір на Україні”
Звідки взявся «художник ранкової зорі»
У ті ж роки молодий Олесь Гончар працював у редакції районної газети в Козельщині, куди заходив Дряпаченко.
Через багато років у романі «Твоя зоря» з’явиться образ Художника — «художника ранкової зорі». Дослідник, який особисто запитав Гончара про прототип цього героя, отримав підтвердження: в основу образу справді ліг Іван Дряпаченко.
Це дивовижний поворот. Художника майже викреслили з мистецького життя, але він непомітно перейшов у велику українську літературу.
“Трапезундська бухта”
126 картин у реєстрі — а де більшість із них, невідомо
24 грудня 1936 року Іван Дряпаченко помер у своєму будинку у Василівці. За архівними свідченнями, причиною став чад від гасової лампи, поставленої біля ліжка. Йому було 55 років.
Ще трагічніше склалася доля його робіт.
Дослідникам вдалося відновити відомості щонайменше про 126 живописних і 43 графічні твори Дряпаченка. Але місцезнаходження величезної частини цього доробку невідоме.
Після смерті художника частину картин, ескізів, рисунків, книжок та особистого архіву родичі дешево продали приватній особі. Роботи почали розходитися через комісійні магазини Києва, Харкова та інших міст.
А під час нацистської окупації значна частина того, що ще залишалося, потрапила до німецького коменданта фон Кітліца і була вивезена до Німеччини. Енциклопедія сучасної України вказує навіть напрямок — місто Ессен.
Згодом учень художника Анатолій Терещенко близько п’ятнадцяти років збирав будь-які сліди свого вчителя: фотографії, листи, спогади, відомості про картини. У 1960-х він підготував великий біографічний нарис і неодноразово пропонував його видавництву «Мистецтво».
Йому відмовляли.
Зібрані Терещенком документи зрештою опинилися в Центральному державному архіві-музеї літератури і мистецтва України й стали окремим фондом Івана Дряпаченка. Саме завдяки цим паперам сьогодні можна по шматочках складати життя людини, яка пройшла шлях від малюнків вуглиною на стінах сільських повіток до Академії мистецтв і Флоренції — а потім майже зникла з історії.
Картини ще шукають. І, можливо, десь у приватному будинку в Німеччині чи старій європейській колекції досі висить полотно, власник якого навіть не здогадується, що перед ним робота того самого українського «художника ранкової зорі».
Хочете читати більше корисних матеріалів про життя, здоров’я, побут і суспільство?
Читайте більше на Telegram-каналі Субота Онлайн та на сторінці у Facebook.
