Україна

“Якщо в туалет сходив, то майже під себе. Починаєш кашляти гноєм, бо там аміак від сечі” – полонений капелан Василь Вирозуб

Священик-капелан Василь Вирозуб провів у полоні росіян 68 днів. Він – один з тих, хто 25 лютого відправився на рятувальному судні “Сапфір” до острова Зміїний. Мали забрати тіла прикордонників, яких вважали загиблими. Команда судна потрапила в полон російської армії. Його разом з іншими українцями спершу утримували в Криму, потім перевезли на територію Російської Федерації. Саме там у наметовому містечку для полонених українців та в СІЗО у Старому Осколі отець Василь пройшов найстрашніші катування. Про полон і ставлення росіян до українців там Василь Вирозуб розповів в інтерв’ю Gazeta.ua.

Ми їхали на Зміїний за тілами українських військових. Не можна бути готовим, щоб тебе катували, допитували чи просто направляли автомат. Бачив багато зброї, бо капелан з 2014-го. Але тут коли стояв під прицілом, запобіжник знятий, а в того військового рука тряслась. Думав: він може у будь-який момент вистрілити. До цього не можна бути готовим. Чому йшов? А хто мав, крім мене? Бог дає кожній людині свій час і задачі. Була поставлена задача забрати тіла 13 загиблих воїнів і двох цивільних, які залишилися на Зміїному.

 

Військовий, який допитував мене на кораблі “Сапфір”, казав: “Сім-вісім днів і України вашої більше не буде”. Думали, що так прогнемося і вийде Крим №2. Що їх тут вітатимуть і не буде спротиву. А цим “переможцям” дали по зубах – під Києвом, Маріуполем. Чому вони знищили наших дітей у Маріуполі? Не тому, що потрібна була інформація. Вони знали, ненавиділи, бо цю другу армію “Азов” витягнув на себе і давав по зубах. Весь світ бачив, що це орда, а не армія, грабіжники і гвалтівники. Це показав Маріуполь, Ізюм, Буча, інші міста. А ми знову не були готові до війни. Бо занадто толерантні. На початках сподівалися, що одумаються, зрозуміють.

 

За себе почав думати вже у Старому Осколі, коли почали бити струмом

 

Боявся, що доведеться збирати тіла по острову. Тобто руку чи ногу до тіла. Дуже переживав, щоб не покласти тіло одного загиблого воїна до тіла другого. Переживав, щоб доставити загиблих. Які слова повинен сказати мамі чи дружині? Розумів, що це буде моя місія – віддавати тіла. За себе почав думати вже у Старому Осколі, коли почали бити струмом.

Спершу нас тримали в Криму, було багато допитів. Проте нас не катували, був лише психологічний тиск. Вчилися ламати волю та людину. Але все змінилося, коли у них у ЗМІ почали озвучувати, що приходять 200-ті та 300-ті. Що в Україні жодним парадом не пройдеш. Коли починаєш парирувати їхній пропаганді, в яку вірять, то починається: “Було б за що, ми б вас вбили”.

 

Був такий карцер: два з половиною на чотири метри. Без води, туалету

 

Нас тримали у Севастополі, згодом у таборі, а потім в СІЗО. Найгірше було в СІЗО. Там почалися катування, били струмом, просто били. Добре навчилися ламати людину. Був такий карцер: два з половиною на чотири метри. Без води, туалету. Підвальне приміщення – сім-вісім градусів. Стіни оббиті гумою. На чотири доби без їжі і води. Ти стоїш на одному місці, яке нагрів. На другу добу відчуваєш, що п’яти печуть. Шукаєш нове місце, грієш. На третій день майже падаєш, ловиш галюни. Якщо в туалет сходив, то майже під себе. А до тебе там вже сиділи люди. Починаєш кашляти гноєм, бо там аміак від сечі. Молився і думав, що то вже все.

Василь Вирозуб - настоятель одеського Свято-Троїцького храму Православної церкви України. Народився у м. Борщів на Тернопільщині. Закінчив місцеве музичне училище. Вчився грати на кларнеті. Більше 20 років служить священиком в Одесі. Був в евакуаційній команді “Сапфіра”, яка забирала тіла загиблих українців із острова Зміїний. Його звільнили з полону одним із останніх. Священник переконаний, що це через фото з українськими військовими в телефоні. Зараз щодня служить у церкві. Їздить до поранених бійців.
Василь Вирозуб – настоятель одеського Свято-Троїцького храму Православної церкви України. Народився у м. Борщів на Тернопільщині. Закінчив місцеве музичне училище. Вчився грати на кларнеті. Більше 20 років служить священиком в Одесі. Був в евакуаційній команді “Сапфіра”, яка забирала тіла загиблих українців із острова Зміїний. Його звільнили з полону одним із останніх. Священник переконаний, що це через фото з українськими військовими в телефоні. Зараз щодня служить у церкві. Їздить до поранених бійців.

 

Було постійне дежавю, що потрапив у минуле. Тому що жарти були ті самі, що у Радянському Союзі. Проблеми ті самі. Навіть фарба на стінах та сама. А коли почали бити, катувати, бити струмом, мав відчуття, ніби це реаліті шоу про німецький концтабір. Але фашисти говорили російською.

 

Бив по нирках, посміхався і казав: “Ти – поп, все розкажеш”

 

Чи відрізняються російські військові, які катують полонених, від інших? Ні. Вуха, ноги ті самі. Усмішка. У моєму випадку це був юркий хлопчина, світловолосий, лейтенант. Він бив по нирках, посміхався і казав: “Ти – поп, все розкажеш”. Обличчя різні, але ідея одна. Є тільки один усміх в очах.

Нас всіх загнали в один намет. І коли дивишся на молодого пацана, йому 24 роки, він солдат, морський піхотинець, стоїть як той вовчук, загнаний в клітку. В очах немає страху. Я тоді побачив вільну людину. У нього не було злоби. Якась огида. Коли стоїш біля цього молодого солдата, то розумієш, що не маєш права боятися. А якщо боїшся – то не маєш права показати це. Це давало сил. Ми навіть придумали таку команду: “До молитви ставай”. І ми ставали і разом читали молитву. Бачив, яка відверта та молитва була у наших дітей. Я у них вчився відвазі.

 

Я казав одному: “Треба вчити українську. Бо скоро в центрі Москви пиво буде по три гривні”

 

Мороз 22 градуси. Нас роздягли і поставили на коліна, руки за голову. Щоб так постояли. Деякі з нас не спали по дві-три доби. Не годували. Ставлення було таке, бо ти українець. А коли ще говориш українською, молишся за перемогу, то воно не розуміє, що ти говориш. Але здогадується, що не так читаєш молитву. Але я казав одному: “Треба вчити українську. Бо скоро в центрі Москви пиво буде по три гривні”. Так можна було жартувати, якщо поруч не було військових. Нас утримували у казетамах МВС, а ті працівники не мали права нас допитувати.

 

Був такий чоловік – Степан. Його прив’язали до БТРу і дві доби так возили

 

Ми рахувалися капеланами. А були зовсім цивільні, яких брали просто з вулиці. Спочатку було ставлення більш менш до всіх. Можливо, “азовців” ненавиділи. І тероборону – бо вони самі пішли воювати. У нас був такий чоловік – Степан. Його прив’язали до БТРу і дві доби так возили. Катували, били.

Був капелан із протестантів. Мого ката завжди дивувало, як ми разом молимося. “Вы же должны ругаться”. Я казав, що у нас Україна одна, Бог один, армія одна. Що нам ділити? Ми ставали і разом читали молитву.

 

Представників Міжнародного комітету Червоного Хреста у нас не було. З самого початку я хотів дізнатися свій статус: військовополонений чи просто полонений. На яких підставах мене затримали? Відповідь була: “Ми з вашим статусом розбираємося”. А ми так голосно читали молитву у Криму, що пів півострова напевно чули “Отче наш” українською. У камерах було недостатньо кисню. Аж руки пухли. Нам казали: “Ти тут ніхто”.

 

Коли затонув крейсер “Москва”, то в усіх камерах кричали “Слава Україні!”, “Батько наш Бандера”

Ми слухали російське радіо. Часом нас змушувати слухати їхні новини. А потім ми почали аналізувати. Коли казали, що “героїчно Київ взяли, вже під Миколаєвом, взяли Ізюм”. А потім через кілька тижнів знову “героїчно взяли Ізюм”. А над нами починають більше знущатися, бити. Але коли затонув крейсер “Москва”, то в усіх камерах кричали “Слава Україні!”, “Батько наш Бандера” і так далі. Нас почали бити тоді. Потім радіо виключили.

Це був найскладніший момент. Ти не знав, чи прийшли у твоє місто, село. А вони казали, що вони під Києвом і Зеленський втік. Мовляв, вже нікуди не повернешся. Тому “запиши відео, що ти боїшся повернутися в “бандерівську Україну”. Казали, що відріжуть все, що висить. Психологічний тиск страшний. Були моменти, що хрестився і думав: “Господи, прийми душу”.

 

Маю мінус 15 кілограмів. Харчування було жахливе

 

Маю мінус 15 кілограмів. Харчування було жахливе. У Криму було те, що давали в армії за Радянського Союзу. Перше, друге, компот. І ми думали, що це погано. Коли перевезли в Росію в наметове містечко, дві доби не їли. Потім один раз дали чаю. Принесли хліб, а він недопечений. Тоді сказав, що в Криму добре годували. А коли привезли у Старий Оскол і дали баланду, то подумав, що до того жирували. Бо раніше не хотів їсти маргарин. А там вже і за маргарином сумував. Харчування таке, щоб ти просто не вмер.

У полоні наївся капусти на все життя. Давали квасну кислючу капусту. Якщо без води – це значить, що було друге. Та капуста заміняла всі салати. Ще були макарони – це тісто, перемішене через м’ясорубку. Сміялися, що у нас на Заході України свиням краще дають. Був момент, коли в запарену перлову кашу додали трохи тушонки. Таке було раз на два тижні. Навіть їжу спеціально не солили, щоб люди мало їли.

 

З крану така вода, наче палить внутрішні органи

 

Нормальної води не було. У Криму вона жахлива. З крану така, наче палить внутрішні органи. Ніби тортури, щоб менше пили води. У наметовому містечку давали більше – наче з криниці. І в Старому Осколі вода знову була дуже погана. Питної нормальної не бачили. Там навіть змінився запах поту. Це і харчування, і вода вплинули.

Багато хлопців просили ліки – ті ж знеболювальні. Але то треба було допроситися. Бо ти проходив кола пекла. Був хлопець поранений, треба було голову перев’язати. Ще тиждень – і все почало би гнити. Але лікар приходив для видимості. Бо коли починав скаржитися, то казали: “Це ще мало болить”.

 

Бачив трохи Росії, але не думав, що там настільки все погано

У будь-якої війни має бути ідея. Пам’ятаєте фразу, яку росіяни навіть писали на стінах? “Кто вам разрешил жить так хорошо?”. Це і є їхня ідея зараз. Бачив трохи Росії, але не думав, що там настільки все погано. Не думав, що ми настільки просунулися, настільки європейці. Щоб щось здобувати, постійно навчаємося і будуємо. Поїздили по закордонах і побачили як люди живуть. Стараємося жити краще, бо побачили, як це. А до нас приїхали люди, які коров’ячий послід розкидають. Можуть тільки грабувати та гвалтувати, бо “хто вам дозволив так добре жити”. Простіше вкрасти. Раніше орда заїжджала на конях – зараз на танках, раніше стріляли стрілами, а зараз з САУ та “Кинджалів”. А інше – не змінилося. Тільки тепер треба так дати по зубах імперії, щоб вона більше ніколи не виросла.

Перед обміном сказали: “З чеками на вихід”. Я не знав, куди їхав. Мене вивозили двічі. Думав, що на “парад” у Маріуполі 9 травня. А вже коли побачив, що готується колона, зайшов обмінник, ми тоді зрозуміли, що на обмін. Це було вже в Сімферополі.

 

У полоні росіяни казали нам: “Що за воля? Ви ніколи не були вільними і не будете”

Говорив нашим солдатам в полоні, що ваша задача – вийти живими і перемогти. Найчастіше читали “Отче наш”. Зі Священного писання одна фраза, яка звучить по сей день. “Стійте мужньо, борітеся. І побачите, що за вами воює Бог. Він воює за Україну. Бо ми відстоюємо, що було даровано нам ще від раю – нашу волю”. У полоні росіяни казали нам: “Що за воля? Ви ніколи не були вільними і не будете”. Згадайте яблуню, яку посадили посеред раю. І було сказано: Не вскуси. Бог міг огородити яблуню. А чому не зробив? Бо дав волю – порушувати закони чи ні. Але за порушення є відплата. Так само ми боремося за волю, кладучи наші душі на алтар цієї волі.

 

Війна – це решето. Хтось утік. Хтось сім’ю вивіз і повернувся назад. Хтось продовжує продавати Україну. Навіть друзі просіялися

 

Чужому горю радіти не добре. Але ми знаходимося у стані тяжкої війни. І все, що йде на зменшення могутності і боєздатності ворога, – це для нас позитив. Шкода, що багато людей у РФ “курять”. Треба кидати курити. Особливо там, де ще не нічого не вибухнуло. Я це не радісно сприймаю. Смерть – це біда. Але не хочу, щоб вмирали мої діти.

Війна – це решето. Хтось утік. Хтось сім’ю вивіз і повернувся назад. Хтось продовжує продавати Україну. Навіть друзі просіялися. Хтось ратує за перемогу України та мир, а хтось каже: “Яка різниця, де бути?”

Ми 30 років були незалежною державою. Але не цінували ні вишиванку, ні прапор, ні мову. Довелося дожити до моменту, коли треба вчитися на своїх помилках. Чи діди-прадіди були дурними? Казали: “Не кохайтеся з москалями”, “Будь-який договір із москалями не вартий паперу, на якому підписаний”. Думали, що мудріші за них. Те, що зараз сталося, має бути набито на якійсь гранітній плиті, щоб це пам’ятали десятки поколінь.

Будь-який договір із москалями не вартий паперу, на якому підписаний

Повернувся в зовсім іншу Україну – ту, яку хотів ще бачити з 1992-го. Жовто-синю не на фасадах, а в душі.

Коли перейшов міст на обміні і побачив український прапор, навернулися сльози. Ніби прокинувся. Коли медик сказав “Слава Україні!”, відповів: “Однозначно слава!”. Потрапив додому. Потім була реабілітація. Останній курс лікування побитих нирок закінчив тиждень тому. А повністю лікуватимуться вже після перемоги. Головне, щоб вона була швидше.

Слідкуйте за нашими новинами в Телеграм-каналі Субота Онлайн

Схожі матеріали

Березень 2024
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
 123
45678910
11121314151617
18192021222324
25262728293031