5 жовтня виповнюється 116 років від дня народження Богдана-Ігоря Антонича (1909–1937) — одного з найяскравіших представників української поезії XX століття.
Він народився у селі Новиця, що нині належить Польщі, у родині греко-католицького священника Василя Антонича. Прізвище його батька спершу було Кот, але перед народженням сина родина змінила його на Антонич.
Дитинство поета минуло в роки Першої світової війни. Родина змушена була переїжджати — жила у Відні, потім на Пряшівщині (нині територія Словаччини). Початкову освіту Богдан здобув удома, а в 1920–1928 роках навчався у гімназії імені Королеви Софії в Сяноку.
Художниця Марія Янко.
З юних років Антонич проявляв багатогранний талант: грав на скрипці, малював, цікавився музикою та образотворчим мистецтвом.
У 1928 році вступив до Львівського університету імені Яна Казимира (нині Львівський національний університет імені Івана Франка) на філософський факультет, який закінчив у 1934 році.
Перші публікації поета з’явилися у 1931 році в пластовому журналі «Вогні», після чого його твори друкувалися у багатьох літературних виданнях. Антонич — автор шести збірок поезії, серед яких найвідоміші — «Привітання життя», «Книга Лева», «Ротації».
Художниця Вікторія Ковальчук.
«Антоничева поезія – це негаснучий перстень життя, який передаватимуть із покоління в покоління здивовані читачі, щоб зачудування сонцем і людиною не пропало ніколи», — писав Дмитро Павличко.
«Антонича й Тичину називають двома геніями української поезії ХХ ст. Він зумів поєднати міфологію Лемківщини і дух модерного міста», — зазначають у видавництві “Абабагаламага”.
Після офіційної заборони в радянські часи творчість поета повернулася до читача лише у 1960-х. Велика заслуга у цьому належить Дмитру Павличку, який упорядкував і видав у 1967 році книгу «Пісня про незнищенність матерії».
Творчість, що живе крізь покоління
Пропонуємо згадати поета через його вірші — глибокі, філософські й сповнені любові до життя та природи.
ВИШНІ
Антонич був хрущем і жив колись на вишнях,
на вишнях тих, що їх оспівував Шевченко.
Моя країно зоряна, біблійна й пишна,
квітчаста батьківщино вишні й соловейка!
Де вечори з євангелії, де світанки,
де небо сонцем привалило білі села,
цвітуть натхненні вишні кучеряво й пʼянко,
як за Шевченка, знову поять пісню хмелем.
МОЛИТВА (Навчіть мене, рослини, зросту)
Навчіть мене, рослини, зросту,
буяння і кипіння, й хмелю.
Прасловом, наче зерном простим,
хай вцілю в суть, мов птаха трелем.
Навчіть мене, рослини, тиші,
щоб став сильний, мов дужі ріки,
коли до сну їх приколише
луна неземної музики.
Навчіть мене, рослини, щастя,
навчіть без скарги умирати!
Сприймаю сонце, мов причастя,
хмільним молінням і стрільчатим.
